• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Бібліотечні видання

«Вчимося мові і розмові»

рекомендаційний список літератури

(2018-2028 – Десятиліття української мови)

Календар знаменних і пам'ятних дат Канівщини

на 2024 рік

– 295 років від дня народження Якова Павловича Козельського (1729–1795), просвітителя, філософа, уродженця с. Келеберда Черкаського району, Канівщина.

– 55 років Канівському заводу «Магніт» (1969).

–100 років від дня народження Надії Єфремівни Кузнецової (1924), «Заслуженого лікаря України», уродженка Амурської області, мешканка м. Канів.

– 125 років від дня народження Леоніда Єрофійовича Підгайного (1899-1950), письменника, літературознавця. Члена Національної спілки письменників України, уродженця с. Яблунів Черкаського району, Канівщина.

Січень

01 – 100 років від дня народження Петра Харитоновича Красюка (1924– 2008), поета, байкаря, уродженця с. Трахтемирів Черкаського району, Канівщина.

03 – 85 років від дня народження Василя Лазаровича Бондаря (1939 – 2010), колишнього директора музею ветеранів війни і праці, уродженця с. Стецівка Звенигородського району.

07 – 70 років з часу утворення Черкаської області (1954).

08 – 95 років від дня народження Костенка Василя Кириловича (1929), літературознавця, філолога. Його творчість присвячена Т. Г. Шевченку, уродженця с. Бобриця Черкаського району, Канівщина.

21 – 140 років від дня народження Григорія Петровича Варавви (псевд. – В. Стеблик; 1884–1937), письменника, художника, громадського діяча уродженця м. Канів.

25 – 100 років від дня народження фізика Миколи Григоровича Находкіна (1924–2018), уродженця с. Прохорівка Черкаського району, Канівщина.

Лютий

25 – 95 років від дня народження Степана Павловича Сліпця (1929), архітектора, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, уродженця с. Михайлівка Черкаського району, Канівщина.

29 – 80 років від дня народження Володимира Івановича Затуливітра (1944–2003), поета, прозаїка, перекладача, видавця, який жив і похований у с. Бучак Черкаського району, Канівщина.

Березень

9 – 210 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814– 1861), українського поета, художника, мислителя, уродженця с. Моринці Звенигородського району.

10 – 163 роки із дня смерті Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861).

15– 105 років від дня народження Миколи Никодимовича Потужнього (1919 –1943), Герой Радянського Союзу, гвардії капітан, уродженця с. Горобіївка Черкаського району, Канівщина.

25 – 165 років від дня народження Миколи Васильовича Левитського (1859–1936), публіциста, організатора української кооперації, уродженця с. Хмільна Черкаського району, Канівщина.

Квітень

1 – 70 років з часу створення Черкаської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Тараса Шевченка (1954).

8 – 145 років від дня народження Андрія Миколайовича Лівицького (1879– 1954),

громадського і політичного діяча, уродженця с. Ліпляве Черкаського району, Канівщина.

Травень

05 – 85 років від дня народження Ліни Василівни Кучеренко (1939), журналістки, поетеси, мешканки м. Канів.

22 – 85 років від дня народження Зінаїди Панасівни Тарахан-Берези (1939), шевченкознавця, краєзнавця, заслуженого працівника культури України, почесного громадянина м. Канів.

Червень

9 – 880 років Канівському Георгіївському (Успенському) собору (1144).

18 – 85 років Музею Тараса Шевченка у м. Канів (1939).

Липень

1 – 55 років тому розпочав свою роботу Канівський завод «Магніт» (1969).

8 – 75 років від дня народження Світлани Павлівни Кучеренко (1949), актриси, народної артистки України, уродженки с. Бобриця Черкаського району, Канівщина.

25 – 130 років від дня народження Ганни Василівни Закревської (1894–1974), вченого-геолога, уродженки с. Келеберда Черкаського району, Канівщина.

Серпень

3 – 140 років з часу заснування першого народного музею Т. Г. Шевченка у м. Канів «Тарасова світлиця» (1884), відновленого у 1991 році.

Вересень

15 – 220 років від дня народження Михайла Олександровича Максимовича (1804–1873), історика, філолога, етнографа, уродженця хутора Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського району. У 1841–1873 рр. жив на хуторі Михайлова Гора, тепер с. Прохорівка Черкаського району, Канівщина.

22 – 105 років від дня народження Івана Митрофановича Зоріна (1919 – 2004), полковника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Яблунів Черкаського району, Канівщина.

Жовтень

19 – 105 років від дня народження Анатолія Степановича Туза (1919 – 1998), доктора с/г наук, учасника другої світової війни, уродженця с. Яблунів Черкаського району, Канівщина.

27 – 80 років від дня народження Раїси Василівни Танани (1944), шевченкознавця, заслуженого працівника культури України, жительки м. Канів.

28 – 135 років від дня народження Бориса Федоровича Барвінського (1889–1980), підполковника Армії УНР,уродженця с. Грищинці Черкаського району, Канівщина .

Листопад

11 – 105 років від дня народження Ольги Яківни Кусенко (1919– 1997), актриси, народної артистки України, уродженки м. Канів.

21 –120 років від дня народження Михайла Семеновича Журавля (1904–1987), вченого в галузі селекції винограду, уродженця с. Яблунів Черкаського району, Канівщина.

24 – 135 років від дня народження та 85 років з дня смерті Максима Максимовича Лебідь (1899 – 1939), поета, уродженця с. Келеберда Черкаського району, Канівщина.

25 – 110 років від дня народження Миколи Степановича Сліпченка (1914 – 1975), українського живописця і педагога; члена Харківської організації Спілки радянських художників України з 1958 року, уродженця с. Степанці Черкаського району, Канівщина.

27 – 75 років від дня народження Івана Захаровича Індутного (1949), педагога, вченого-фізика, уродженця с. Ліпляве Черкаського району, Канівщина.

30 – 95 років від дня народження Коваленка Івана Івановича (1929 – 2011), «Заслуженого працівника культури України», колишнього викладача – хормейстера КУК, уродженця с. Берестівка Сумської області.

Грудень

20 – 125 років від дня народження Євгена Антоновича Слабченка (псевдонім – Ежен Деслав; 1899–1966), кінорежисера, сценариста, уродженця с. Таганча Черкаського району, Канівщина.

«Український народ: випробування голодом»

(інформаційний стенд до 90-ї річниці пам’яті голодомору)

Голодомо́р 1932 – 1933 років – акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932 – 1933 роках шляхом створення штучного масового голоду. Вбивство голодом відбувалося в Україні й на Кубані як до 1933 року, так і в 1933 році. Різниця полягає лише в масштабах злочину. Якщо протягом 1932 року голодом було замордовано сотні тисяч людей, то в 1933 році лік ішов на мільйони. Однак і в 1932, і в 1933 рр. в Україні й на Кубані, на відміну від інших регіонів СРСР, де від голоду також загинуло чимало людей, голод був актом геноциду, оскільки він був навмисне спрямований проти української нації як такої. Кількість людей, які загинули від голоду, відрізняється і залежить від використання об'єму документів у підрахунках різних дослідників. Судом визнана оцінка загибелі 3,941 млн у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці, та екcпертно визнається 6,122 млн втрат ненародженими (всього загалом померлих з голоду понад сім мільйонів людей (переважно українців) на території Української СРР та три мільйони українців поза її межами — на Кубані, Північному Кавказі, у Нижньому Поволжі, Казахстані). Голодомор викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. З оприлюднених Володимиром Сергійчуком нових документів історико-криміналістична експертиза встановила число загиблих від Голодомору 9 млн 108,5 тисяч в УСРР, а разом з етнічними українськими регіонами Північнокавказького краю – 10,5 млн.

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932—33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі Української СРР, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР знало про факти загибелі людей від голоду. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

Під час голодомору на Черкащині загинуло понад 150 тис людей. Це офіційні цифри істориків. Якщо перекласти на мову математики, то 150 тис – це половина населення нинішніх Черкас, або три Сміли, чи шість Золотонош. Або населення Драбівського, Золотоніського, Чорнобаївського та Канівського районів разом. Проте вже зараз говорять про удвічі більшу цифру й наголошують, що не має документів, які дозволяють встановити точну смертність у Городищенському районі, Золотоноші та й у самих Черкасах.

Офіційно встановлено, що найбільша кількість жертв Голодомору – понад 20 тисяч осіб – була у двох районах Черкащини: Христинівському та Черкаському. У більшості випадків у документах вписували інші хвороби, а не «від голоду». Приміром, у метричних книгах села Мошни зазначали такі хвороби: «менінгіт», «зупинка серця», «дифтерія», «старість», «фізичне істощеніє».

Спогади очевидців голодомору на Канівщині.

Зі спогадів Раїси Федорівни Найденко (1913 р. н.), жительки с. Таганча Канівського району.

У нас у селі була лікарня на 25 ліжок. Я молода була, 20 років, іще в своєму житті не бачила, як людина помирає, хоч і працювала фельдшеркою. А тут – на койках по четверо дітей, а дорослі на долівці у палатах і коридорах лежать на самих одіялах, як дрова. Хто худий, а хто пухлий. Їм їсти давали по 150 грамів чорного хліба на день і тричі по тарілці супу з чечевиці, без картоплі і без жиру. Але їм уже не було рятунку. Вмирали щоденно по 15-20 душ, сторож і їздовий відвозили їх на кладовище і ховали в одній могилі. А на місце померлих клали нових і нових голодних. За покійниками ніхто не приходив. Фельдшери одержували по 60 карбованців на місяць без ніякого пайка. В мене в самій ноги були пухлі, бо нам і того супу не давали. У фельдшера Дерев’янка Мирона Олексійовича померли від голоду жінка і шестеро дітей, лиш одне вижило. У Губи Марії Григорівни було 12 дітей, померло 11, двоє дівчат і дев’ятеро хлопців. Вона їх у своєму льоху поховала. В Кучеренко Марфи померло від голоду п’ятеро дітей.

Одного разу міліціонер приводить у лікарню дядька, босого, ноги пухлі, руки пухлі – як мішки з піском, а обличчя таке, що й очей не видно. Питає міліціонер у лікаря: це злочинець, чи можна його судити? А лікар відповідає: він уже засуджений. До смерті». Міліціонер вивів його на подвір’я він упав і помер. Виявилося , що цей чоловік зарізав і з’їв двох своїх синів – 11 і 12 років. Жінка його ще раніше померла від голоду. Населення у Таганчі було більше п’яти тисяч, а після голоду лишилось десь до трьох тисяч.

Зі спогадів Павла Матвійовича Авраменка (1925 р. н.), жителя с. Синявка Канівського району.

Декілька епізодів із мого власного життя. Мені у 1933 році було 7 років. Для голодних дітей десь із травня місяця в нашому селі був відкритий так званий «майдан» (щось на зразок сучасних дитсадків). Там раз на день давали пісний рідкий куліш. Я ходив туди з чотирирічною сестрою. Одного разу після такого «обіду» я зайшов на плантацію цукрових буряків і вирвав для себе і сестри два бурячки завтовшки як олівець. Хтось із місцевих посіпак(сторож чи бригадир) забрав нас і привів у контору колгоспу. За розкрадання колгоспної соціалістичної власності голова колгоспу поставив мене, семирічного, до стіни, взяв рушницю, вставив патрона і направив на мене з погрозами, що застрелить. А потім узяв якусь вірьовку і почав нас обох бити. На додачу той, що нас привів, побив ще й батогом.

Якось під вечір до нашої хати входять декілька чоловік, один з них у формі, очевидно, уповноважений ДПУ. Все в хаті, в коморі, на подвір’ї було

перевернуто, перетрушено. Шукали колоски, зерно пшениці. Нічого не знайшли. Коли виходили, голова сільської Ради сказав батькові: «Ну, Матвію, маєш щастя, що ми нічого не знайшли. Знайшли б хоч один колосок або зернину, не бачив би ти своїх дітей 10 років». Виявляється, на полі, де росла пшениця і де батько був сторожем, були виявлені вистрижені колоски. Таке з «щасливого дитинства» не забувається.

У нашому селі Синявка порівняно з іншими місцями померлих від голоду було менше. Виручили жабурниці і ворони. Крізь села протікає річка Росава. На той час це була чиста і прозора річка з піщаним дном, в якій водилися мільйони жабурниць. А біля річки росли вільхи з сотнями воронячих гнізд. Цілими днями (а це вже були травень, червень) люди лазили по деревах, забирали з воронячих гнізд пташенята і вовтузились у річці в пошуках жабурниць. Біля багатьох осель лежали купи блискучих стулок тих жабурниць.

Пам’ять зберегла і трупи людей, що валялись попід тинами, і виснажені божевільні обличчя батьків над померлими дітьми, і малолітніх дітей, які скиглили біля трупів батьків… Такі картини характерні для всього українського села того часу.

Зі спогадів жителя с. Піщане Золотоніського району Івана Олексійовича Івахницького про голодомор на Канівщині.

У ті роки я навчався у Канівському педагогічному технікумі. Канів відомий народам майже всієї планети. Тут, на Чернечій горі, покоїться прах великого сина українського народу Т. Г. Шевченка. На першому курсі у 1930-1931 роках було нас 36 студентів, а закінчило з них у 33 році 17. Не витримали голоду, розбрелися хто куди. З канівської лікарні возами вивозили мертвих і хоронили в братських могилах на кладовищі і все це відбувалося тихо, спокійно. Люди наче оніміли. Воєнрук на уроці воєнної підготовки сказав до нас:«Назавжди запам’ятайте ці свіжі могили, в яких покояться жертви голодних років». Він був смілива людина, наш воєнрук. Із студентів організували бригади і послали в села заготовляти хліб. Селяни називали нас «червоною мітлою». У моїй групі було двоє студентів, активіст» і голова сільради. Заходимо на одне подвір’я. На призьбі біля хати сидить, на сонечку гріється, сивий дід з опухлими від голоду ногами. Пішли далі. Заходимо в хату селянина, якій працює в лісництві. Шукаємо скрізь і нічого не знаходимо. Голова сільради запропонував моєму товаришу полізти на піч. Там у мішку було кілограмів десять проса. «Забирай!» – вигукнув голова. Жінка, мати двох малих дітей, кинулась у ноги голові, плаче і приказує: «Не жалійте мене, а пожалійте оцих маленьких крихіток, я ж їм стовчу в ступі проса та хоч ріденькій кулешик варитиму, щоб спасти їх. Чоловік пайок одержав у лісництві. Жінка плаче, цілує чоботи голові, діти плачуть… А голова наказує забрати «лишки». Я хряпнув дверима, вийшов на подвір’я і попрямував на Канів. Дорогою я плакав і думав: «Звідки беруться серед нас люди з такими черствими душами?..» За це я поплатився комсомольським квитком. Секретар комсомольського осередку на зборах сказала: «Подумаєш, труднощів злякався». Після закінчення технікуму 1933 року я поїхав у своє рідне село Чапаєвку Золотоніського району, що на Черкащині. Раптом одержав листа від свого канівського товариша. Він пише, що наш завуч (сам математик) взяв із собою єдиного свого опухлого сина (дружина раніше померла з голоду), виплив на середину Дніпра, перевернув човна і втопився разом с синочком. Життя йому вже нічого не було варте…

У моєму селі творилося те ж саме, що і в інших селах. З усіх «активістів» та їх родичів ніхто не опух, не помер з голоду. Людей, своїх же сільчан, серед білого дня нещадно грабували, а награбованим ділилися, пиячили. Це не «актив» був, а якась банда глумилися над людьми. Вони втратили совість, гуманність, людяність, все, що було характерне для українського народу.

Зі спогадів Євдокії Арихтеївни Білокінь (1923 р. н.), жительки с. Студенець Канівського району.

У нас була сім’я: батько, мати і восьмеро дітей. Старшій було 24 роки, а найменшій – 7.Мав батько 20 гектарів землі, 2 коняки, 2 корови, 20 овечок, хату, 2 клуні, повітка і різний сільськогосподарський інвентар. Настав 1931 рік. Одного разу прийшли в двір і стали брати коні, Корови, овечки. Того ж дня забрали й батька. А повітку, клуні і все. Що було в хаті (лави, стіл, годинник та ін.) забрали в колгосп. Одного разу прийшли розкидати хату. Сестра Мотря не давала розкидати хату, то її разом з матір’ю забрали на ти місяці в тюрму. Тоді

Люди почали просить, щоб не залишали дітей без даху над головою. За хату повинні були відроблять у колгоспі три сестри без зарахування трудоднів. Коли настав 1933 рік, сестри, виснажені від праці, почали пухнути. Першою померла Катя, потім – Марія і Тетяна. Їли все, що попадало в руки: дохлих кротів, мухомори, прорвану цибулю-сіянку.

Батько був вихідцем з бідної сім’ї. Заробив грошей на тому, що возив жидів на своїх конях у Пшеничники, Ходорів, Степанці. Восени возив з цукрового заводу у Трощині цукор до баржі. З того лютого 1931 року ні жінка, ні діти не знають долі свого батька.

Записала Наталія Пелих 1993р.

Зі спогадів Катерини Іванівни Зозулі (1923 р. н.), жительки с. Селище Канівського району.

Хоч я була ще мала, але добре все пам’ятаю. Люди мерли на ходу, падали і все. Жила з нами по сусідству сім’я: Пелих Купрій, його дружина Ганна, діти – Андрій, Пилип, Данило, Ганна. Всі померли. Я запам’ятала Пилипа, він ще у нас висадки на городі вирвав, так упав над обривом, голова звисла і помер на моїх очах. Ми з матір’ю Степаненко Василиною Іванівною вижили. Бо мати ходила до Миронівки і приносила тирсу з пилорам, бо у нас лісу не було, було мало і тому розбирали. Так от цю тирсу, листя сухе з дерев, мерзлу картоплю, качани з кукурудзи товкли і пекли млинці.

Мій чоловік Зозуля Михайло Пимонович 1919 р. н. розповідав, що йому було 14 р., але батько запрягав грабарку і він вивозив трупи людей з кутка на гробки. Їх хоронили без трун, закапували неглибоко, бо не було кому робити труни і копати ями. Люди були дуже ослаблені.

Записала Н. Васянович 2007р.

Зі спогадів Марії Сергіївни Бойняк (1915 р. н.), жительки с. Студенець Канівського району.

Жилося дуже погано і на душі було гірко. Всіх заганяли в колгосп, бо не було в мене батька ( я його й не пам’ятаю, який він, не прийшов з війни). Ми з мамою посіяли свою нивку і коли прийшов час збирати урожай, то над нами стояли і слідкували, щоб не вкрали із своєї нивки хліба. Сам сіяв, сам збирав, а на готове хазяї знайдуться. В мене мати опухла від голоду, а сусідка прийшла й сказала, що померла її мати. Тоді моя бабуся пішла на нивку й взяла в торбинку декілька колосків, то її догнали й забрали торбинку ще й дуже побили. Вона прийшла до дому дуже хвора. Після цього випадку моя бабуся навіть не ходила на нивку. Коли моя бабуся помітила, що в її матері почали пухнуть ноги, то вона взяла із скрині найкращі дівочі вбрання, а було мені всього 19 років, і понесла в Канів на базар, продала все і вернулась додому. Купила один стакан пшона і наварила матері супу (воно на суп не було й схоже). Отак ми вижили. Я ходила в Канів полоть городи людям, вони мене годували і давали їсти ще й додому матері. Ходила також на «лінію», розвантажувати з вагонів камінь, дерево. Було дуже тяжко, а платили мізер. Люди дуже мерли. Хто жалів продавати одежу, той не виживав. Коли людей хоронили то накидали повну яму людей, якщо була рідня, то хоронили, а якщо не , то де падає там і вмирає. Хвороба теж косила. В мене вмерла сестра менша Дуня. Коли не було чого їсти, їли цвіт з акації, гичку з буряків. Ще ми з односельчанами носили глину пішки в Пиляву, Масловку. Глину або продавали, або міняли на їжу. Цього життя нікому не бажаю, навіть ворогові.

Записала Тетяна Нерода. 1993р.

Зі спогадів Софії Іванівни Рак (1911 р. н.), жительки с. Бобриця Канівського району.

Жила дуже бідно, не було чого їсти і в що вдягнутися. Видавали нам по 100 грам дерті в місяць, щоб хоч якось продержатись. Люди їли все підряд: лушпайки з картоплі пекли, а потім їли акацію, лободу, а потім з неї робили маторжаники. Дуже багато вмирало людей, а особливо дітей. Пішла була моя подруга до своєї сестри, яка жила заможно, та й каже: «Сестричко, дай мені хоч одну макушиночку, – а та їй відповіла: ти все рівно завтра помреш, а мені хоч свиням буде. Влітку ходили на роботу, але ставили за роботу тільки палички, а не давали щось поїсти. Коли ходили збирати колоски, то потроху крали. В мене син маленьким тоді був, лише два роки, але також ходив зі мною на роботу і допомагав збирати колоски. Картопля вся погоріла, була дуже мала, та ще й м’яка. До мене прийшла подруга, просить хоч стакан свинячої картоплі, щоб прожити. То ділилися, хоч і останнім. Синочок мій говорив: Мамо, коли б дождатися, щоб був повний рот картоплі і хліба.» Не було чим прати, то прали білою глиною. Важко було та й годі.

Записала Тетяна Коломієць. 1994 р.

Зі спогадів Миколи Климовича Півня (1930 р. н.), жителя с. Бобриця Канівського району.

Тяжкий 1933 рік голодомору приніс лиха не одній сім’ї. Бідувала і наша сім’я. Голод застав нас тоді, коли мати ростила нас без батька. Четверо нас від 3 до 8 років залишилося у бідної матері. Чого тільки не довелося пережити , щоб перебороти той голод. Мати наймалася до багатих пасти череду, щоб заробити склянку молока, яку тоді ділила на нас чотирьох. Старшій сестрі доводилось ходити на поле і збирати залишки крохмалю з мерзлої картоплі. Не раз доводилося заморювати голод пареною гичкою з буряків. А який смачний був кусок макухи, принесений сусідкою. Всього не описати, і дай бог, щоб це ніколи не повторилося. Щоб ніколи не доводилось матерям хоронити дітей, які пухли і вмирали з голоду, бо таке трапилося з нашою сестричкою Ганною.

Записав Сергій Краєвий.

Зі спогадів Павлини Павлівни Прошак (1910 р. н.), жительки с. Бобриця Канівського району.

Нас було в сім’ї 9 чоловік. І залишилося лише троє. Це був дуже страшний голод. Нам ще трохи пощастило, що наш батько робив у Каневі на млині. Коли батько взяв жменю зерна, то його посадили до в’язниці на 3 роки. У селі в людей пухли ноги, хотілося дуже їсти. Люди помирали з голоду. Нашого батька довго не було, нам не було чого їсти.

Я вирішила піти до багачів доглядати їхніх малих дітей. Але не дуже ми їли від тих багачів. Одного разу я пришла додому і принесла меншим своїм братам поїсти, вкрала трохи. Брати їли сирі лушпайки. Коли чуємо щось у двері стукає. Максим, мій менший брат, хотів відчинити, але я заборонила. Потім я підійшла до вікна і побачила своїх сусідів. Вони хотіли порізати нас, тому що хотіли їсти. Ми не відчиняли. Потім я взяла трохи лушпиння і через вікно подала їм.

Трохи легше було влітку. Їли акацію, листя, мишей, ворон, котів, собак, що було. Ось не стало у нас батька. Ми не знали де він подівся, а мама померла ще до голоду. Залишилися ми сиротами. Боже, як нам стало важко жити. Помер мій братик Максим, якому було 6 років нас залишилося двоє. Ми насилу вижили. Ось такий голод 1933 року. Не дай Господи, комусь таке пережити.

Записала Наталія Гриб. 1993р.

Зі спогадів Ганни Яківни Прошак, жительки с. Бобриця Канівського району.

Моя мати, Ільченко Євхимія Олександрівна. Була лагідною і привітною жінкою, родилася в 1901 році. Були великі нестатки. Батько помер ще, як мені було 5 років. Був у мене брат на 6 років менший. Часто просив їсти, було таке, що не раз був при смерті. Їли кінський щавель, цвіт з акації сушили, попадалася коли й картоплина. Одного разу, зранку мати пішла в колгосп, нас залишила самих. Прийшла пізно ввечері дуже хвора, у неї попухли ноги. Вона сказала: «Ганно, якщо я дуже довго буду спати – знайте, я вже вмерла. Так ти, Ганно, підеш до с/р і скажеш, хай мене поховають». Після цих слів у мене відібрало мову. Я не знала що робити. У мене палало серце, витали думки: «А як же ми, мамо?» І справді, на той час нам не було ні до кого пригорнутися, крім матері. Але вона не вмерла. Сусіди лили їй в рот кіп’яченої води. Так і вижила. Згодом мати пішла на ділянки, крали ошурки з огірків. Одного разу маленька дівчина, в якої померла мати, вкрала огірок, поклала в рот і побігла в ліс, несла своєму братику. А жили вони за лісом. І один наглядач догнав її і пхнув так, що вона виском голови вдарилася, точніше накололася на сучок і вмить померла. Поховали її в лісі. По розповідям людей , які ходили до цієї сім’ї, хлопчик її не діждався і вмер. Матір помітили на печі мертву. Це все розповідала мені моя мати. Пізніше мати прийняла до себе чоловіка. Була потрібна поміч. Ми потроху обжилися. Настала весна, почали родити вишні, він їх обірвав і повіз у Київ продавати. Привіз 8 буханок хліба. Господі, як ми були щасливі, коли їли той хліб.

Коли мені було 18 років, я намагалася найбільше дізнаватися про все. А саме : я була дуже допитлива. Був 1939 рік. Мені розповідала мати, як наша сусідка переносила 33 рік. Наша сусідка – Хоменко Євдокія Пилипівна, було в неї 4 дітей: 13-річна Марія, 10-річна Олена, 6-річна Настя, 9-місячний Іван. Жили вони вп’ятьох. Сама старша померла на порозі хати, зосталися вчотирьох. Мати безсильна, 9-місячний Іван все кричав, його ротик, маленький язичок завжди мати бачила відкритим. І от, на село прийшли «сталінські учні». Сусіди втекли в ліс, Олена тягла за собою сестру. Настя впала, її догнали, схопили, мати вже не кричала, вона мовчки тікала, хоча в душі в неї все горіло. Настю втопили в колодязі, було чути Оленці, як вона кричить. В матері не було сили, вона тягла Івана та Оленку. Олена вмерла у лісі, мати, оплакуючи її, залишилась з Іваном. Сама прибігла до села сусіднього, залізла до якогось хазяїна в солому. Іван прожив до вечора і теж помер, це було таке страшне, таке неминуче горе, яке забирало всіх до себе.

Зі спогадів Марії Нестерівни Бебешко (1920 р. н.), жительки с. Бобриця Канівського району.

Тяжкий 1933 рік. В ті часи людям було тяжко жити, був великий голод. Ходили по хатах, забирали зерно, борошно, навіть квасолю, витрушували ( може у кого у глечику, чи в горшку завалялася), то забирали насильно, хоч людина і не хотіла віддавати, то самі вишукували, перетрушували, щоб у неї нічого не залишилось: ні зернинки, ні пучки борошна. Це робило сільське начальство. Мій батько був з дуже бідної багатодітної сім’ї, неграмотний, трудився. В нього було три брати, вони робили у горах камінці на млини, які мололи борошно. Ці камінці були великі і їх було дуже важко робити вручну. Але таке каміння дуже цінилося. А бувало так, коли вони були вже готові, то вночі прийде начальство і поб’ють те каміння. Таким трудом побудували брати собі млини, були в них по корові, по коню. І це вже їх називали «куркулі». В мого батька була жінка і п’ятеро дітей. В селі було багато таких сімей, з такими достатками. Але були навіть такі, які мали молотарку, січкарню, сівалку, паровий млин, олійницю, то їх теж називали «куркулями». Це все люди наживали своїм трудом…

Зі спогадів Любові Федорівни Колот (1931р.н.), жительки с. Студенець Канівського району.

Ніхто не забуде цього року. Цей рік лишився в історії, як рік людомору. Щоб виконати план, забирали все, що було можна забрати. В батька моєї бабусі були воли, коні, 5 десятин землі, корова. Одного разу прийшли і забрали коні, землю, воли, а корову лишили. Дітей у сім’ї було семеро. Щоб якось прожити, мати змушена була продавати молоко, а коли не було молока, то носили у Степанці на базар глину, щоб щось виміняти. Тяжко було жити. Одного разу батько, зморений голодом, пішов у Канів продавати чоботи, щоб купити зерна, так і не дійшов до міста, на дорозі загинув. За батьком від голоду померли 2 дітей – Оришка і Марія. Лишилася мати з , цвіт з акації. Потім опухла з голоду та й померла і мати. Діти залишилися самі. Найменша Олена пішла в колгосп пасти свині. А четверо дітей їли ракушки, які знаходили на березі Дніпра. Ось таким було життя.

Записала Ірина Кравченко. 1993р.

Зі спогадів Ганни Тимофіївни Дармокрик (1910 р. н.), жительки с. Курилівка Канівського району.

Голод 33 – го – це страшне явище. Багато людей, сімей померли. Щоб врятуватися від голоду, люди продавали, а частіше міняли дорогоцінні речі на хліб, муку. З розповідей бабусі я дізналася, що мій дід відвіз дві шовкові сорочки та обручку з хрестиком у Воронеж, обмінявши на два пуди зерна. Пізніше їздив ще в Крим по зерно, щоб засіяти землю. Були навіть таки випадки, як людоїдство. Одна жінка померлих дітей сховала в льох, а потім їла їх. За те, що люди брали колоски на полях, їх карали штрафами, засланням. Один чоловік, Михайло, взяв 3 кілограма жита, за те його виселили з села на все життя. За те, що не йшли в колгоспи в роки голодовки, відправляли до в’язниці. Мого діда та його брата Кузьму забрали теж. Просиділи дід два роки, а його брат 4 роки. За те, що баба була в колгоспі, в ланку ходила і була передовою робітницею, діда звільнили, а брат діда ще сидів. Пізніше за кам’яне намисто виміняли півпуда гречки. Потім баба згадує, як їздила в Степанці до сестри, та на дорозі люди лежали мертві, а над ними каркали ворони і клювали мертві тіла.

Записала Олена Дармокрик. 1993 р.

Зі спогадів Марії Григорівни Дудки (1920 р. н.), жительки с. Курилівка Канівського району.

Зимою 1933 року в холодній хаті діти сиділи на печі схожі на примари. Мати пішла у місто, щоб продати свою обручку і хрестик. Прийшовши до дому, вона принесла трохи муки і пшона. А в той день сусідським дітям вже не було чого їсти і вони пішли до сусідки в город. У неї під снігом, у мерзлій землі, була картопля. Вони почали рити і не побачили як до них підійшла сусідка, а в руках тримала сокиру. Коли її побачили, було вже пізно. Вона вдарила старшого хлопчика і відразу ж його вбила, а меншому розрубала плече. І усе це сталося із-за трьох картоплин. А у цих дітей було ще 8 братів і сестер.

«Канів в поезії»

Сторінками творчості поетів-земляків

Василь Береза – талановитий поет, член літературної студії «Зорянка» з самого початку її заснування, співавтор колективних поетичних збірок: «Біль і радість», «Зорянка» Кобзареві», «Зоряні світанки», «Канівщина наш зоряно-медовий край», «Зоресад», «Зоряними шляхами Тараса». За свою літературну діяльність, допомогу в створенні музею О. Кобця у канівській гімназії ім. І. Франка Василь Береза отримав звання лауреата Канівської літературної премії ім. Олекси Кобця.

Легенда про Канів

Гей, славнеє місто – Давно те творилось

Чудовий наш Канів! При Дикому полі,

А звідки повстав він Як тут печеніги

У цвіті каштанів? Гуляли по волі.

Тоді у Пороссі жили ще поляни –

Орали і жали, і гоїли рани,

Бо з Дикого поля на них нападали,

Як крук, печеніги сюди налітали…

У племені росів – Синів три у нього:

(Це гілка полянів) Кий, Щек і Хорів

Був князь свій хоробрий І донечка Либідь,

І звався він Каній. І ще оці гори.

Сьогодні тут бій був. До діток своїх

Кий мало не згинув… Батько-князь промовляє,

За землю, за волю, В далеку дорогу

За долю Вкраїни. Він їх посилає.

Князь-батько садовить Уверх по Дніпру

Синочків і доню князь синів посилає.

На човен швидкий – Він сонцеві, вітру

Ну, куди тому коню! Дітей доручає:

– Веди , любий Кию, Отам і селися.

Цю людію прямо. Те місце щасливе:

О шуйцю побачиш Дніпро і привілля,

Сім гір, як в нас – отак само. І тьма білогривих…

Хай кожен з вас город Поїхали хлопці,

Свій там побудує До гір тих дістатись

І роки хай ваші І місто створили –

Проходять не всує… Усі постарались.

Це місто – на славу А батько, а князь той,

Всієї Вкраїни, Що Канієм звався,

Що Києвом зветься. З Росі до Дніпра

Для кожного – віно. Із людьми перебрався

Тут гори такії ж, І чом тут не жити?

Як в сина, у Кия. Тут сонце і гори.

Дніпро тут потужний, Земля тут родюча.

Що беріг аж риє… Хто хоче – хай оре!

Хто хоче – оружно Засновником міста

ЇЇ хай боронить, Був князь – славний Каній.

Хай руської честі Іде у століття

Довіку не зронить. Прекрасний наш Канів!

І Київ, і Канів – Та ворог хай наших

Ровесники щирі. Не рушить кордонів,

Вони войовничі. Десятки в нас армій

Живуть же у мирі. І тьма батальйонів.

Не дай бог чого – Сьогодні – в нас свято:

Ми готові до бою, Міські іменини.

Свій край, Україну, Як завжди – чекаем

Закриєм собою. Добра і години.

Щоби привітати усіх, Щоби привітати

Хто тут сущий: Усю міську владу,

Людина з достатком Щоб справно служила,

Чи малоімущий… Давала нам ладу.

Зі святом усіх вас,

Братове і сестри!

Співайте ансамблі!

Гриміте, оркестри!

Марія Блажевська – писала вірші, етюди, нариси, історичні замальовки. Багато її віршів написано під час війни. Багато ліричних віршів написала в наш час. Вона є героїнею збірки «Мадонни», співавтором збірок «Тарасова зоря» і «Біль і радість».

Сонет рідному місту

Мій рідний Канів, дорогий,

Люблю ці далі гори, кручі.

Люблю Шевченків «Заповіт»,

І як Дніпро реве ревучий.

Люблю тебе з дитячих літ,

Люблю старий і юний Канів.

Приємно, радісно мені

Відчути темп твого зростання.

В краю Сибірським, в далині…

Забула? Ні… згадала знову,

Ти дуже часто снивсь мені…

Забуть тебе не мала змоги.

Ти місто першої весни,

Ти місто першої любові!

Іван Бонь – його перу належать понад 600 публікацій з питань культури і мистецтва. Вагомим творчим набутком Івана Григоровича є цикли тематично поєднаних поезій: «Миргородський водограй», «Крапля», «Вдовиний сніп».Уже в ранніх Боневих поезіях дещо простежувався сміх, жарт, комедійність. Та справжнього розмаху гумор і сатира набрали у його збірці «Сміх лікує». Окремі поезії друкували молодіжні газети Харківської та Черкаської областей. Самодіяльні композитори на поезії І. Г. Боня створили музику.

Гімн Каневу

Високе небо України,

Широкі береги Дніпра,

Співоча мова солов’їна,

Чернеча осяйна гора.

Воля козацька, сонце калини.

Пісня дівоча, щастя людини.

Канів соборний, вишневі сади

Рідні мені назавжди.

Правічний «Заповіт» Шевченка,

Пророча дума «Кобзаря».

Священна вільна Україна,

Невгасна Канева Зоря.

Ніна Гордійчук – її вірші поміщені в збірці «Мадонни», в спільних збірках літстудії в «Зоресаді», «Поезія душі», «Борітеся-поборете». А також її вірші були надруковані в поетичній збірці поетів школи №2 «Первоцвіт».

Моє рідне місто

Наш Канів – це наша духовна столиця,

Тут слово Тараса у кожній світлиці,

І слава козацька, що вічно жива,

Бо тут на сторожі Тараса слова.

Нас тут захищали від ворога й чвар,

Від ляхів – жорстоких, ординців-татар,

Хмельницький збирав тут козацькі полки,

На Умань та Корсунь ішли козаки,

Із словом палким він звертавсь до народу,

Шуміли над Каневом гордо клейноди.

Стогнала від сліз Україна невільна,

В піснях рятувала її Чураївна.

Цю землю, повиту хрещатим барвінком,

Навік полюбили Франко й Українка.

Отут у цім краї наш рід починався,

Ми роси від росів, наш рід не кінчався.

Тут наш оберіг і тут наша колиска,

Тут наше коріння далеке і близьке,

Тут перше кохання і мамина пісня,

Яку перервала війна лиховісна.

Є в Каневі церква велична і вічна,

Бо віра до бога у нас предковічна.

Є гори і доли, ліси і сади,

Величні будови над синню води

Тут небо високе і синій Дніпро,

Тут люди багаті на щедрість й добро,

Бо тут і Шевченко, і Гонта на варті,

Любіть свою Землю, вона того варта.

Галина Гриненко перейшла разом зі своїми поезіями круті і не такі вже безпечні дороги двадцятого століття – і з ними увійшла в століття двадцять перше.

Канів

Ти у мені життям і сном

У тополинім цвіті.

Розкинувся понад Дніпром

І сушиш свої сіті.

Любов тут перша , як печаль,

У серці зазвучала.

Цвіт папороті ще дівчам

В твоїх лісах шукала.

Тут міряли твої стежки

Мої дитячі ноги.

Але найважчі… О, роки!

Прослалися до нього!

Де триста сходинок веде

На гору, на Чернечу,

Щоб і собі… Який і де? –

Узять тягар на плечі.

Куди ведуть трудні шляхи

З усього, всього світу.

І, пролітаючи, птахи

Шукають теж привіту.

Мале містечко над Дніпром,

Відоме в цілім світі.

Тут серця повняться добром

Куточки необжиті.

Надія Дмитренко – самобутня поетеса пише здебільшого ліричні вірші, які хвилюють душу людини. І недаремно поетеса назвала свою першу збірку «Душа у танці».

Канівщина

Канівщино, моя Канівщино! Ти – прекрасна, чарівна!

В тебе серце з народом єдине І єдина крилата мета.

Твої схили чудові, мов казка Таємнича і вічно жива.

Ти піснями оспівана здавна, Є Тараса славетна земля!

Вірим ми, що знайдеш в собі сили, Канівщино, ти ж мудра яка.

Людський розум і совість всесильні, Щоб прославить народ для життя.

Наша рідна, багата гордине! Лиш ти маєш Тараса – співця.

В край наш щедрий, віршами омитий Лине з святістю кожна душа.

Поезія Григорія Донця – широкого ідейно-тематичного діапазону: йдеться в ній про звитяги бійців громадянської війни і війни другої сиітової , ритми будівничого мирного життя, про любов і про дружбу.

Канів

І

Я знов у Каневі… Встає по волі

Світанок голубий із-за Дніпра,

Шумлять столітні верби і тополі,

Іде осіння золота пора.

В серпанку гай дріма на видноколі,

Стріча гостей Тарасова гора

Стоїть у бронзі і прийма кобзар

Рясні вінки – любові й шани дар…

2

Добридень, Каневе! Добридень, кручі!

Добридень, славні земляки мої!

Вітри від шаленіли кругойдучі,

Відгримотіли грозяні бої.

Рибалки загорілі, балакучі

Щоранку тягнуть неводи свої

І знамениті канівські лящі

Витрушують в корзину під кущі.

3

І знов Московка вирина з туманів,

І знов дівчата йдуть на Копані,

Та як змінився і покращав Канів!

Будівлі встали рядом кам’яні,

Знялись у небо довгошиї крани.

І звівся міст високий вдалині.

Вночі вогні палахкотять на ГЕСі,

І мчать «Ракети» по широкім плесі.

4

Пішли у небуття віки похмурі,

Вітрам недолі більше не тужить!

Там, де тюрми сіріли здавна мури,–

Тепер весела молодь гомонить,

Іде щовечора в Палац культури,

А поруч парк розрісся і шумить –

Там жде коханого блакитноока Лада,

Там серцю відпочинок і відрада…

5

Там юнь моя, моя далека мрія

Ще й досі лебедем ячить, ячить,

Ще й досі леготом весняним ві

І чайкою білявою кричить.

… Ось брат золотоверхої Софії –

Собор на пагорбі зеленім височить,

А на майдані біля нього школа.

Мені ще й досі пахне матіола –

6

Вона, бувало, розкривала очі

Надвечір біля класного вікна…

О канівські золотозорі ночі

О юності година чарівна…

Ще й досі розпрощатися не хоче

Зі мною згадка дорога одна

Про незабутню Ніну Незамай

І дружби нашої трояндовий розмай.

7

Іду по Каневу… У пам’яті зринають

Історії пожовклі сторінки,

І постають картини диво-краю:

Женуть лісами княжі лучники

В Славуту половців – заброди потопають,

А згодом до великої ріки

Орда Батиєва, мов хмара, підступає, –

І тихий Канів кров’ю підпливає.

8

Кровоточили довго-довго рани,

Аж поки не навідались сюди

І Байди байдаки, й полки Богдана…

Історіє, веди мене, веди

Крізь битви гул, крізь посвист ятагана,

Побачу, може, на шляху сліди

Семена Неживого й Остряниці

Біля забутої на Бованах криниці.

9

Побачу, може, як іде Шевченко

Із Канева лужком на Пекарі,

Як нерозумний Юрій Хмельниченко

Козацьку славу топить у Дніпрі,

Як поспішає хитрий Дорошенко

Здолати Брюховецького у грі,

В кривавій грі… Для помсти і покар

Веде з собою турків і татар.

10

Бувала тут розбещена вовчиця –

З флотилією в Канів припливла

Всевладна Катерина- кріпосниця

Ота, що і Вольтера обвела

Круг пальця ловко – мусив примириться

Із думкою, що пишно Русь цвіла,

Гуманністю й свободою вагітна –

Яка ж була уява в нього бідна!

----------------------------------------------

Життя іде, життя нестримно лине –

Ніхто не спинить швидкоплинний час.

Квітує в лузі молода калина,

Стоїть у бронзі й дивиться Тарас,

Як на поклін до нього без упину

Йдуть посланці усіх країн і рас –

На всіх широтах і материках

Безсмертна слава генія в віках!

Людмила Дорошенко – пише чудові вірші. Багато її віршів покладено на музику.

Пам’ятник Тарасу Шевченку

Є на Землі така гора,

Вся у цвіту біля Дніпра.

Шевченковою її звуть…

А по Дніпру пливуть, пливуть

І пароплави, й катери

До тої славної гори.

Там на вершині до небес

Тарас в граніті, мов воскрес.

І оглядає білий світ,

І чути вже багато літ

Такі слова: «…Як я люблю

Святу Україну мою!»

Він серце своє нам віддав.

І жити всім заповідав

По правді, дружбі і любові.

В його віршах у кожнім слові

За кращу долю боротьба.

Сьогодні вже нова доба

І інша юність виростає.

Та кожен з нас запам’ятає

Святий Шевченка «Заповіт»

З дитячих,ще школярських літ.

Є на Землі така гора.

Під Каневом біля Дніпра.

Він – пам’ятник-дороговказ…

І знає Кобзаря весь світ.

І стелить квіти на граніт.

Дорошенко Тетяна – талановита поетеса. Друкувалася в збірках «Зоряними шляхами Тараса», «Поезія душі», «Борітеся-поборете», а також в обласному альманасі «Апостроф».

Каневе рідний

Каневе рідний, Гора Чернеча,

Дніпрові далі І неба синь.

Звівся над світом Віщий Предтеча,

Геній вкраїнський, Свята з Святинь.

Наче на Прощу Йду до Тараса,

Низько вклонюся Йому до землі.

Він – наше серце, Він – совість наша,

Він – рідний Батько Тобі й мені.

Вийду на гору – Цвітуть перелоги

Дух забиває, Бракує слів.

Каневе рідний, П’ю до незмога

Запах духм’яний З твоїх садів.

Вечір на землю Пада поволі,

Сяє вогнями Місто моє.

Каневе рідний, Дякую долі,

Що я тут живу, Що ти в мене є.

Микола Жук – лауреат щорічної премії імені Олекса Кобця за збірку «Барви душі».

Тарасова гора

Ой висока тая круча

Що на березі Дніпра,

На ній аура могуча:

Сяє Генія зоря.

Це Тарасова могила,

України дух витає,

Джерела потужню силу

Люди свято зберігають.

Місце це – свята могила –

України люд єднає,

Хай зростає в нього сила,

Всі розбіжності здолаєм.

Тіна Казанцева – пише вірші і прозові твори з дитинства. Пише здебільшого про природу. Авторка безмежно любить свою батьківщину і оспівує її в віршах.

Канів

Над Дніпром куточок раю, Хто тепер його не знає?

Місто тут росте, зростає, Славне ж – бо минуле має.

Ніби прямо на долоні В оксамитовому лоні

Тут сади, яри і кручі, Верби тут ростуть плакучі

Все чудово, все барвисто, Розквітає наше місто,

А над берегом Дніпровим Простяглися гори, гори.

Безкінечні плинуть траси Всі на гору до Тараса,

Там чудово і казково, Повертаюсь сюди знову.

Місця кращого не знаю, Тут поет благословляє.

Витонченими від природи манерами, чуттєвим світосприйняттям життєвих фактів, щемких ситуацій від селянського життя до політичних подій – під власне нашій літераторці – Лідії Федорівні Коваленко. І, здається, ніби вона про свої пригоди та життєві обставини так просто розповідає своєму співрозмовнику і тихо ллється із її уст співчуття про непрості моменти у житті односельців, друзів, знайомих.

У Каневі іду я до Собору

У Каневі іду я до Собору,

Там пам’ять про Тараса є жива…

Вирує люд, йде на Чернечу гору,

Уклінною пошаною пливе ріка.

Ось юнь іде у вишитій сорочці,

Я серед них іду до Кобзаря,

І терпко пахнуть вишні, скупані на сонці,

Тарас гостей тут радо зустріча.

І «Заповіт» над кручами злітає,

Немов канюк, він – кручі огляда…

І хвилю гордощів у грудях підіймає

Свята навіки канівська земля…

Дорогу цю ніколи я вже не забуду,

У пам’яті вона ріллею пролягла,

І рідним словом я творить молитву буду,

Щоб пломеніла у віках Тарасова зоря.

Розрадою душі ветерана Григорія Кулика була поезія. Григорій Маркіянович досліджував родовід Тараса Григоровича Шевченка й писав власні вірші, був членом літературної студії "Зорянка". Його поетичні твори вийшли друком у збірках "З доріг Кобзаревого краю", "Гори слави й любові" та в інших книгах.

Рідний Каневе мій

Рідний Каневе мій, розквітай, молодій,

неси славу Тарасову світу.

Хвиль дніпровських прибій – у красі голубій.

В добрій славі ти зріс до зеніту.

Рідний Каневе мій, краю віри, надій

і любові моєї –окраса.

Хай вславляється твій дивний край Дніпровий

із святою Горою Тараса.

***

Дніпро і гори в Каневі святі:

Чернеча,

Княжа,

Мар’їна,

Дніпрова

І Божиця – скрижаль віків багрова…

Милують зір висоти їх круті.

Людська тут Доля спочива тернова.

Над лоном гір в чарівності Дніпра

і в ореолі світової слави,

в людській любові, в почестях держави

стоїть свята Тарасова Гора,

до сонця й зір піднявшись величаво.

А навкруги: і гори, і луги,

безмежжя хвиль Дніпра казково-синіх –

край Месії з правіку і понині,

у зелен-руті дивні береги.

Таку красу Господь дав Україні!

Чаруючий Канів

У Канівськім морі купаються зорі.

Тут плеса прозорі вигойдують сни.

Смарагдові гори, дніпровські простори,

Весь край неозорий – в буянні весни.

Чаруючий Канів у цвіті каштанів,

У сяйві майданів, в обіймах гаїв.

Несуть канівчани серця полум’яні

В світанки багряні, у спів солов’їв.

В Дніпровому плині за обрії сині

Любов Україні несе течія.

У даль солов’їна велика країна

Наш дім – Україна родина моя.

Мій Каневе

Красується в любові Канів мій

урочистістю гір, голубизною

Славутича, талан блаженний свій

з’єднавши із чарівністю земною

на судженій дорозі віковій.

Він бачиться всім Зіркою ясною,

як бачимо ранкову ми зорю,

Любов несучи й Славу Кобзарю.

О, Каневе, в твою гірську гряду,

в Дніпрову синь роздолищ поринаю,

красот у краєвидах на виду

та обширів чарівніших немає.

Чарівність кращу де я віднайду?

Пташиним співом дишуть шати гаю.

Ти оберегом був, форпостом у віках,

стелився легендарністю твій шлях.

Мій, Каневе, в тобі моя любов,

мого ти – дім єдиного кохання,

з гірських гаїв, міських новобудов

як зірка, сяєш світанкова рання.

Несеш ти Славу і свою судьбу

несеш надій щасливі сподівання.

Могутністю Дніпра, красою гір

серця милуєш людям, вабиш зір.

Коли багрить досвітній небокрай,

вчаровує симфонія світанку,

наповнюються груди через край

весни п’янкими пахощами ранку,

в гармонії краси й пісень розмай

барвисту стеле долом вишиванку

і веселіє в зелен-руті світ, –

медами розливається в нім цвіт

Із міста кожна вулиця веде

в обійми мальовничої природи,

а Слава Канева в історію іде.

Несуть її в літа Дніпрові води,

несе натхненне плем’я молоде

шляхами Вітчизняної свободи.

Всім Канівська прославлена земля

дорогу до Тараса простеля.

Усе життя Ліни Василівни Кучеренко пов'язане з журналістською та літературною творчістю. Поезія жила в ній давно і тільки чекала слушного моменту проявитися. Сама поетеса зізнається: «Гарну поезію любила завжди, святим літературним жанром вважаю її незмінно. А відтак я просто не могла назавжди лишатися поза її сферою. І почала віршувати, коли з`явився для того вільний час».

Як Мекку уявляю…

Все Меккою хвалились президенти,

що не в Саудівській Аравії, а в нас

у Каневі: тут височить Тарас –

і всі сюди з поклоном континенти.

Євроремонт в музеї (хай щось і не всмак),

піднесення ажурне, вище сходи, сходи,

навіть підніжжя зустрічає радо так.

А далі що? Знову чекай нагоди?

…Як Мекку уявляю, бачу диво-місто,

А не лиш храм, що зветься аль-Кааба…

Отож про Канів я, щоб дорівнявся, звісно,

Він до висот краси, що серце кожне вабить.

Щоб там і там

– У нас Дніпро, – хизуються кияни.

– І в нас він є, на те їм канів’яни.

– У нас музей великий Кобзаря.

– Не менший в нас. А ще ж гора!

Тарасова, де серце упокоїлось

сина великого великого народу,

лиш піднімись – відчуєш невпокореність

духу потужного, що закликає згоди

по берегах і лівому, і правому,

щоб не шукали, хто і чим різниться,

щоб там і там вклонялись синьо – жовтому,

і мова сил вливала, як вода з криниці.

Лещенко Людмила Миколаївна – мальовнича природа рідного краю, пісні, які чула з дитинства від мами і своїх односельців, глибоко запали в душу і пізніше надихнули на творчість.

У Каневі акація цвіте

У Каневі акація цвіте

Цвіте так рясно, так духмяно,

Духмяний ранок і духмяний день,

І солов’їна ніч духмяна.

У Каневі акація цвіте –

Це значить прилетіло літ

У Каневі акація цвіте –

Весна зустрілася із літом!

На кручі Канівські прощально

Свою весна накинула фату,

Теплом війнула на прощання,

Пішла у літо в білому цвіту.

Над цвітом бджоли радісно гудуть,

Порадують, порадують медами,

У Каневі акації цвітуть,

Так, мабуть, ще від Єви і Адама.

Такі тендітні у весільну пору –

Із круч збігають у круті яри,

А з яру знов біжать вони під гору,

Спішать аж до Чернечої гори.

Сюди усі стежки ведуть,

Ведуть до вічного Тараса!

У Каневі акації цвітуть –

Дніпрових схилів диво і окраса!

Поетеса, лауреат трьох літературних премій, кавалер ордена “Княгині Ольги ІІІ ступеня” Віра Носенко. Віра Володимирівна – патріот рідного міста і Шевченкового краю. Має непересічні організаторські здібності, потужну енергію людини-творця, енергетику позитивної, доброї, небайдужої людини.

Предковічний і молодий Канів

Хвилі котять води сивого Дніпра,

Пломеняться свічами у цвіту каштани,

Тут – Свята й Велична Чернеча гора,

І наймиліший серцю красень – рідний Канів.

Б’ються хвилі Дніпра в береги,

Зародився з роси і туманів.

Рідний краю ти мій дорогий,

Предковічний і молодий Канів!

Мальви знов квітують високі, стрункі,

Гай у щебетаннях, у пісні солов’їній,

Садочки у трунках медово-п’янких,

Отут – найзапашніше місце в Україні.

Березки над водою чешуть коси,

Листя уколисує дуба край діброви…

Тут – Родень заснували предки-роси,

І кревно вберігали край свій калиновий.

Викупає сонце ранок у Дніпрі,

Промені виблискують в бархатнім тумані.

Такий мальовничий у кожній порі: –

Наш милий і чарівний, благовісний Канів!

Гордимось славетним Шевченковим краєм,

Словом Кобзаревим – викопомне часом.

Батьком і Пророком навік узиваєм,

Славим невмираючий «Заповіт» Тараса!

Б’ються хвилі Дніпра в береги,

Зародився з роси і туманів.

Рідний краю ти мій дорогий,

Предковічний і молодий Канів.

Прости , Тарасе…

Гора Чернеча - Канева окраса,

Хвилі Дніпра хлюпочуть в береги.

Ми ідем, ідем на прощу до Тараса:

Прости нас грішних, Батьку дорогий.

Прости за те, що збилися з дороги,

Кудись в безодню чорний шлях завів.

Прости, що знову б'ємось об пороги,

Живем не так, як Ти нам заповів.

Прости нас, Батьку,Світоче й Пророче,

До Тебе йдем у щирім каятті,

Бо ми ж таки добра Вкраїні хочем.

Бо неможливо жить у розбратті.

Ідемо поміж гір і над ярами, –

Бо всі шляхи до Тебе лиш ведуть.

Ти братолюбія бажаєш поміж нами,

І зореносно осяваєш путь.

Пошли нам, Отче, мудрості й снаги,

А в душах – чисті помисли нести.

Прости за все, Тарасе дорогий,

Пророче, Батьку, Світоче, прости!

Мій Каневе

Мій Каневе милий, мій Каневе рідний,

З тобою – лягаю, з тобою – встаю.

Найвищих пошан ти у Всесвіті гідний,

Тобі свою ніжну любов віддаю.

Розкинулось місто на правічних кручах,

А поряд – Дніпро славні води несе.

Веселками грає Славутич могучий,

І плескотом хвиль – зачаровує все.

Квітують акації грона духмяні,

Як липи цвітуть – медом пахне земля.

Моє рідне місто, божественний Канів,

Мій райський куточок мене звеселя.

Пишаєтесь вічністю, Канівські гори,

Природа створила загадкою вас.

Внизу, під горою, клекчеться море,

Що Канівським кличуть його у наш час.

Найвища гора – це святая Чернеча,

Яка на спочинок Тараса взяла.

Звучать віковічні завітнії речі –

Пророка-Шевченка безсмертні слова.

Мій Каневе рідний, Тарасе мій любий,

Я шану складаю в словах і думках.

До тебе на зустріч завжди ідуть люди,

І славлять наш край у роках і віках.

Прийми, милий Каневе, шану велику,

Що з гордістю завжди до тебе ношу.

Любитиму з гідністю, вірно, навіки,

Я щиро, від чистого серця кажу.

Катерина Іванівна Піка – одна з кращих поетів Шевченкового краю. Людина, яка здивованими очима дивилася в світ і своє здивування переконливо передавала іншим. Про Катерину Піку можна говорити багато, називаючи все нові й нові чесноти цієї людини.Почала писати ще з дитячих років. Медсестра за фахом,вона була мудрим цілителем людської душі. Все життя її було пов`язане з Каневом.

Канів

В шелесті лип і каштанів,

Вмитий в ранковій росі,

Стоїть над Славутою Канів

В своїй неповторній красі.

Квіти не в’януть ніколи,

Віщий луна «Заповіт»,

На рідну Тарасову гору

Знає стежинку весь світ.

Линуть слова полум’яні,

Міцно єднають серця,

Народ у глибокій пошані

Славить поета-співця.

Квітнуть лани неозорі,

Хвилями грає Дніпро,

Родять безмежні простори

Колос на щастя й добро.

Рідне місто моє

Є міста на землі, які знає весь світ,

В них розкрилля подій героїчних,

Їх квітчає щодень в праці здружений рід,

Свідок славних подій історичних.

Неозорі лани засіває добром,

Промінь сонця несе з-за туманів,

Рідне місто моє над широким Дніпром

З загадково назвою – Канів.

Він горів у вогні в Вітчизняну війну,

Повоєнні загоював рани,

До грудей пригортав свою мужню рідню

І вклонявсь дорогим ветеранам.

Скільки списів і куль в його серце впилось,

Душу рвали жалі і тривоги,

Скільки горя й біди пережить довелось,

Але він не звернув із дороги.

Добрим справам завжди він продовжує лік,

Творить пісню дзвінку, полум’яну,

Хто побув тут хоч раз – не забуде повік

Його вроду ні з чим незрівнянну.

Тут ромашки й чебрець у долинах ростуть,

Це тут річка добра розлилася,

Тут у серці людей вічно поруч живуть

Дух Богдана і велич Тараса.

Перед ним світлі дні і світанки ясні,

Рута-м’ята й червона калина,

Тут буяти завжди Кобзаревій весні,

Щоб цвіла у віках Україна.

Священне місце

Завжди в ошатному вбранні,

Росою вмите на світанні,

Найкраще місто на землі,

Яке назвали предки Канів.

Зійшлись тут тисячі стежин

І утворилась дружби траса,

По ній людей бурхливий плин

До батька рідного, Тараса.

Над містом голубе крило

І сонця промені іскристі,

Про все розкажуть, що було,

Поета очі променисті.

Про синь дніпрової води,

Любов до міста полум’яну,

Як гнали полчища орди

У давнину і Вітчизняну.

Громи історії гудуть,

Ясніють кетяги калини,

Щодень усі стежки ведуть

В священне місце України.

Ніна Пилипенко – талановита поетеса. Член літстудії «Зорянка», друкувалася в місцевій пресі і спільних збірках літстудії.

Радію тим, що в Каневі живу:

Тут прах покоїться великого поета

І тішуся, колись моя планета

Також впаде у канівську траву.

Люблю це місто ранньою весною,

Коли в ярах крутих біліє сніг.

Якби, Тарасе, ти побачить міг –

Ми знов прийшли на зустріч із тобою.

У тому році так і в цьому так,

Читаємо твої поеми, вірші,

Від труднощів земних не стали гірші,

Шануємо тебе, наш дорогий земляк!

Як ти любив людей, природу,

Оспівував жіночу вроду…

В «Причинній», «Наймичці», «Тополі»

Жіночі нещасливі долі.

Про визнання поетичного таланту Федора Руденка свідчить присудження йому в 1995 році літературної премії ім. Олекси Кобця. Видав свої три власні збірки: «Ритми Серця»,»Дніпроема», «Чаєчка», співавтор колективних збірок: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зоряні Світанки». Лауреат багатьох обласних конкурсів. Багато його віршів покладені на музику місцевими, обласними та київськими композиторами.

Мій Канів

Солов’ї огласили гаї і діброви,

Ворухнулися втомлені древні вали.

Злотосяйним вінцем сподівань і любові

Над Успенським Собором хмарки попливли.

Прокидається град, розправляє рамена,

І спускається вниз до Славути-ріки.

Це ж колись тут дзвеніли шаблі і стремена,

Тут Богдан лаштував до звитяги полки.

А вишневі сади пахнуть щедро і п’янко

У піснях солов’ї од зорі до зорі;

Тут вродливі такі, як ніде, канів’янки,

І тривожні такі, як ніде, матері.

Хрест важкий нам спрадавен судилося нести,

За свободу хто впав, того дух не вмира.

Височіє аж ген над усі Еверести

Українська Голгота – Чернеча гора.

Ми до неї прошкуєм зима, а чи літо.

Як на сповідь Господню, торуючи путь.

Щоб відчути себе у теплі «Заповіту»,

Наодинці самому з собою побуть.

А вишневі сади пахнуть щедро і п’янко

У піснях солов’ї од зорі до зорі;

Тут вродливі такі, як ніде, канів’янки,

І щасливі такі, як ніде, матері.

Юр’ївський (Успенський) собор у Каневі

Пливуть віки, як соколи у грищі

З далеких, незапам’ятних століть.

…Стоїть собор на княжім попелищі

Незнищенністю пам’яті стоїть.

«…Щоб не плодилась зайшла потороча

На землях цих, да вознесесь триглав…»

Сам Всеволод, князь Київський, урочо

Наріжний камінь в підмурок клав.

Цим довели: красу і труд лелієм,

І не допустим ворога до брам.

В честь Юрія, воїтеля зі змієм,

Святим іменням нарекли цей храм.

Так і стоїть свята оця будова,

Тут чули ув останнє Божий глас –

Самійло Кішка, Яків Шах, Підкова

І бунтівний Апостол наш – Тарас.

Пливуть віки, як соколи у грищі

З далеких, незапам’ятних століть.

…Стоїть собор на княжім попелищі

Як незнищенність нації стоїть.

Олексій Софієнко – публікувався в багатьох літературних альманахах і часописах. Лауреат обласного конкурсу, присвяченого 175-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка; переможець республіканського літературного конкурсу журналу «Донбас»; лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов – 92»; лауреат літературної премії імені Михайла Масла; лауреат премії фонду Ляриси та Уляни Целевич – Стецюк (США) за збірку поезій «Воскресіння». Збірка «Воскресіння» удостоєна літературної премії «Благовіст».

Канів

Кручі сердешні, мов ті полонянки,

Рвуться гортанно з глухих підземель.

Час розступився. І Канів розп’ято

Звівсь на кострищне крило і завмер.

Его безчасся і миті праего

Профіль епохи снують обіруч.

Канів кобзарський вічним ковчегом

Квилить на грудях розштормлених круч…

В слово пісенне прозойкненим плином

Божий Дніпро все несе і несе

Канів кобзарський кручі полинні,

Пам’ять ковчежну і всесвіт, і – все…

Віктор Труфанов – член літстудії «Зорянка» з 2010 року. Друкувався в колективній збірці літстудії «Зоресад».

Кобзарева криниця

Кобзарева криниця,

Кобзарева духовна криниця,

Джерело невичерпне,

солодке і чисте твоє.

Тут Шевченка душа, дух Тараса

вітає, мов птиця.

Перед нами живий, наш

Кобзарю – Шевченко встає.

Він сідає тут – поруч

і слухає пісні, що линуть:

Про життя і любов,

і омріяний Генієм Канівський край.

Про героїв козацької слави,

людей сьогодення, що мріють:

З України зробити не захмарений, небесний,

на родючій землі побудований рай.

І залишив він нам:

Кобзареву духовну криницю

Та нову Батьківщину,

мов світло-рожеву зорю,

А як символ країни –

оці рушники й паляницю:

Та думки і вірші,

і душевні пісні «Кобзаря»!

Кобзарева криниця,

Кобзарева духовна криниця

Напої нас святішим

та чистим твоїм джерелом.

Дух Тараса вітає,

Дух Тараса вітає, мов птиця.

З Амофоном Марії покриє Вкраїну

духовним крилом.

Надія Чорноморець – талановита українська поетеса. Працює в жанрі сонета. Характерним для поезії Надії є ліричне сприйняття світу, що виливається у витончені образи.

Канiвські гори

В кипучу давнину, ще на світанні,

Коли Земля тремтіла в метушні,

Коли в мочарах, твані, у багн

Ставала твердь в хисткому хвилюванні,

Зростали піки, шпилі, сопки, кряж

Узвишшя, пасма, пагорби, хребти,

Ходили ходуном материки

Й пустелі розсипалися і пляжі.

А тут збігались у танку, кружлянні

Чернеча, Княжа, Мар’їна, Слонова,

Гончарна з Грецькою, Плacтунка та Дніпрова,

І над Славутичем спинились в здивуванні.

А Божиця і Чортиця не встигли

Й засмучені над урвищем застигли.

Канів. Музей Т. Г. Шевченка

Величний Храм – феєрія дитинна,

Із вітражів веселковим яскрінням,

Із велелюддя врочистим ряхтінням,

Святиня – незглибима і гостинна.

У лабіринтах – таїна тремтлива

Паркету заспокійливе рипіння,

Наглядачок із закутків моління.

Планида – безталанна і примхлива.

Склепіння – склепу? – відрух олив’яний,

В безпам’ять заганяється днедавнє

Навроченням нав’язливим безбарвним –

Ілюзія? Імла? Міраж? Омана?

Це ж у модерної якої нації

Духовний спадок – сірі інсталяції?

Гора Тарасова

Тарасові Шевченку кілька слів на Кобзар

Погляньте-но з гори, із-понад кручі,

Де вітер кошлає гаям брилі –

Зникає небокрай в сивастій млі,

І плине Дніпр. То тихий, то ревучий.

Червоно місяць. Зіроньки блискучі.

В садах вишневих мріють солов’ї.

Нуртує рунь в паруючій ріллі,

Копкій землі, поважній та родючій.

Своє співають кобзарі й дівчата.

Зростає син і врадувана мати.

Серця ж дрімають, замкнені в кайдани.

Та виплекане Слово – на сторожі.

Апостол правди – в нелегкій дорозі.

Леліють лаврами Майдани….

Тамара Яковенко – інженер, журналіст, поет, художник. Голова Канівської літстудії «Зорянка». Член літстудії з 1967 року. Лауреат премії ім. Олекси Кобця. Композитори Канева, Києва, Черкас поклали на музику її вірші.

Каневе, мій Канів

Каневе, мій Канів,

Над тобою лине

В сяєві каштанів

Пісня України,

Голосна і дужа

Нинішнього часу.

Заспіваймо, друже,

Ми пісні Тараса.

Як тополі гнулись

У лиху годину,

Про гірке минуле

Нашої країни.

Про простори сині

Пісня все лунає,

І крилато лине

Понад нашим краєм.

Понад нашим краєм,

Понад нашим містом

Пісня пролунає,

Пісня голосиста.

Про Дніпро широкий,

Про степи безкраї,

Зорі ясноокі

Здалека нам сяють.

Сяють променисті

В голубих просторах

Над коханим містом

Ясноокі зорі.

***

Канів, рідний Канів,

Дійсність ти і мрія,

Цвіт твоїх каштанів

Вабити уміє.

Тож на твоїх плечах

Радощі і злети,

І гора Чернеча –

Пам’ятник поету.

Він стоїть велично

На високій кручі,

Навкруги лунають

Тут пісні співучі.

Канів

Колисає вітер хвилі на Дніпрі

І проміння сонячне сіяє,

Щоб зростало місто в щасті і добрі,

Бо такого іншого немає.

А Дніпрові кручі й схили берегів

В оксамит смарагда одяглися.

І куди не глянеш – навкруги стрімкі

Верби і тополі розрослися.

Височить свята Тарасова гора,

Там стоїть Тарас високочолий,

Бо його свободи й вольності зоря

Не погасне більше вже ніколи.

Використана література

Зоресад [Текст]: [збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45- річчя]. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – c.159.

Зоряні світанки[Текст] :[збірка поезій членів канівської літстудії «Зорянка»]. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – 80с.

Канівщина – наш зоряно-медовий край [Текст]: [збірка поезій членів канівської літстудії «Зорянка»]. – К., 2011. –103c.

Музи серця [Текст]: твори канівських поетів. – Канів: ВП ТОВ Родень, 2015. – 280с.

Гриненко, Г.

Життя і строфи [Текст] /Галина Гриненко. – К.: March, 2002. – С. 33.

Донець, Г.

Шляхи [Текст]: вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1973. – С.125 – 130.

Кулик, Г.

Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – С. 21.

Кучеренко, Л.

Сьоме небо моє… [Текст] / Ліна Кучеренко. – Канів : Андрощук П.С., 2013. – С.41.

Носенко, В.

Моє джерело [Текст] /Віра Носенко. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2013. – С. 23.

Піка, К.

Любов вічна [Текст] : поезії /Катерина Піка. – Черкаси: Брама – Україна, 2009. – С. 19, С.С. 45, С. 30.

Руденко, Ф.

Чаєчка [Текст] /Федір Руденко. – Черкаси: Око – Плюс, 2004. – С. 25.

Софієнко, О.

Співуча кров [Текст] /Олексій Софієнко. – Черкаси: Вертикаль, 2013. – С. 283.

Чорноморець, Н.

Валторнові колисанки [Текст] : [зб. поезій] / Надія Чорноморець. – К. : Федоров О.М., 2011. – 199 с.

«Почни з себе і вже сьогодні»

(до Дня довкілля)

Цінуй природу, бережи довкілля,

Люби комашку, звірів і птахів.

«Роби добро» – хай буде ніби ціллю,

Воно повернеться тобі серед років.

Кожен повинен розуміти – чисте довкілля починається з власного двору, з власного будинку. Тільки, коли всі будемо полоти бур’ян, не захаращуватимемо територію сміттям, чистота стане нормою життя.

Сміття - неминучий продукт життєдіяльності людини. У середньому мешканець великого міста щодня викидає його 1-2 кг. Спробуйте підрахувати, скільки цього добра накопичується впродовж дня із усього міста, а за рік? Та додайте до цього величезні обсяги відходів промислових... Підраховано: щорічно жителі України виробляють 11 млн. кубометрів побутових відходів, вони займають 260 тисяч гектарів - приблизно таку ж площу, як держава Люксембург.

Українці викидають гроші на сміття. У магазині ми платимо гроші за поліетиленові пакети та пластикові упаковки, які потім викидаємо. Як відомо, поліетиленові пакети сьогодні є одними з основних забруднювачів у наших містах, а пластикові – найчастіше з’являються в океанах.

Як купувати

Звертайте увагу на упаковку

Обирайте продукти з мінімальним пакуванням, уникайте розфасованих у поліетилен овочів та фруктів. Обирайте скляну та паперову тару. Найкраще купувати продукти на вагу та складати все у власні мішечки чи контейнери. Сортуйте та здавайте на переробку папір, скло, пластик, алюмінієві бляшанки – зменшуйте вплив на екологію та не примножуйте смітників.

Ходіть за покупками із власними торбинками.

Сьогодні є величезний вибір екосумок різноманітних фасонів та матеріалів. Оберіть щось відповідно до своїх потреб. Завжди носіть таку сумочку з собою та уникайте ситуації, коли без поліетиленового пакету ніяк.

Нажаль, у світі дуже багато чинників, які негативно впливають на екологію. Вихлопні гази, відходи з заводів, забруднення річок, тощо. Ці чинники не можливо зупинити, тому що без них наше життя буде складнішим. Але один з них – це наша поведінка, змінити нашу поведінку – це крок до збереження екології. Зараз в світі забруднення природи – це катастрофа.

Щоб зберегти красу навколишнього світу, не обов’язково дотримуватися якихось суворих правил, потрібно просто засвоїти кілька нескладних пунктів:

- не спалюйте сміття на присадибних ділянках. При спалюванні відходів у повітря виділяються канцерогенні речовини, зола і кіптява, які негативно позначаються не тільки на організм людини, але і на навколишнє середовище; бережіть водне середовище.

- не кидайте в річки і озера скляні пляшки, пластикове сміття і хімічні речовини – все це отруює середовище проживання всіх водних живих організмів.

Пам’ятайте: вода – джерело життя.

Традиція поведінки на природі: не розкидати сміття, не залишати після себе неприбране вогнище, не рубати дерева й не засмічувати водойми…

Як пересуватися

Автомобілі продукують вуглекислий газ, який створює парниковий ефект і стимулює глобальне потепління.

Обирайте громадський транспорт

Громадський транспорт зменшує кількість автомобілів на дорозі.Водночас громадський транспорт перевозить більшу кількість людей. Економить пальне та продукує меншу кількість вуглекислого газу. Крім того, він менше стоїть у заторах. Отже, спалює набагато менше бензину.

Ходіть пішки або обирайте велосипед

Турбуйтеся про екологію та своє здоров’я – ходіть пішки або користуйтеся велосипедом, коли це можливо. Плануйте своє пересування містом і закладайте час на прогулянки замість того, аби їхати на машині коротку відстань.

Як їсти

Заведіть власну пляшечку для води та кави. Тримайте їх, наприклад, на робочому місці – це зручно, стильно та не шкодить екології. Вживайте менше м’яса, курки та риби. На їхнє виробництво витрачається набагато більше ресурсів, ніж на рослинну їжу. Одним з найбільших виробників вуглекислого газу є не машини, а великі м’ясні ферми. Уточнюйте про походження продуктів. Покажіть власникам, що є попит на відповідальний екологічний бізнес.

У холодильнику є обід, який вже не хочеться їсти – поділіться з колегою. Не встигаєте щось доїсти – заморожуйте. Не викидайте продукти на смітник. Компостуйте залишки їжі. Так ви повертаєте мінерали в навколишнє середовище.

Людина не повинна забувати про своє коріння, адже вона є частиною живої природи і однією з головних ланок всієї екосистеми планети. Пам’ятаємо, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Потрібно любити природу, берегти і піклуватися про неї – бути їй другом, адже навколишній світ – це наш спільний дім. Не будьмо байдужими до своєї планети, втілюймо свої ідеї в реальність!

Давайте зробимо хоча б один крок на покращення стану довкілля, тому що ми всі живемо на одній планеті, і забруднюючи природу ми шкодимо у першу чергу самим собі та своїм нащадкам. Кожен сам для себе повинен його зробити. Можливо дехто відмовиться сьогодні від поїздки в транспорті, хтось посадить дерево, інший прибере сміття в своєму дворі, а дехто просто не залишить слідів свого перебування на природі. Але разом ми зробимо навколишнє середовище кращим, і надалі не забуватимемо про його охорону та збереження природних скарбів.

Прибирання території біля бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка

Канівська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка

"Душу зцілює добро"

(бібліодайджест)

Життя таке коротке.

Поспішай творити добро.

О. Довженко

Милосердя, доброта... Ще з часів давньоруських благодійність була традицією нашого народу. Цілком природним і закономірним вважалось допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, дати притулок бездомному, захистити старість і немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Доброта та милосердя – це милість людського серця, розуміння, м’якість, співчуття, ніжність, любов та жалісливе ставлення до людей. Це не слабкість, а сила, тому що доброта та милосердя властиві людям, які здатні прийти на допомогу.

Доброта і милосердя – багатоликі. Потреба в них – повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди... Навіть там, де гори спокійні, й твердь земна не хитається під ногами...

На доброті існує світ,

Із добротою пахне хліб,

І мирне небо в школу йти,

це також вияв доброти.

І до людей любов свята –

це чистота і доброта.

Ти усміхнися небу, усім, хто біля тебе:

і братику й сестричці, і сонечку й травичці.

Люби усіх довкола, удома та у школі,

і ця любов із Неба повернеться до тебе.

Прощай дрібні образи і помирись одразу.

Хто вміє всім прощати, сильнішим здатен стати.

Твори добро, дитино, і у твоїй родині Воно

знайде домівку віднині і довіку.

Людина приходить у світ для добра. Доброта – це один із найсвітліших виявів людської душі. Не бійтеся бути добрими – не бійтесь віддавати іншим тепло своєї душі. Добро, наче казковий горщик із кашею: чим більше віддаєш, тим більше залишається. Учіться робити добро і розуміти тих, хто робить його вам. Про добру людину кажуть, що вона красива душею. Не обов’язково, щоб у неї було гарне обличчя, вишуканий одяг, але до неї тягнуться інші люди, як до світла.

Казка про добро

Ріс при дорозі велетень – дуб. Біля його коріння пропихалась з – під землі свої ніжні паростки калина. Отак і росла вона разом із дубом. Він був їй ніби за батька. Захищав від бурі, від вітрів, а коли падав дощ – схиляв над нею свою зелену голову і прикривав її. Пройшли роки. Калина стала великою і красивою. А дуб постарів, але й далі жили вони разом. Аж тут одного дня прийшли люди і зрубали могутнього дуба. Довго сумувала за ним калина. Та нічого вже не вдієш. Залишилася сама – самісінька рости при дорозі. Одного чудового сонячного весняного ранку вона побачила, що з одного боку із жолудів, які падали колись з дуба, виріс зелений пагінець і ніжно торкнувся до неї, ніби захисту просив. Життя калини стало веселішим. Почала вона пригортати маленького дубочка своїми вітами та пестити широкими листочками. А коли наближалася буря, падав дощ або був сильний вітер, вона схиляла над ним свої пишні крони, пригортала до себе і захищала молодий пагінець так, як у дитинстві захищав її старий дуб. Калина стала для дубочка матір’ю, так само, як у дитинстві був їй батьком дуб – велетень. Г. Зеленка

Добро – це щастя для всіх людей. Зло, як відомо, довго не забувається і продовжує зло. Не давайте можливості злу перебороти добро. Щоб люди вас поважали, приязно ставились до вас, ніколи не забувайте і завжди дотримуйтеся золотого правила вихованості: «Стався до людей так, як би хотів, щоб люди ставилися до тебе».

Людина починається з добра,

Із ласки і великої любові,

Із батьківської хати і двора,

З поваги, що звучить у кожнім слові.

Людина починається з добра,

Із світла, що серця переповняє,

Ця істина, як світ, така стара,

А й досі на добро нас надихає.

Людина починається з добра,

З уміння співчувати, захистити –

Це зрозуміти всім давно пора,

Бо ми прийшли у Світ добро творити

Легенда

У житті потрібно не тільки чекати на добрі вчинки від інших, але і віддавати тепло своєї душі оточуючим. Адже людина живе для того, щоб творити добро.

Дуже давно у старовинному місті мешкав один мудрець. Слава про його мудрість розійшлася далеко за межі міста. Та жив у тому місті один чоловік, який заздрив славі мудреця. Він вирішив придумати таке запитання, щоб мудрець не зміг на нього відповісти. Пішов чоловік на узлісся, спіймав метелика, заховав його в долонях і подумав: «Запитаю я мудреця: скажи о наймудріший, який метелик у мене в руках – живий чи мертвий?» Якщо він скаже «живий», я стисну долоні, і метелик помре; а якщо скаже «мертвий», я розкрию долоні, і метелик полетить. Ось тоді всі зрозуміють, хто з нас розумніший. Так усе і сталося. Спіймавши метелика, лихий чоловік попрямував до мудреця і запитав у нього: «Який метелик у мене, о наймудріший: живий чи мертвий?» І мудрець, який і насправді був дуже розумною людиною, відповів: «Усе в твоїх руках чоловіче».Так, саме від кожної людини залежить, чого в світі стане більше – добра чи зла. Будьмо щедрі серцем і душею заради добра і справедливості.

З давніх-давен стосунки між людьми, взаємопідтримка, доброта, милосердя були основними в житті. Про це народ висловлювався в усній народній творчості.

Де є добрі люди, там біди не буде.

Хто людям добра бажає, той і собі має.

Роби добро, не кайся, роби зло – зла і сподівайся.

Перший крок до добра – не роби зла.

Не одежа красить людину, а добрі діла.

Добре діло роби сміло.

Світ не без добрих людей.

Злість до добра не доводить.

Доброму всюди добре.

Прислів’я вчать бути добрими, чуйними, милосердними до людей, тварин, природи; на добро завжди відповідати добром.

Добрі серця – це сади,

Добрі слова – коріння,

Добрі думки – квіти,

Добрі справи – плоди.

Сторінка історії

У Біблії записано: «Не роби іншим того, чого не хотів би, щоб робили тобі.» З давніх-давен доброта приносить користь людям на землі. Вони завжди цінували праведне життя чесне, щире, відкрите. Необхідно утримуватися від поганих учинків, лихих намірів. Зло, як відомо, довго не забувається і породжує зло. А от добро помножує добро. Доброзичливі люди добре почуваються і довго живуть. Вони мають «кришталево чисті душі». Про злих, жадібних, брехливих, жорстоких людей кажуть, що у них «чорні душі». Необхідно змалку намагатися не заплямувати свою душу поганими вчинками, негативною поведінкою.

Життя – це скарб, дарований нам Богом.

Це радість, віра, мудрість, доброта.

Не розгубімо їх життєвими дорогами.

Нехай панує людяність свята.

Люби ближнього свого, як себе самого.

Стережися злого, чини добре.

Як хочеш, щоб з тобою чинили люди, так і ти вчиняй з ними.

Не роби іншому того, чого собі не бажаєш.

Життя людини на Землі має починатися з високої духовності, з бережливого ставлення до матінки-природи, з любові до всього живого, і насамперед до людей.

Добро в цьому житті починається з кожного з нас. Якщо кожен прагнутиме стати кращим, зростати духовно, то у світі буде більше добра, світла, радості та спокою.

Життя дається людині тільки на добрі справи.

Сценарій

Пісня: "Зеленеє жито, зелене"

Ведучий:

Людське життя – прекрасна мить.

Світ який – мереживо казкове!

Світ який – ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лине.

Світ мій гучний, мільйоноокий,

Пристрасний, збурений, німий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий.

В. Симоненко

Ведуча:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра.

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

В. Симоненко

Ведучий: Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре.

Читець:

Люди – прекрасні. Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце у землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Що навіть каміння байдуже

Захотіло жити і жить.

В. Симоненко

Ведучий: Сьогодні ми відчуваємо життєтворчу силу добра й щирості.

«Рушієм і мірою життя є добро». О. Довженко

Адже недарма в народі кажуть: «Добро віддасться сторицею»

Ведуча: Дарувати людям добро і при цьому не чекати віддачі. Спішіть підставити плече людині, яка потрапила в біду, навіть якщо ви її зустрінете раз у житті.

Читець:

Я вірю в силу доброти,

Добро завжди сильніше злого,

Дає наснагу, щоб цвісти

І світлу обирать дорогу.

Читець: Я вірю в силу доброти,

Що має долю роботящу.

Що хоче, щоб і я, і ти,

І все було у світі кращим.

Ведучий: Німецький філософ Ф. Брентано відзначив: «Тільки Добро може бути зіставлено з Істиною.»

Читець:

Сотвори себе сама, людино.

Хай лунає, наче неба дзвін,

Озивайся радістю й добром.

Сотвори себе сама, Людино,

В рідній Україні сотвори.

(М. Миколаєнко)

Ведуча: Не вчись багато говорити, краще говорити ділом. Усі моральні цінності живуть у слові Добро. Усе, що допомагає жити, працювати, творити, називається Добром.

Читець:

Ти і добро

Зробив добро для тебе чоловік –

Ти вдячний будь йому навік.

Зробив добро ти чоловіку –

Приємно буде вам обом.

Не прагни тільки, щоб довіку

За це він став твоїм рабом.

Добро радніше ми приймаєм

Те, що від серця називаєм.

Читець:

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

(В. Симоненко)

Читець:

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити і жить.

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали грядущі:

- Їх на землі не було.

(В. Симоненко)

Ведучий: Найвище уміння – почати дорогу з себе. Головне призначення людини на землі – здатність творити добро. Біблія навчає робити добро й замислитися над життєвим сенсом. Давні слов'яни найбільше любили Світло, бо воно несе добро. Людина сильна добротою, повинна відчувати себе творцями Добра. Де ж черпаємо джерела добра? Це вітчизна, рідна домівка, батьки?

Пісня: «Хата моя, біла хата»

Читець:

Дощ із краплі починається.

Все – із доброго чи злого – починається з малого,

День турботою почнеться, кожен за своє береться.

Проганяй мерщій дрімоту і рукам давай роботу.

І роби невтомно, вміло хоч мале, та добре діло.

(М. Сингаївський)

Читець:

Все від матері – слово, і пісня, і хліб,

Перша ластівка в небі, веселка в гаях,

Все від матері – мужність, і перший політ,

І як мати для всіх – батьківщина моя.

Пісня: «Одна калина»

Читець:

Це мамині руки пригортали доню,

Це батькова рука підтримувала сина.

Не маєш право забувати: ти – людина,

Свій рід, свій край повинен пам'ятати,

Як колискову, що співала мати.

Пісня: «Роде наш красний…..»

Ведучий:

Не скупіться на добрі слова,

Бо у світі так мало добра…

Лиш від рідної хати

Та від лагідних рук мами й тата.

Ведуча:

Коли зміцнюють крила, щоб літати,

Не забувай про рідних маму й тата.

Та встигни добре слово їм сказати,

Допоки ти живеш у рідній хаті.

Пісня: «Батько й мати»

Ведучий: «Роби добро, – мені сказала мати! І чисту совість не віддай зламати!» (Д. Павличко)

Читець:

Я змалку вчився з «Кобзаря»

Любити труд і трударя…

Куди б життя не повело,

Робить добро, долати зло,

І смуту, в сонце, у негоду

Служити рідному народу.

Ведуча:

У житті добро і зло поряд.

Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш, то уже навіки.

Л. Костенко

Читець:

Цінуй красу, добро, любов і ніжність.

Піддай зневазі зради, гріх, підлість,

Оберігай собор душі, в калюжі зорі роздивись,

А від невдач в сльозах додолу не хились.

Читець:

Доброта

Тільки вимовимо тихо

Тепле слово «Доброта»,

Враз кудись відходить лихо,

Сум далеко відліта.

– Стань добрішим, – мама просить.

Кожного із нас, – зло

Нам щастя не приносить,

Всяк від нього утіка.

Читець:

Ти поглянь навколо себе, рідну землю не забудь.

Ясне сонце, синє небо – наче кажуть: «Добрим будь!»

Прошу, не ламай деревце чи то рівне, чи криве.

Якщо є у тебе серце, бережи усе живе.

Ведуча: Щоб знищити кривду, неприязнь, нещастя, у кожного закладено так багато добра. Не шкодуй його роздавати родичам, друзям, незнайомим, не лінуйся щодня робити найлегшу справу – дарувати хоч краплину добра усьому живому на землі.

Як говорить народна мудрість: «Ніщо не дається так легко і не цінується так дорого, як людська доброта.»

Ведучий: Гете писав: «Перед розумним треба схилити голову, а перед добрим серцем – стати на коліна.» Доброта – це ознака сили, а не слабкості. Чи все ви робите для того, щоб людям було біля вас затишно, спокійно? І нехай завжди супроводжують вас слова геніального поета Т. Шевченка: «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне.»

Щоб кожен із нас сказав словами О. Довженка: «Я народився для добра, для любові.»

Ведуча: Людино? Яка ти? Що переможе в тобі – добро чи зло? Яким буде людство? Ці питання постійно хвилюють людей. Якщо в серці хоча б однієї людини перемагає добро: світ ще не загинув, людство ще може врятуватися. Людина, душа якої горнеться до гарного, поверне світові втрачену гармонію.

«Добре роби, добре й буде,» - говорить народна мудрість.

Ведуча:

Куди ж поділася культура?

Коли повернеться до нас?

Читець:

Моя бабуся пам'ятає,

Яким був час у давнину.

Коли вона розповідає,

Я навіть оком не змигну!

– Чистенькі, рівні тротуари…

Щоб десь папірчик, а чи скло …

Щоб хтось когось штовхнув чи вдарив –

Такого бути не могло!

Молодші поважали старших:

Знімали шапку з голови

І говорили не інакше

Як через «прошу», через «ви»…

Поганих написів на мурах

Не зустрічалось в ті часи.

В людей тоді була культура

Й великий потяг до краси.

Читець:

Наслухаюсь – бере зажура…

А що це з нами сталось враз?

Куди поділася культура?

Коли повернеться до нас?!

Ведучий: Добрих людей дуже-дуже багато. Просто вони чинять свої благодійні справи мовчки, не афішують їх. Письменник, учений Білецький-Носенко писав: «Думай добре, роби добре – і буде добро». Треба робити добро, бо зло руйнує людей. Зла людина не вміє по-справжньому радіти, сміятися, любити.

Читець:

Кажімо більше ніжних слів

Знайомим, друзям і коханим,

Нехай комусь тепліше стане

Від зливи наших почуттів.

Нехай тих слів солодкий мед

Чиюсь загоїть рану.

(Чи перший біль, чи то останній),

Коли б то знати наперед!

Кажімо більше ніжних слів,

Комусь всміхаймось ненароком.

То не життя людське коротке,

Короткі в нас слова, черстві!

Кажімо більше добрих слів!

Ведучий: «Життя таке коротке! Поспішайте творити добро!» - говорить О. Довженко.

Читець:

Не говори про доброту,

Коли ти нею сам не сяєш,

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

Читець:

Бо доброта – не тільки те, що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині.

Немає вищої святині, ніж чисте сяйво доброти.

Ведучий: прислів'я про добро.

- Добре ім'я найкраще багатство.

- Добре діло твори сміло.

- Раз добром нагріте серце вік не прохолоне.

- Буде добре, як мине зле.

- Добро не лихо, ходить у світі тихо.

- Добрі діла тихо ходять, а злі дзвонять, як дзвони

- Добрі помирають, а діла їхні живуть.

- Коли люди до тебе добрі, то ти будь ще добрішим.

- Люди як люди: були б ми добрі.

- Хто людям добра бажає, той і собі має.

- Доброму скрізь добре.

- Добро роби скільки можеш, від того ніколи не занеможеш.

- Від добра добра не шукають.

- Світ не без добрих людей.

- Не одежа прикрашає людину, а добрі справи.

- Добре довго пам'ятається.

- Добрі вісті не лежать на місці.

- Робиш добро – не кайся, робиш зло – зла й сподівайся.

Ведуча:

Соком повниться кожна зернина,

Кожна стежка біжить до Дніпра.

Це наш сонячний край – Україна,

Це дитинства щаслива пора.

Добрі вчинки кожної людини,

Людське безсмертя з роду і до роду,

Увись росте коріння родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле,

Хто вміє шанувать сучасне, -

Лиш той майбутнє вивершить прекрасне.

Читець:

Ми вам бажаємо в житті

Не стріти перешкоди на путі.

Хай квітами встеляється стежина,

А поруч добра йде людина.

Читець:

У добрість вірю. Птахом доліта…

Хай здалеку, а мчить на допомогу.

Я знаю: світ врятує доброта….

(А. Бортняк)

Читець:

Жити – значить віддати

Частку серця з грудей

І завжди друзів мати

Серед добрих людей.

Я. Семенюк

Читець: заповіді:

«Будь добрим! Зроби людині, хоча і незнаній, бодай маленьке добро і відчуєш, як стане легше і світліше на душі, у ній запанують людяність і чистота» (О.Гончар).

Ведуча: «Наказ дітям» В. Сухомлинського: «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій крок, твоє бажання відображається на оточуючих тебе людях. Роби так, щоб людям біля тебе було добре»

Ведучий: «Умій бути добрим у думках і почуттях.»

Ведуча:

Білий голуб пурхнув у небо –

Провісник любові й тепла,

О Боже, скажи, що треба,

Щоб знайти стежину добра.

Ведучий: «Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше.» (В.Мономах)

Читець:

Не залежить доброта від росту,

Не залежить доброта від віку.

Доброта з роками не старіє,

Доброта, як сонце гріє.

Ведуча: Нехай добрими і милосердними будуть наші серця! Тож ніколи не забувайте творити добро!

Ведучий: «Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить.» (Т.Г. Шевченко)

Читець: Як би тобі, доню, в світі не було не скупись ніколи людям на добро, бо і так доволі хтось насіяв зла і холонуть душі наші без тепла.

Ведуча: Не посмій зламати гілку калинову – сиротою станеш, як забудеш мову.

Ведучий: Хай скрізь зацвітуть каштани і защебечуть пташки. О Боже, скажи, що зробити, щоб жити у мирі й добрі.

Ведучий: «Хай сонце нам світить ласкаво й відродиться щедра земля. О Боже, не треба нам слави, любов’ю наповни серця.» (Д. Шевченко)

Пісня: «А я бажаю вам добра»

Ведучий:

Не ждіть від цього слави.

Не ждіть багатства, знань та похвали –

Робіть добро непоказно, буденно.

Ведуча: «Це принесе найвищу з нагород, ні з чим не порівняне почуття, що ти живеш не марно на цім світі.» (В. Крищенко)

Пісня: «Нам треба жити для добра»

Ведучий: «За добро добром спіши воздати – мудрість завше доброю була» (М. Луків)

Пісня: «Хай вам щастить».

Сценарій

Душі людської доброта

Ведуча:

„Крок за кроком, все далі і далі

Ми втрачаємо наше життя.

Чого варті ми без добра і моралі,

Без любові – найціннішого почуття?”

Ведучий: Добро, милосердя... Ми часто чуємо ці слова і навіть вживаємо їх у мовленні, іноді не відчуваючи всю глибину їх змісту. Якщо вдуматись, то можна сказати, що вони означають безцінні риси характеру, стан душі, певний комплекс реакцій, психологічний підхід не тільки до людей, які потребують допомоги, а й до всіх живих істот.

Ведуча: Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це в характері нашого народу.

Ведучий: Милосердя й доброта – як два крила, на яких тримається людство. Як же могло так статися, що милосердя втратило сьогодні свою цінність, а його зміст звівся в основному до милостині. Невже для того, щоб відчути доброту наших сердець, потрібні землетрус чи Чорнобильська катастрофа.

Ведуча: На жаль, багато поряд із нами бідних людей, які з різних причин ледве виживають. Якщо кожен із нас буде небайдужим до чужого горя, то це полегшить їхнє життя. Коли ви закінчите школу, самі творитимете затишок у нашій країні такий, щоб тепло було всім.

Ведучий:

Приємно завжди поділитись

Своїм багатством і теплом,

Ясним промінчиком світитись,

Щоб затишно усім було.

Треба гаряче серце мати,

Не черствіє душа – в турботі ми,

Я хочу на весь світ сказати:

О, люди! Залишайтеся людьми.

Ведуча:

Добро спішіть творити, люди,

Воно, як сонце, зігріва,

В добрі нам всім зручніше буде,

Без нього затишку нема.

Ведучий:

Уважним будь, хай шлях твій на землі

Злама байдужості холодні грати,

Є цінності великі і малі,

Багатий той, хто вміє віддавати.

Ведуча: Допомоги потребують і літні люди, які вже не мають сили працювати на городі, по господарству. Кожен із вас повинен зайняти таку життєву позицію, яка б приносила користь не тільки собі, а людям. Проживає, скажімо, поряд із вами літня людина, допоможіть їй просто,без всілякої винагороди, і ваше добро засвітить вогник вдячності, такий, що зігріє й вашу душу, і ви відчуєте, що день не пройшов марно. Але, на жаль, іноді ми навіть у своїй хаті не помічаємо, що увага потрібна близьким людям.

Ведучий:

Кажуть, юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будемо ми ще старими, як ви.

Література

Байцим О. Я.

На добро добром спіши воздати [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №5. – С.116 – 118.

Шлончак Н.Г.

Твори добро! Бо ти – людина! [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №5. – С.113 – 115.

Дробот Н.В.

Поспішайте творити добро [Текст] //Позакласний час. – 2010. – №2. – С.45 – 54.

Печонкіна Л.А.

«І радість доброти пізнаєш…» [Текст] //Позакласний час. – 2009. – №21 – 22. – С.32 – 34.

Цаволик Т.М.

Добро спішіть творити, люди! [Текст] //Позакласний час. – 2009. – №21 –22. – С. 34 – 37.

Бодоряк Я.М.

Вічні цінності людини [Текст]: сценарій /Досвід морально-етичного виховання //Позакласний час. – 2008. – №8. – С.74.

Добро і зло у нашому житті [Текст] //Позакласний час. – 2006. – №15 – 16. –С.17.

Лук’янець Л. І.

Милосердя і доброта найбільші людські цінності [Текст]: сценарій //Позакласний час. – 2008. – №8. – С. 63.

Людина починається з добра [Текст ]: сценарій //Позакласний час. – 2007. – №3. – С.76 – 82.

Найвищі моральні цінності людини: сенс життя і щастя [Текст]: сценарій виховної години //Позакласний час. – 2003. –№7. – С.14 –17.

Підготувала Курінна Л.І.

Канівський міський відділ культури і туризму

Канівська міська бібліотека ім. Т.Г. Шевченка

Патріотичний альманах

«За цвіт життя завдячуємо їм,

солдатам Перемоги»

Все починалося з грому небесного

Такого жорстокого, такого нечесного,

Із ненависного, злісного грому,

Який на світанку вигнав із дому…

Минають роки, відлітають у вічність. Але є один день, який ніколи не буде стертий із пам’яті. Це 9 травня – дата року, яка проголосила визволення нашої рідної землі від фашистських загарбників і перемогу усього людства над злом війни.

Сорокопуд, І. Безсмертя мужніх [Текст] /Іван Сорокопуд // Канів крізь віки. – Канів: Родень, 2002. – С. 28-31.

130 витязів Дніпра, що проявили мужність й відвагу у битві за Канів, стали Героями Радянського Союзу, кожному четвертому з них, полеглому на полі бою, це звання присвоєно посмертно.

Сорокопуд, І. У вічній пам’яті Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд. – Канів: Родень, 2008. – 57 с.

В цій книзі Іван Сорокопуд розкриває подвиги воїнів, які обороняли або визволяли Канівщину від фашистських завойовників.

Сорокопуд, І. Сини Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд // У вічній пам’яті Канівщини. – Канів: Родень, 2008. – С. 3-23.

Ветеранам

Сивий іній упав на скроні,

І ночами німіють руки,

А ласкаві, теплі долоні

Пригортають до серця внуків,

Як же час непомітно лине,

Все здається, неначе вчора

Захищали свою Батьківщину

У жорстоких боях суворих.

Зовсім юні, на диво вперті,

На дорогах війни, в санбатах

Виривали в страшної смерті

Найдорожче - життя солдата.

Роки, роки, як диво-птиці,

Пролетіли у світ незнаний,

А минуле ночами сниться,

Бо ще й зараз в строю ветерани.

Катерина Піка

Сини Канівщини

Волошин Олексій Прохорович

У другій половині вересня 1943-го року Нижнє- Волзький стрілецький полк підполковника Дикого, в якому старший лейтенант Олексій Прохорович Волошин командував артилерійською батареєю, невпинно переслідуючи ворога, наближався до Дніпра...

Багряніє ранок 25 вересня. Оговтавшись після переполоху, завданого навальним форсуванням ріки нашими частинами, фашисти готуються до наступу… На ходу стріляючи з гармат і кулеметів, фашистські потвори швидко наближаються. Та ось воно, довгождане: «Вогонь!» Гармати стріляють одночасно. «Тигр» і самохідка уклякають на місці, а інші розповзаються, намагаючись зайти з флангу.

- Вогонь! – знову звучить команда. Ще два танки і самохідку охоплює полум’я. Інші повертають назад. Однак перепочинок видається коротким. Гітлерівці хочуть будь-якою ціною зламати опір сміливців, і на цей невеликий дніпровський «п’ятачок» спрямовують масовий удар. У наступ фашистське командування знову кидає танки та бронетранспортери. І тоді по них дружним залпом б’ють гармати. Снаряди підпалюють чотири танки. Але головний танк, швидко вириваючись вперед, веде шалений обстріл батареї Олексія Волошина . Падає навідник гармати. І командир батареї сам стає до панорами. Перший же постріл зупиняє ведучого, однак ворог не відступає. Нерівний бій триває. Від прицільного вогню батареї виходять з ладу броньовані чудовиська з павучою свастикою. Рідшає і бойова обслуга батареї Волошина. Комбат приймає рішення: викотити гармати на пряму наводку.

Справді, швидко почався бій, швидко він і згас. Проте не встигають артилеристи перев’язати рани й перепочити, як на їхні позиції сипляться ворожі снаряди, а в небі над батареєю з’являються хрестаті літаки. Батарейці, напружуючи всі зусілля та обдираючи до крові руки, рятують свої гармати з віруючого пекла вибухів снарядів і бомб.

За вмілі й рішучі дії та виявлену мужність і героїзм в боротьбі з гітлерівськими загарбниками на дніпровському березі Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року Олексію Прохоровичу Волошину присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Важка велика Перемога

До тебе , Славо, був шлях далекий…

Не раз летіли качки й лелеки.

Не раз сідали в полон німецький,

В полон німецький – всеєвропейський…,

А ми потроху долати стали,

Були живущі – не повмирали!

Ніколи, чуєш? Не лізь німото,

Бо будеш бита, згадаєш роти,

Полки, бригади… Не люди – кремінь!

Нас ще мільйони: пілотка, ремінь…

Правдиві ролі життя і смерті

Були ми справжні, були ми вперті.

«Уперті, мамо, брате, дружино…

Ми помирали, а спів наш линув…

І нам байдуже, чи жить, чи вмерти –

Не слать би тільки оті конверти,

Що ми відходим, бере фріц гору…

Та заженемо його ще в нору!

У нас солдати і офіцери:

В руках – гвинтівки і петери…

І сунуть танки… Летить граната.

В серцях – кохана… І рідна хата.

Наказ Вітчизни: «Назад - ні кроку!»

Не спить Союз наш з Владивостоку.

А нас тут - жменька сміливих, впертих,

Стоять готових і жить, і вмерти…

А комуністи пішли ще вчора,

Вони найперші пішли у морок.

Ми, комсомольці, йдемо сьогодні –

До Перемоги чи до безодні.

А нам би жити! В хорах співати,

Щоб нас зустріла солдатська мати.

Країно наша! Моя Вкраїно!

Живи в світах ти, живи нетлінно!

Ми знов за тебе станем до бою

Вкраїно наша! Ми – із тобою!

Встанем за тебе, козацька казко…

Люби і ти нас, шануй, будь ласка!

Василь Береза

Голодняк Петро Михайлович

За перші сорок місяців Великої Вітчизняної війни на бойовому рахунку сокола з Береснягів було 8 знищених фашистських танків, 28 автомашин, 2 літаки, 3 паровози, 21 вагон, 17 гармат, 46 складів з боєприпасами та багато живої сили ворога. Восени 1944 року Петро Михайлович уже в складі військ 3-го Білоруського фронту. І знову кожен день вильоти на ворожі угрупування. Майстер штурмових атак, сміливий і мужній льотчик Петро Голодняк всю війну провів у небі, пройшовши нелегкий шлях від молодшого лейтенанта-пілота до майора-штурмана дивізії.

Він був нагороджений п'ятьма орденами Червоного Прапора, орденами Олександра Невського, Вітчизняної війни, Червоної Зірки та багатьма медалями.

26 червня 1945 року Указом Президії Верховної Ради СРСР П. М. Голодняку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Серце ветерана

Весна крокує по землі,

День Перемоги в сяйві раннім.

Цвітуть сади, шумлять гаї.

Радіє серце ветерана.

Весніють люди і трава,

Від стягів площа геть багряна…

В цей час радіє і співа

Веселе серце ветерана.

Бо ж Перемогу здобули,

Прийшла, як гостя довгождана.

І жах війни пережили –

Спокійне серце ветерана.

Тепер спокійно можна жить,

Добро творить безперестанно.

Хоч рана часом і болить –

Терпляче серце ветерана.

Коли дівча, де не візьмись…

- Як звуть, малесенька? – Оксана!

Підносить квіти, сміючись:

- Це вам, шановний ветеране!

А ветеран букетик взяв –

Сльоза скотилася незвана,

Тяжку годину пригадав, -

І плаче серце ветерана.

Але це тільки так, на мить,

Стара ж бо защеміла рана.

Життя ж вирує і шумить –

Знов горде серце ветерана.

Марія Блажевська

Голубець Іван Карпович

У 1942 році героїчний Севастополь прийняв іспит на мужність від комсомольця Івана Голубця. Вибухи від ворожих снарядів нагадували перший весняний гром. Один з них влучив у сусідній катер, і той закурив димом та лизнув водяну поверхню язиком полум’я. Видно було, як весь екіпаж енергійно боровся з пожежею. Нарешті її вдалося погасити. Та новий, ще більшої сили вибух, струсонув повітря. Снаряд потрапив у бензоцистерну катера. Повітряною хвилею за борт скинуло весь екіпаж. На катері в бойовій готовності лежало 30 глибинних бомб. Задихаючись в їдкому диму, відважний чорноморець добирається до важеля бомбоскидача. Натиснути – і бомби підуть на дно. Тоді вони вже не страшні для інших катерів. Але відмовив бомбоскидач. Тоді Іван вручну скидає в море смертоносний вантаж. Великі бомби уже за бортом, залишилося 22 менші. А вогонь нещадно суне на сміливця… І знову у морську глибінь падають бомби. Димить весь моряк, але вперто йде вперед. Ще крок… Катер здригнувся від вибуху – то зірвалися глибинні бомби, тепер уже нікому і нічому не страшні.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1942 року Іванові Карповичу Голубцю присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Його ім’я навічно внесене у списки військової частини, де він служив. На місці загибелі героя бойові побратими спорудили пам’ятник, іменем Івана Голубця названі вулиці в Севастополі та Каневі. Прізвище героя золотими літерами викарбуване на меморіальній дошці у прокатному цеху заводу імені Андрєєва , де працював юнак.

Не дочекалась

В косі чорнявій біле павутиння,

Жагуча туга з голубих очей.

Не дочекалась з поля бою сина,

А скільки днів минуло і ночей.

Ми мовчимо і все мовчить навколо,

Лиш вітер розшумівся угорі

І пише жінка, щоб війні ніколи

Синів не віддавали матері.

Катерина Піка

Зорін Іван Митрофанович

З першого дня війни довелося командиру вогневого взводу Івану Зоріну відбивати віроломний напад ворога. Тяжкий то був час, зухвалий ворог ліз напролом, оточуючи наші військові частини. 10 жовтня 1941-го взвод лейтенанта Зоріна відбиває шалену атаку ворожих танків. Навіть будучі пораненим, І.М. Зорін залишається на вогневій і лише наступного дня погоджується на евакуацію в госпіталь. 3 серпня 1942 року гітлерівська піхота, підтримувана авіацією, танками та артилерійсько-мінометним вогнем, йде на штурм висоти під Бекетівкою. Двічі наступ повторюється, проте кожного разу захлинається, бо її обороняють артилеристи нашого земляка з Яблунева. У боях за визволення Литви очолюваний Зоріним дивізіон лише на одній переправі підбиває декілька ворожих танків і знищує роту піхоти. Під час прориву німецької оборони, Зорін виявляє чотири артилерійські і мінометні батареї гітлерівців, дзот з протитанковою гарматою і спостережний пункт. Вміло скеровуючи залпи, він добивається повно ї ліквідації ворожих вогневих точок і цим сприяє успішному просуванню нашої піхоти. Таких епізодів по шляху від Сталінграда до Курляндії на бойовому рахунку воїна десятки.

Він нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки за ратні подвиги засяяли медаль «За бойові заслуги» і орден Червоної Зірки. 24 березня 1945 року І.М. Зоріну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

***

В походах нас пронизував до кістки

Мороз пекучий, вітер без кінця.

Ми грілись на снігу. Маленькі іскри

Скупих багать теплили нам серця.

Перепочивши, знову по тривозі

Ми рвались в бій, у вир шрапнельних злив…

Проте шинель, примерзлу на морозі,

Від льоду відірвати не могли.

Здолавши все, ми вижили на щастя,

Але зірки на небі із пітьми

Мені здаються іскрами багаття

Далекої тривожної зими.

Марія Блажевська

Календюк Іван Хрисанфович

У складі 24-ї повітрянно-десантної бригади воював Іван Календюк під Москвою і Сталінградом. То було перше загартування. В одному з боїв під Сталінградом – перше поранення. А через деякий час, після одуження посилають навчатись до Орджонікідзевського військово - піхотного училища. Потім Курська дуга, пекуче літо сорок третього… Не одного «язика» довелося здобути розвідникам. Проте чомусь найбільше запам’яталася розвідка в один серпневий день. Спека була така жагуча, що дошкуляла й під деревами. Треба було запастися водою. За нею вирушив Іван Чупилка. Вгамував спрагу і тільки почав набирати у флягу, як почув неподалік голоси німців. Їх прийшло семеро. Потім ще дві групи відвідали водопій. Коли ж з’явився одинак і нахилився над водою, Чупилка насів на нього. Забрав зброю, зв’язав, замаскував під кущем і поповз до своїх. Коли сутінки огорнули землю, доставили гітлерівця в штаб…

21 березня запам’ятав Іван на все життя - танкісти Катукова прорвали гітлерівську оборону поблизу Підволочиська і ринули на південь, щоб у передгір’ї Карпат закрити на «замок» фашистів. Поєдинок з фашистами закінчився боєм за висоту, де височів монастир Хрещатик. Мокрі, промерзлі до кісток, але зігріті радістю успішної переправи, пускають в нічне небо зелені ракети. Це означає: плацдарм відвойовано.

Етапи фронтових шляхів І. Х. Календюка – Козятин, Дубно, Рівно. Потім визволяли Польщу, дійшли до Берлина. На стінах рейхстагу розписались за себе і а тих товаришів по зброї, які полягли смертю героїв.

Івана Хрисанфовича Календюка нагороджено Золотою Зіркою і 26 квітня 1944 року присвоєно Героя Радянського Союзу.

Комбати

Горять переправи і корчаться душі,

І рвуться снаряди, і стелиться дим…

Немає ні неба, води, ані суші,

Та є ще надія зостатись живим.

Комбати, комбати, бліндаж в три накати,

І фляга по колу - ковток…

«Прощай, Україно, прости мені, мати,…

Дружина… і троє діток…»

Земля стугонить і димлять переправи,

І палець ляга на курок…

…Далека і довга дорога до слави,

До смерті – всього один крок.

…Комбати, комбати…

Замовкли гармати, ракета шугнула.

- В атаку! Ура!!!

Ми ще повоюєм, нам рано вмирати

Надія іще не вмира!

Татусю, дідусю, куди ж ви із хати?

- Та що це ви, рідні, надумали, га!!

Повзводно, поротно відходять солдати,

І слід заметає пурга.

Федір Руденко

Литвиненко Трохим Опанасович

22 червня 1941 року Трохим Литвиненко вилетів у Сестрорецьк навперейми ворогу: двадцять фашистських «юнкерсів», супроводжувані чотирма «мессершмідтами», наближались до Ленінграда. Група з чотирьох радянських винищувачів вступила в нерівний бій. Литвиненко кидається в атаку першим. Влучна кулеметна черга – і бомбардувальник «Ю-87», тягнучи за собою кіптявий шлейф, врізується в землю. Особистий рахунок хороброго льотчика відкрито. Наш відважний земляк стає грозою для гітлерівських загарбників. Коли Трохим Панасович піднімався на бойовому літаку, фашисти сповіщали своїх льотчиків: «В небі Литвиненко. В бій не вступати!" У дні Великої Вітчизняної війни пилявський сокіл зробив понад двісті бойових вильотів, виходячи з кожного переможцем.

Трохима Литвиненка нагороджено двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, а також багатьма медалями. Присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

День пам’яті

Число дев’яте з бурі і громів

Червоним сяйвом вписане у травні,

В місця боїв стежки з усіх країв

Ведуть на зустріч мужніх ветеранів.

Видзвонюють медалі й ордени,

І повінь сонця променить над світом,

Ідуть відважні дочки і сини

Із юністю буремною зустрітись.

Обійми, сльози, щирий потиск рук

Зливаються тоді в одне єдине,

Вони у грізний час неволі й мук

Відстояли свободу Батьківщини.

Їм є про що сказать, розповісти,

Ще не забуті фронтові дороги,

Крізь зливу куль їм довелось пройти

Від перших днів війни до перемо

Про друзів бойових згадають знов,

І схиляться в болючому мовчанні,

В серцях людей повага і любов

До сивочолих мужніх ветеранів.

Катерина Піка

Петренко Григорій Олексійович

У Червоній Армії Петренко Григорій з липня 1941 року. З цього ж часу на фронті. Рядовий 4-ї роти 2-го батальйону 1075-го стрілецького полку 316-ї стрілецької дивізії 16-ї армії Західного фронту. 16 листопада 1941 року в бою біля роз'їзду Дубосєково Волоколамського району Московської області в складі групи винищувачів танків на чолі з політруком В. Г. Клочковим і сержантом І. Є. Добробабіним брав участь у відбитті численних атак противника. Група, яка увійшла в історію битви під Москвою і радянсько-німецької війни, як 28 героїв-панфіловців, знищила вісімнадцять ворожих танків. Пав смертю хоробрих в цьому бою. Похований у братській могилі біля села Нелідово Волоколамського району Московської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1942 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм червоноармійцеві Петренку Григорію Олексійовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна.

Уривок з героїчної поеми «Дніпро багряний»

Ідуть літа. Стрічають люди

Світанків зорі, цвіт весни.

О, рідна Земле!

Хто забуде

Біль сорокових літ війни?

Буремних літ.

Вдовина хата і досі жде.

Не легко ждать.

Ой як не легко сина, брата

Та батька й досі виглядать…

Червневі росяні світанки

У грізний сорок перший рік

Упали під фашистські танки.

Війна трясла двадцятий вік.

Розлуки, розпачі і сльози…,

В дорогах – біженці, обози…,

А з ними – буря вогняна.

Полає в обріях війна…

За честь Вітчизни кожний стане.

В путь виряджають на зорі

батьків, синів, братів, коханих

любимі, сестри, матері…

Григорій Кулик

Петриченко Іван Михайлович

Справжні ж фронтові будні Івана Петриченка розпочинаються з прописки у 21-му полку 180-ї стрілецької дивізії. Перше випробування на стійкість наш краянин проходить на Черкащині, у Корсунь-Шевченківській битві. Гітлерівці оточені. Та, зосередивши сили на завчасно підготовлених опорних пунктах, рвуться з кільця. Полк вже знесилений попередніми боями, з натугою стримує часті ворожі атаки . Розташувавшись на висотці, що панувала над місцевістю, Петриченко розуміє: якщо її захоплять фашисти, батальйон не втримається. Тож коли за ворожим обстрілом йде в наступ ворожа піхота, він припадає до прицілу і строчить довгою чергою, другою, третьою… Гітлерівці залягають. Та тільки-но поряд рвуться їхні міни, піднімаються і продовжують атакувати. Так повторювалося п’ять разів, і стільки ж разів від свинцевих ливнів Петриченкового «максима» фашисти відкочувалися назад, лишаючи вбитих.

На війні часом один день вартий року. Таким для Петриченка стало 18 вересня 1944 року. Біля села Де-Жос роті наказують розширити позиції. Та сталося непередбачене: противник, підтримуваний артилерією та мінометами, затіває контратаку із застосуванням димових снарядів. Вести прицільний вогонь неможливо. І Петриченко, заручившись згодою комвзводу, з «максимом» вибирається із зони димової завіси. Як тільки ворожа піхота наближається, станковий кулемет сипле нищівним вогнем. У дуелі з ворожими мінометами одержує смертельну рану напарник Петриченка, інший осколок пробиває «кожух» кулемета. Підбадьорені фашисти прискорюють ходу. Та не губиться й навідник: шматочком хлібного м’якіша заліплює пробоїну і натискає на гашетку. Як снопи валяться на землю скошені зайди.

Бій триває і наступного дня… Залишаючи купи трупів, фашисти відповзають назад. Але й Петриченка засікли. Відчувши небезпеку, кулеметники сповзають схилом, прожогом перебігають долину і зосереджуються на іншій висотці. Більше роти ворогів назавжди лягає під горою. Нова атака фашистів, убито другого номера, поранено Петриченка. Пересилюючи біль, він заправляє останню стрічку в магазин «максима» і знову до кипіння води в кожусі поливає свинцем ворожу зграю.

Та кулемет замовкає: скінчились патрони. Хлібороб з Пшеничників виймає замок, бере в руку зв’язку гранат і, зібравши останні сили, вириває чеку і скидає свій останній «подарунок» з гори в гущу атакуючих.

У переможному 1945-му рядовому І. М. Петриченку присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Квіти на граніті

Я стою в урочистім мовчанні.

Пам’ять серця – напнута струна.

Пригадались бої останні

Та печальна дорога сумна.

Горбик той, одинока берізка…

Ось і все, що залишили ви,

Та повірте, що ми обеліска

Вам поставить тоді не змогли.

Та ніхто і ніде не забутий,

Пам’ять люди про вас бережуть.

То ж навіки в граніті могутнім

Ваші подвиги й слава живуть.

Кожний раз я кладу сюди квіти,

Це від пам’яті серця ключі.

Та сльозами вони на граніті

Плачуть, мабуть , і вдень, і вночі.

В дні знаменні згадаю вас, милі,

Тоді тягне мене цей магніт:

Дорогій поклонитись могилі

Й цілувати холодний граніт.

Марія Блажевська

Плисюк Микола Юхимович

Війна для лейтенанта Миколи Юхимовича Плисюка розпочалась на кордоні. Очолювана ним батарея у взаємодії з хоробрими прикордонниками дві доби стримувала шалений наступ гітлерівців. 7 липня 1943-го фашистські війська вели наступ, з усіх сил намагаючись прорватися до Курська. Протягом усього дня шаленіла ворожа авіація, не вгавали гармати й міномети противника. Щогодини йшла в атаку піхота, підтримувана танками. Але кожного разу вона відкочувалась – то дружно працювали гармаші артполку Плісюка і дивізійної артилерії.

Знову й знову походи та бої. Тепер уже на Україні, на Правобережжі… Плисюк пише в донесенні: «25 січня 322-й полк відбив усі атаки ворога і при цьому знищив 46 танків, 8 бронемашин та півтисячі солдат і офіцерів». Подальший шлях винищувального артилерійського полку проліг через Житомир – Тернопіль – Львів – Жешув. Під умілим керівництвом нашого земляка полк форсує річку Одер і захоплює плацдарм на захід від Оппельна. У неспокійних, тривожних бойових буднях минають лютий, березень.

Настає квітень. Указом Президії Верховної Ради СРСР Миколі Юхимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переможний наступ продовжується. Долаючи численні перепони, в жорстоких боях 322-й полк доходить до берегів Шпрее і вступає в центральну частину Берлина.Тут і лунають останні постріли артилеристів М. Ю. Плисюка.

Пам’ять

У цвітінні весняному Канів,

День травневий з палкої любові,

А на площі тюльпани багряні,

Мов краплини солдатської крові.

Тих, що йшли по вогненних дорогах,

Серед хвищі свинцевої зливи,

Що несли світлий день Перемоги,

Мирне небо нащадкам щасливим.

Стільки літ пролетіло над краєм,

Прошуміли негоди і грози,

Люди голови низько схиляють,

У очах їх і гордість, і сльози.

І від горя серця їх холонуть,

Із страшного війни круговертя

Не вернулося двадцять мільйонів,

Вони стали за щастя в безсмертя.

Подвиг їх – це минуле й майбутнє,

Міць і сила народу незламна,

І ніхто, і ніщо не забуте,

Бо живою лишилася пам’ять.

Переможцям вклоняється Канів,

Сонце в небі безхмарному світить,

А на площі тюльпани багряні,

Невмирущої пам’яті квіти.

Катерина Піка

Потужній Микола Никодимович

У серпні 1942-го йшли тяжкі бої на території Калузької області. Підрозділ мінометників, під командуванням Миколи Потужнього швидко і вправно спрямовує міни по наступаючих. Зимового дня 1943 року радянська піхота пішла в атаку, визволяючи село Кукуївку Орловської області. Під пекельним обстрілом злагоджено працюють наші артилеристи й мінометники. Одна за одною вмовкають ворожі гармати і міномети…Відступивши до селища Велика Діброва, ворог знову закріплюється.

На світанку полк іде в наступ. У його бойових порядках і мінометна рота Миколи Потужнього. Точною наводкою мінометники нищать ворожі вогневі гнізда. Вісім ворожих контратак витримує рота капітана Потужнього. А сам він, будучі пораненим, лишається на полі бою і корегує вогонь мінометів. Кожного разу, підтримані артилерією, хоробрі мінометники відбивають навалу гітлерівців смертоносним вогнем. У ході бою гинуть командири рот, куля обриває життя командира батальйону. Тоді його місце заступає Микола Потужній і, запалюючи воїнів особистим прикладом, веде батальон в наступ. Неподалік рветься ворожа міна. Її осколки впиваються в безстрашного капітана.

15 січня 1944 року за подвиг, здійснений на Брянщині, Миколі Никодимовичу Потужньому присвоюють звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Так судилось мені

Так судилось мені:

і горіти, і полум’яніти.

спалить юність свою на війні,

у вогнях фронтових шаленіти.

Так судилось мені:

по війні в Трептов-парку стояти,

тільки в сні у чужій стороні

нести душу до рідної хати.

Так хотілось мені

рідну матінку-землю обняти,

схудлі руки своєї рідні

цілувать,

цілувать,

цілувати…

Не прийшлося мені

подивитися в очі матусі,

у родині зустріть мирні дні.

Те хотіння у серці і досі.

Так судилося, певно, мені.

Григорій Кулик

Солнцев Михайло Степанович

Гаряче бойове хрещення командира важкого танка КВ Солнцева відбулося у липні 1942 року. Грізна машина Солнцева вирушає на фланг знахабнілих фашистів. Перші три постріли КВ запалюють три ворожі танки. Командир і радист ледве встигають заряджати гармату. Гітлерівські машини спрямовують свій вогонь на танк нашого краянина. Прямі попадання на його броню утворюють одну вм’ятину за іншою, однак сталевий гігант неухильно й грізно просувається по головній вулиці поселення, крушачи ворога. Один снаряд, другий попадає на танкову броню і від цих вибухів Солнцев дістає поранення. Поруч горить танк Забродова. Солнцев наказує навіднику запасним вогнегасником збити полум’я. Під безперервним ворожим вогнем танк Солнцева виводить з поля бою підбиту машину. Увечері командир бригади прикріплює до гімнастерки нашого краянина першу нагороду – медаль «За відвагу». Танки Солнцева і Забродова, роздавивши останні гітлерівські дзоти і бліндажі, завершують бій за річку Проню. Солнцева за цей бій нагороджено орденом Червоної Зірки. За визволення Могильова, Мінська від фашистських окупантів Михайла Степановича нагороджують другим орденом Червоної Зірки.

Серпень 1944-го. Екіпаж комроти знищив чотири фашистські панцирники і три сотні піхотинців. На грудях Солнцева засяяв новий орден – Олександра Невського.

Прикриваючи відхід бойових побратимів, Солнцев опиняється в пазурах фашистів, які люто розправляються з ним…

19 квітня 1945 року М.С. Солнцеву присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

***

Чи знаєте ви, що таке війна?

Які у неї загребущі руки?

Яка вона безжалісна, страшна

Що їй до болю, горя і розлуки?

У ній наруга, ненависть і злість,

То ж хоче все живе собі забрати,

Її важка хода встигає скрізь

Понівечить, змести і розтоптати.

Чи бачили ви, як Дніпро кипів,

Як насипали швидкоруч могилу?

І жах людський, і всенародний гнів,

І відчуття, що зовсім ти безсилий.

Чи бачили ви трупи на шляхах,

В крові солдатській яблуневі віти,

І сивину у юних на висках,

Яких було так важко відігріти?

Чи бачили ви зграї літаків,

Які високе небо розпинали?

І бомби, як картоплю із мішків,

На місто Кобзареве висипали.

Чи чули відчайдушний крик дівчат,

Яких ловили й гнали у неволю.

І крик жінок, що й зараз не мовчать,

Бо в час війни свою згубили долю?

Чи бачили ви сльози на очах,

Коли вогнем горіло все навколо?

Журбою все лишилося в серцях,

Щоб не забув цього ніхто, ніколи.

Десь в далину проносяться роки,

А я думками у минуле лину:

Гнила картопля, мерзли буряки,

Ще брат приніс і мерзлу цибулину.

Хай вітер чорні хмари рознесе,

Щоб не вернулось кляте лихоліття,

Щоб добрим людям розказать усе

Про варварів двадцятого століття.

Катерина Піка

Хоменко Іван Федотович

Для Івана Хоменка тяжким був рубіж на воронезькій землі. До останньої можливості тримався він з побратимами, відбиваючи удари фашистських загарбників. Протягом дня кілька разів ходив у контратаки. Надвечір ворог підтягнув свіжі сили і на танках прорвався в тил полку. Наступ не забарився. Гітлерівці сунуть суцільними лавами, та не вмовкають наші кулемети. Одинадцять солдатів, піднятих нашим земляком, кидаються в рукопашну. Та сили нерівні. Іван Хоменко не встигає ухилитися від рудого фашиста, і на його голову опускається важкий приклад. Оглушений, втрачаючи свідомість, воїн падає на хлібному полі. Настають чорні дні полону. Одного січневого ранку 1943-го року в’язнів поспіхом заганяють у товарні вагони. В дорозі з’ясувалося, що надія на втечу нуртує не в одного Івана Федотовича. Рішення настає тоді, коли поїзд стугонить на перегоні Корсунь-Таганча.

Ставши партизанським розвідником, Хоменко ходив добувати «язиків», виконував обов’язки зв’язкового, підривав залізничі колії, обрізував телефонні проводи, висаджував у повітря мости. З’єднавшись з бійцями повітрянно-десантних бригад, партизани допомогли успішно форсувати Дніпро в районі Свидівка. Після чого Іван Хоменко стає воїном 52-ї армії, звільняє села і міста рідної Черкащини.

У березні 1944 року Іван Хоменко першим із взводом 294-ї стрілецької Черкаської ордена Богдана Хмельницького дивізії переправляється через річку Бершадь. Пробравшись у ворожий тил, бійці відкривають сильний кулеметно-автоматний вогонь, нищать обслуги вогневих точок і забезпечують полку успішне форсування водного рубежу. 19 березня на станції Дроки батальйони ворожої піхоти і три сотні кіннотників ідуть у наступ. Взвод Хоменка зустрічає атакуючих дружнім прицільним вогнем, а його командир з ручного кулемета впритул розстрілює насідаючих фашистів. Від Хоменкових черг полягли майже шістдесят солдатів. Раптом до нього долинула тривожна вість: загинув командир роти. І Хоменко, тієї ж хвилини, замінює полеглого і продовжує бій. 165 убитих, 115 полонених, захоплено 180 коней, 5 мінометів та 8 ручних кулеметів. «Бути першим у бою» - це стає фронтовим девізом Івана Федотовича.

За хоробрість, самовідданість і мужність старшину І. Ф. Хоменка 13 вересня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.

В літа спливають мирні дні

В літа спливають мирні дні.

Луги квітують травами,

де Дніпр палав в тяжкій борні

бійців ніс переправами.

Та Вітчизняна нам війна

в пекельних січах з ворогом

у сни ще й досі долина,

гірчить фронтовим порохом.

Тепер в дніпровському краю

висоти, вкриті славою,

несуть історію свою

до поколінь державою.

Тут спочивають при Дніпрі

хоробрі, удостоєні

захисники – богатирі,

що полягли героями.

І будуть подвиги тих літ

осаннами, билинами

довіку линути у світ

ключами журавлиними.

Григорій Кулик

Чупилка Михайло Купріянович

У 1943 році здійснилось бажання Михайла Купріяновича: його зарахували в танкове училище, яке готувало механіків - водіїв самохідних гармат. Промайнули місяці, і ось старшина Чупилка веде свою самохідку через десятки боїв. Найбільше запам’ятався бій під Уманню. Його гармата першою прийняла ворожий вогонь. Безперервні вибухи ворожих снарядів і мін не могли спинити самохідну гармату. Механік - водій веде її на високій швидкості. Проскочивши траншею, Михайло вирвався на дорогу і попрямував на вогневі позиції ворога. Гітлерівці спробували чинити опір, але марно. Самохідна гармата вдарила по ворожій батареї, а потім сипонула з кулемета по гітлерівській піхоті. Надвечір бій стих. Кинувши бойову техніку, фашисти відступили.

24 червня, в розпалі боїв за населені пункти Колоси, Колотівка, Скачки, наш земляк сміливо водив машину на вогневі позиції ворога, забезпечуючи просування своєї піхоти. Діставшись до села Поболове, водій Чупилка форсував річку Добиску, не дав фашистам висадити в повітря переправу. Він утримував плацдарм до форсування водного рубежу нашими частинами. Коли командира гармати поранило, Чупилка не розгубився: маневруючи на полі бою, він гусеницями нищив вогневі точки. Влітку 1944 року Михайло Чупилка воював у складі військ Першого Білоруського фронту. Командування поставило завдання: прорвати ворожу оборону в районі Черемхи. Під час цього поєдинку фашистський танк атакує самохідку з тилу. Командира і механіка-водія поранено. В цей час наша артилерія накриває атакуючий танк. Пересилюючи слабкість, він накладає бинти на рани командира і виносить його з машини. Починається ворожий артналіт. Фашистський снаряд вибухає поруч. Випустивши з рук пораненого, Михайло Купріянович сам назавжди припадає до землі.

Це було 24 липня 1944 року. Рівно через місяць Указом Президії Верховної Ради СРСР М. К. Чупилки присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Дніпро багряний

(уривок)

…В свинцеві віхоли сповита

зійшла окопами зима.

Згоріло літо

і півсвіту

буремна осінь обійма.

Рік - сорок третій.

Грізні дати.

Фронти на берегах Дніпра.

У битви йдуть і йдуть солдати

звільняти придніпровський край.

І знову стали фронтовими

Шляхи знайомі польові.

В плацдарми мужніх, незборимих

несуть прибої Дніпрові.

І піднімають хлопців роти

з горілих прибережних трав

гнать окупантів.

На висоти

у битви йдуть від переправ.

На Букрині й під Пекарями,

на горах Канівських, з ярів

у вересневу ніч багряну

з Дніпра бій грянув на зорі…

Григорій Кулик

Шпак Прохір Савович

Ведучи переможний наступ по землі Литви, восени 1944 року колишня 51-а гвардійська стрілецька Вітебська дивізія зосереджувалась на березі річки Меялуне. Адже форсувати її з ходу було небезпечно: фашисти на лівому гористому березі створили міцну оборону, а на висоті 60 спорудили доти і дзоти, розмістили на ній гармати і крупнокаліберні кулемети. Розвідувальному взводу 729-го стрілецького полку, у складі якого був наш земляк Прохор Савович Шпак, дано бойове завдання: форсувати річку, захопити плацдарм і утримувати його для забезпечення переправи полку. Розмістившись на хистких плотах, розвідники беруть напрямок до лівого берега. Гітлерівці методично обстрілюють Меялуне. Але вміло маневруючи по збуреній воді, взвод досягає протилежного берега. Як тільки пліт торкається піщаної мілини, Шпак першим стрибає на беріг, подаючи приклад товаришам. Взвод слідом за командиром вривається у ворожі окопи. Брязкіт, глухі удари, стогін розлягаються навкруги - то кипить рукопашний бій. Наш земляк встигає прикінчити двох офіцерів, гранатами укласти десяток солдатів, захопити два кулемети. Не обходиться без втрат і серед розвідників. З біллю сприймають вони вість про загибель командира. Але обстановка вимагає рішучих дій. Тому очоливши взвод, Прохір Шпак веде його на штурм другої ворожої лінії. Не сподіваючись на таку навальну атаку, фашисти, залишаючи кулемети і боєприпаси, втікають. За цей час встигає переправитись, на зайнятий розвідниками берег, взвод піхоти. Між тим, втративши дві лінії оборони, гітлерівці обрушують на залишені окопи і річку ураганний артилерійський вогонь. Це значить, переправа через Меялуне неможлива, а до висоти ще 700 метрів. Тож брати її потрібно негайно. Нестримна атака червоноармійців і розвідники закріплюються на висоті, де гітлерівці залишили п’ять кулеметів, батарею 75-міліметрових гармат, понад 200 гвинтівок та автоматів, дві автомашини з боєприпасами. Не минає і півгодини, як противник, засипаючи висоту снарядами, кидає проти мужніх розвідників дві роти піхотинців. Очолювані Прохором Шпаком бійці, развернувши ворожі кулемети, косять лави наступаючих… В той день 14 вересня 1944 року, значно розширивши плацдарм, 51-а Вітебська дивізія жене гітлерівських завойовників на десятки кілометрів. Наш земляк, як і належить розвідникам, прямує на захід попереду полку. Фашистам залишається одне: поспішно відступати. В одному з перелісків пильне око розвідників виявляє кілька замаскованих ворожих танків. Так і є: засада! Нашвидку підготувавши зв’язки гранат, Шпак з двома бійцями повзе вперед. Раптом з середнього танку бризкає вогнева черга. Значить помітили. Ще тісніше притискаючись до землі, Шпак наближається до танка, з якого строчить аж захлинається кулемет. Крешуть об стовбури дерев гарячі кулі, січуть листя.

…Одна куля впивається в командира. Прохір Савич висмикує чеку і, скільки вистачає сил, посилає гранати вперед. Тяжко пораненого командира направляють до госпіталю. Звідти нашому землякові не пощастило повернутись у свою дивізію.

Так і не відав, що за подвиг на литовській землі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року П. С. Шпаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Орден Леніна і Золоту Зірку вручили вже в мирні дні.

Вклонись йому

Вклонись йому. Він був в тяжких боях,

Пройшов крутий і небезпечний шлях,

У нього біль і горе на душі,

Приходять в сни його товариші,

З якими він ділив і хліб, і сіль,

І сум, і радість розділяв навпіл.

Вони не вернуть з фронтових доріг,

Він їх від смерті відвернуть не зміг.

Бо й сам кипів у клекоті війни,

До року сорок п’ятого весни.

Пройшов всю землю із кінця в кінець –

Відважний месник, воїн і борець.

А вже коли до дому повертав,

Став на коліна, землю цілував,

Над ним здіймався яблуневий вир,

Він людям повернув жаданий мир,

І сяйво сонця, і дитячий сміх.

І радість, що розділена на всіх.

Вже проминуло так багато літ,

Над краєм голубіє небозвід,

І на полях видзвонюють жита,

І мирний час вимірює життя.

А він ще прокидається від ран,

І очі застила сльози туман,

І спогади, як білі журавлі…

Вклонись йому до самої землі.

Катерина Піка

Шумський Костянтин Мефодійович

У перший день Великої Вітчизняної війни Костянтин Мефодійович уже громить гітлерівські орди. Третього дня дев’ятка червонозоряних літаків отримала завдання перетяти шлях німецьким танкам, що прямували до кордону. Штурмовики роблять один, другий захід. Уже палають сім ворожих машин. Ще один розворот – і раптом від пострілу зенітки загорається літак Шумського. Пілот намагається швидкістю збити полум’я, але воно все ближче добирається до кабіни, вогняні язики лижуть одяг, нестерпно обпалюючи ноги, добираються до рук. Ось уже жадана лінія фронту, а за нею – суцільна зелена стіна дерев… Шумський спрямовує штурмовик на лісову галявину. Обпечений, він разом з екіпажем розшукує і збирає на борт збитих і поранених у повітряному поєдинку бойових побратимів. А через три дні, трохи поправившись від опіків, наш відважний земляк знову бомбить ворожі переправи на річці Прут. У серпні 1941-го Шумський з сімкою літаків бомбить ворога на чигиринських землях, а у вересні успішно керує повітряною операцією по знищенню фашистської переправи через Дніпро під Кременчуком. Особистий рахунок льотчика щодня зростає. На його грудях уже сяє орден Червоного Прапора. Костянтин Мефодійович –учасник Сталінградської битви. Дальші воєнні шляхи командира авіаескадрильї К.М. Шумського пролягли над течією Середнього Дону, на Белгородському напрямі, над Донбасом і Запоріжжям, Нікополем і Одесою. Авіаполк під його керівництвом здійснив 685 бойових вильотів і знищив 15 ворожих літаків, 470 автомашин, 30 гармат, 17 цистерн з пальним і 13 складів з боєприпасами.

Його нагороджено ще двома орденами Червоного Прапора. 2 серпня 1944 року Шумському К. М. присвоєно Звання Героя Радянського Союзу.

За успіхи в удосконаленні бойової майстерності та бездоганну службу в Радянських Збройних Силах полковника Костянтина Шумського відзначено орденами Леніна і Червоної Зірки.

Свідки живі тих незабутніх днів.

Свято Перемоги

Свято Перемоги! Свято Перемоги!

Сповістять урочисто фанфари,

І згадає кожний давні ті тревоги,

І бої запеклі, і болючі рани.

Як би не летіли роки у майбутнє,

Як не віддалявся б славний сорок п’ятий,

Та ніколи в світі нам не позабути

Наших всіх полеглих у боях солдатів.

Тамара Яковенко

Яременко Іван Панасович

Восени 1943 року Іван Панасович Яременко брав участь у боях при форсуванні Дніпра на півдні від Кременчука та визволяв м. П’ятихатки. У тих боях майбутній лікар отримав перше поранення. Після лікування, вже кулеметником, брав участь у Корсунь- Шевченківській битві, за що одержав медаль «За відвагу», яку вручив сам маршал Конєв М. В. Потім були бої під Звенигородкою, Кам’янкою. За участь в Яссо-Кишинівській операції у якості розвідника І. Яременка було нагороджено «Орденом Слави».

Друге поранення отримав уже при форсуванні річки Дунай. Був учасником боїв на Балатоні, в Альпах, де отримав третє поранення.

Повернувшись до військової частини, був нагороджений орденом «Червоної зірки». За період війни Іван Панасович одержав шість подяк Верховного Головнокомандуючого за бої на плацдармах.

Кулик Григорій Маркіянович

Після проходження всеобучу в квітні місяці Кулик Григорій Маркіянович призваний в Радянську Армію. З кінця квітня по серпень був у 13-му навчальному стрілецькому полку. З вересня 1944 – в діючій армії на фронті в складі 691-го стрілецького Севастопольського полку, 183-ї стрілецької Феодосійської Червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького дивізії 1-го Білоруського фронту. В цьому полку і воював до Перемоги. Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями «За Отвагу» , «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина" «За победу над Германией 1941-1945гг.» та іншими. Згадуючи прорив глибокоешелованої оборони німців на Віслі, написав кілька віршів.

Уривок одного з них:

В січневий день почавсь прорив,

У гніві фронт заговорив -

Попід Варшавою, на Віслі,

Аж хмари пороху повисли.

Весь край надвісленский гуде, -

Священне визволення йде.

В світанку димному, коли

Артпідготовка пішла вглиб,

Комбат гукнув: «Готуйсь до бою!

Вперед! В атаку поглина

Пекельна буря вогняна.

Окопи стогнуть, бліндажі,

За рубежами рубежі…

Вогонь і дим, свинцеві зливи,

Ударів бомбових розриви, -

В шаленстві січа бойова

У шмаття землю розрива…

Григорій Кулик

Маркін Володимир Федорович

В цій людині великі людські цінності: чесність, доброта, самодисципліна, терпіння. Саме ці якості підмітили у новобранця Маркіна в рік призову в сорок третьому. Він рвався на фронт, але його залишили в тилу. Тяжко було зрозуміти, що фронт без тилу, звичайна ціль для ворога. Мільйони військових потрібно було забезпечувати зброєю та військовою технікою, лікувати, навчати володіти зброєю. Останнє і стало основним заняттям Володимира Федоровича на довгі роки. Спочатку в Уральському військовому окрузі, потім в Білоруському і Прибалтійському. До 1950 року знаходився в навчальному танковому полку. Заслужений будівельник України. Нагороджений орденами «Октябрьской революции», «Знаком почета» і п’ятьма медалями.

Вже в синів у чубах сивина…

Вже в синів у чубах сивина,

А батьків не пускає війна.

А батьків не пускає війна,

А в синів, як туман, сивина.

Скільки весен і зим,

скільки літ,

Журавлиний тужний переліт

Викликає бійців імена,

А солдат не пускає війна.

Підростають онуки малі,

Та ніяк не втихають жалі.

І нікого той біль не мина,

Бо для них не скінчилась війна.

Не в могилах солдати лежать.

Бачиш:

хмарки по небу біжать,

Шелестять щось своє комиші…

Промовляє душа до душі.

Вже в онуків густа сивина,

А дідів

не пускає війна,

А дідів не пускає війна..,

І не випито горе до дна.

Федір Руденко

Головченко Микола Назарович

В Знаменівському Чорному лісі діяв партизанський загін, який був для німців загрозою. Одного разу Микола Назарович допомагав партизанам розбирати залізну дорогу. Пізніше потяг, який віз німецьку зброю, пішов під укіс. Есесівці шукали в силі партизанів.

Микола Назарович був заарештований. Його хотіли публічно стратити, але допоміг втекти заступник старости села Іван Петрович. 25 листопада село було звільнене.

Микола Назарович Головченко був призваний до армії і потрапив до особливого окремого саперного загону. Їх вчили мінувати та розміновувати поля. Практику проходили на мінних полях Кіровоградщини. Звільняв Одещину: м. Балту і Котовськ.

Перший свій бій з німцями прийняв в Яссо-Кишинівський операції. Там взяли в полон більше ніж 10 німецьких дивізій. Німці частково прорвали ділянку фронту. Під час того бою Головченко був контужений і впав на поле. Німці дострілювали поранених солдатів на полі, але Микола Назарович уникнув смерті.

З боями пройшов Румунію, Угорщину, Чехословаччину…

Головченко Микола Назарович нагороджений «Орденом Отечественной войны» II степени по должности разведчика минера 25 управления обороны строительства.

***

Я йшов дорогами війни,

А серце так жадало миру.

Тобою жив, тобою снив,

Моя Вітчизно, рідна, мила.

Я йшов дорогами війни,

З атак палаючу ніс душу,

Честь Батьківщини боронив.

Нести полеглих пам’ять мушу.

Я йшов дорогами війни,

Щоб ними більше не ходити

Під небом мирним і ясним

У дружбі всім народам жити.

З тих пір зійшло чимало літ.

Болять, болять і досі рани.

Їх слід пекучий на землі,

Їх носять сиві ветерани.

О ні!

Не снилося мені.

Я бачив, як вмирали діти.

Не даймо в ядерній війні

Планеті нашій спопеліти!

Григорій Кулик

Ядловський Володимир Павлович

Володимир Павлович Ядловський воював в партизанському загоні під командуванням Приймака, в районі села Григорівка. З 18 років в діючій армії. В жовтні 1944 року був тяжко поранений.

Ядловський Володимир Павлович нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, знаком партизанської слави, орденом за мужність та 16-тьма медалями.

Пам’ять серця

Ми йдемо, а ліс нас зустрічає,

Наче кличе знову нас до бою.

Ось і стежка в партизанськім краї

Що давно вже поросла травою

Ось сосна крислата та старенька

Радо захитала головою,

Моя подруга, мовби рідна ненька,

Вийшла на побачення зі мною.

Тут багаття часто розкладали,

Грілися, сушили одежину.

З цього місця друзів проводжали

На завдання по глухій стежині.

Ось дивись… а це ти пам’ятаєшь?..

Згадуєш?.. Та це було зі мною.

Так, було!.. Було… Було… А знаєш

Пам'ять серця не прикрить імлою.

Як зітреш вкарбоване навічно,

Час минув, та не забулись дати.

Новий ліс хорал співа велично

Героїзму й подвигам солдатів.

Марія Блажевська

Канівський район окупований фашистськими агресорами 15 серпня 1941 року.

Визволений радянськими військами - 12 лютого 1944 р.

Герої Радянського Союзу, уродженці району:

Волошин Олексій Прохорович (с. Синявка);

Голодняк Петро Михайлович (с. Бересняги);

Голубець Іван Карпович (

Зорін Іван Митрофанович (с. Яблунів);

Календюк Іван Хрисанфович (с. Грищинці);

Литвиненко Трохим Панасович (с. Пилява);

Петренко Григорій Олексійович (с. Черниші);

Потужний Микола Никодимович (с. Горобіївка);

Плисюк Микола Юхимович (с. Степанці);

Солнцев Михайло Степанович (с. Ковалі);

Хоменко Іван Федотович (с. Буда-Горобіївська);

Чупилка Михайло Купріянович (с. Горобіївка);

Шпак Петро Савович (с. Горобіївка);

Шумський Костянтин Мефодійович (с. Черниші).

Загальна кількість жителів Канівщини (остарбайтери), які були вивезені до Німеччини на примусові роботи - 2059 людей.

На території району діяли партизанські загони: партизанський загін "Батя" (командир Солодченко К .К.); партизанський загін (командир Манько Н. Г.);

підпільні організації та групи:

Полствинська підпільна партійна організація (керівник Хорольський С. П.);

Дар'ївська підпільна організація (керівник Солодченко К. К.);

Мартинівська підпільна партійна організація (керівник Онищенко С. В.);

Канівська підпільна партійна організація (керівник Гребенченко А. Г.);

Копіюватська підпільна група (керівник Шакало Д. Н.);

Таганчанська підпільна організація (керівник невідомий);

Мельниківська підпільна організація (керівник Яременко Ф. М.).

Загальна кількість братських могил на території району - 71.

Загальна кількість похованих у братських могилах району - 20756 осіб (з них відомо імен - 4061, з яких увіковічено - 1361 особа).

Загальна кількість братських могил на території м. Канів - 6.

Загальна кількість похованих у братських могилах у м. Канів - 525 осіб (з них відомо імен - 59, з яких увіковічено - 31 особа).

Використана література

Зоресад [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – 159 c.

Зоряні світанки [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око - Плюс, 2008. – 80 c.

Сорокопуд, І. У вічній пам’яті Канівщини [Текст] / Іван Сорокопуд. – Канів: Родень, 2008. – 57 с.

Головченко, Н. Наша жизнь [Текст]: [о жизни рода Головченков ] /Николай Головченко. – Канев, 2005.

Кулик, Г. Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162 с.

Сорокопуд, І. Канів крізь віки [Текст] /Іван Сорокопуд . – Канів: Родень, 2002. –50 с.

Біль і радість [Текст]: збірка віршів поетів Канівської літстудії “Зорянка» до 50-річчя Великої Перемоги /Марія Блажевська, Катерина Піка, Тамара Яковенко, Федір Руденко, Василь Береза. – Канів: Родень, 1996. – 92 с.

Руденко Ф. Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: Родень, 1997. – 71 с.

Шлях до пісні [Текст]: народний хор ветеранів війни з міста Канева. – Черкаси: Сияч, 1994. – 134 с.

Піка, К. Криниця слова [Текст] /Катерина Піка, Іван Бонь, Федір Руденко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 96 с.

Вийшов новий біобібліографічний посібник "Письменники рідного краю"

Письменники рідного краю: біобібліогр. посібник (на випередження читацьких запитів) / Канівська міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка; Авт.-упоряд. Л.І. Курінна. – Канів, 2013. – 84 с.

Біобібліографічний посібник «Письменники рідного краю» вміщує матеріали про життя і творчість відомих письменників Канівщини, списки їх творів та літератури про них.

Видання анотоване, розраховане на широке коло читачів.

Автор упорядник Л.І. Курінна

Комп’ютерний набір Л.І. Курінна

Відповідальна за випуск О.Л. Ладутько

Вступ

Вже сотні поколінь наших предків, як і нас самих за нашого життя, супроводжувало Слово – наше, красиве, соковите, багате. І для всякого віку знаходилось і знаходиться слово своє, близьке, зрозуміле, захопливе.

Канівщина багата літературними талантами. Одні народились на Канівщині і своєю творчістю прославили рідне місто, других звабила чарівна канівська земля, а третіх сама доля зріднила з містом на Дніпрі.

Жителі Прохорівки пишаються тим, що їх село – батьківщина письменника Семена Скляренка. В Кирилівці всі знають українського поета Григорія Донця. В Степанцях народився поет – сатирик Валентин Лагода. Канівщина – батьківщина поета Дмитра Чередниченка, Сергія Воскрекасенка, Віктора Лагози.

З благодатного кореня літературної студії

«Зорянка» виросли поети Іван Бонь, Катерина Піка, Федір Руденко, Олексій Софієнко, Микола Шамрай, Тамара Яковенко та ін.

Андрієвський Олексій Олександрович

Олексі́й Олекса́ндрович Андріє́вський (псевдоніми: Андибер, А.Каневський, Ол. Канівець; *28 лютого (16 березня) 1845(18450316), Канів — †22 червня (9 липня) 1902, Київ) — український педагог, історик, літератор, публіцист, археограф і громадський діяч. Закінчив Другу Київську гімназію (1861), Київський університет Св. Володимира (1865). Викладав російську мову та літературу в гімназіях Катеринослава, Одеси (1866 —1871) та Тули. За антиурядову діяльність перебував на засланні в Архангельську та В'ятці (1877 —1881). Працював у В'ятському статистичному комітеті. Після повернення в Україну — редактор неофіційної частини «Киевских губернских ведомостей» (1881 —1885).

Брав участь у багатьох громадсько-культурних заходах, зокрема на ниві народної освіти. З 1885 — інспектор Златопільської гімназії, а згодом — інспектор народних шкіл на Катеринославщині. Викладав у Першій київській гімназії (1886 —1896). Директор сирітського будинку в Одесі (1896 —1902).

Член Історичного товариства Нестора-літописця, Одеського товариства історії і старожитностей та ін.

Автор праць, присвячених українській та російській літературі, зокрема про Г. Ф. Квітку та Т. Г.Шевченка, історії взаємовідносин українських земель та Росії з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством, переселенню сербів, болгар, чорногорців та ін. Опублікував ряд документів з історії Гетьманщини, Малоросійської колегії, Київського магістрату та губернської канцелярії, намісництв.

Громадська та творча діяльність

Андрієвський О.О. — один з ініціаторів створення «Товариства піклування про жіночу освіту» в Катеринославі, засновник «Товариства сприяння початковій освіті». Написав ряд статей і наукових розвідок з історії Запорозької Січі, Правобережної України і Києва, а також праці про Т. Г. Шевченка, В. А. Жуковського, Є. А. Баратинського, Г. Квітки-Основ'яненка.

Твори

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко в отзывах о нем иностранной печати. — Одесса, 1879;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1879 года в Одессе. — Одесса, 1879;

Исторический очерк Вятки до открытия наместничества // Столетие Вятской губернии, 1780–1880: Сб. материалов по истории Вятского края: В 2 т. — Вятка, 1880. — Т.1;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1882 года в Екатеринодаре. — Екатеринодар, 1882;

Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Сост. А. А. Андриевский. — К., 1882–1886. – Т.1-10;

Межигорская старина. — К., 1885; Дела, касающиеся запорожцев, с 1715 по 1774 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. — 1886. — Т.14;

Материалы для истории Южнорусского края в XVIII ст. (1715–1774), извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А. А. Андриевским. — Одесса, 1886;

Киевские смуты середины прошлого столетия // Киевская старина. — 1886. — № 12;

Войтство И.Сычевского в Киеве (1754–1766). — К., 1889;

Страницы из прошлого г. Переяслава. — К., 1889;

Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743–1767). — Одесса, 1893;

Реляции киевского генерал-губернатора [Ф. М. Воейкова] за 1768 и 1769 // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1893. — Кн.7;

Архивная справка о составе Киевского «Общества» в 1782–1797 // Киевская старина. — 1894. — № 2;

Из жизни Киева в XVIII веке: Архивные заметки. — К., 1894;

Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765–1768. — К., 1894;

Комиссия 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и Запорожья. — К., 1896;

Материалы для характеристики последних киевских сотников // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1896. — Кн.10;

Еще страничка из прошлого Переяслава. — К., 1901;

Поминки Т. Г. Шевченко в русской печати в сороковую годовщину его смерти. — Одесса, 1902;

Об отношении Т. Г. Шевченко к жизни. — Одесса, 1903.

Література про Андрієвського О. О.

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985

Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Вчені Черкаського краю: бібліографічні нариси. Вип. 4 [О.О. Андрієвський]. - Черкаси, 2010. – С.4-6

Танана, Р. Наш славний земляк: [до 165-ї річниці від дня народження О.О.Андрієвського] /Раіса Василівна Танана // Час Пік. – 2010. – 18 березня.

Танана, Р. «…А хіба можна обійтися без Канева?»: [О.О. Андрієвський] /Раіса Танана //Чернеча гора. – 1995. – №1.(5)

Сорокопуд, І. «Ти чесно йшов до однієї великої мети…»: [Олексій Олександрович Андрієвський] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів.: Родень, 1998. – С.8

Апальков Олександр Володимирович

Олександр Володимирович Апальков народився 7листопада 1961 в селі Старовірівка, Нововодолазького району, Харківської області. Закінчив Харківський державний інститут культури. Український письменник, перекладач. Член Спілки журналістів України. Олександр Апальков публікується з 1987 року в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Пише українською, російською та німецькою мовою. Твори О. Апалькова також представлені в мережі Інтернету. Автор працює в жанрі прозових оповідань, есеїстики, художнього перекладу.

Ним написано й видано першу на території ФРН книжку вибраних творів Т. Г. Шевченка в перекладах українських культуртрегерів початку 20 століття. (Julian-Verlag 1994).

Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).

Живе у Каневі.

У 1995 році започаткував видавництво для молодих авторів та редагує міжнародний літературно-мистецький журнал «СклянкаЧасуZeitGlas». Задуманий як мистецький місток між культурами трьох країн, журнал має стійке зростання. Регулярно виходить з 1995 року трьома мовами (українська, російська, німецька).

Журнал — став набагато ширшим форумом, ніж співтовариство творчих текстів, зведених під одну обкладинку зі всіх кінців України, Росії, Німеччини, Австрії, Польщі, США, та інших країн.

Твори, що є в бібліотеці

Немецкий дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2009. - №49. – С.78

Армянский дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2008. - №47. – С.136

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №43. – С.59 (початок)

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №44. – С.44 (закінчення)

Кизиловы пропилеи /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. -№38

Записки в дорозі /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.79

Пространство между точек Part – XII /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.163

Васичка и мысли /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2005. - №36. – С.65

Пространство между точек V /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2004. - №29. – С.140

Пасодобль /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.33

Тютчевский конспект /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.10

Пространство между точек IV /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.107

Запах дыни /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.16

Львов – Луганск – Бис /Олександр Апальков. – Черкассы: Склянка часу, 2003. – 132с.

Пространство между точек III /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.170

Колючие деревья /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Про Віктора Забілу /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Другая /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.63

Несколько слов… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.14

Пространство многоточий… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.181

Гришатын грех /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2001. - №19-20. – С.68

Кто виноват и что делать? /Олександр Апальков //Склянка часую. – 2001. - №19-20. – С.6

Любовь из калейдоскопа /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - № 12-13. – С.74

Ремарк и размышления сто лет спустя /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - №12-13. – С.8

7 текстов /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1999-1998. - №10-11. – С.50

Два рассказа /Олександр Апальков. – Канев: Родень, 1998. – 46с.

Наука осени /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.46

На свои деньги /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.117

Быть дома /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1995. - №2-3. – С.5

Про Олександра Апалькова

Бруслиновський, Є. 50 повних «Склянок часу»: [О.Апальков – редактор і перекладач міжнародного літературного журналу «Склянка часу»] /Євген Бруслиновський //Дніпрова зірка. – 2009. – 31 липня.

Стрілець, Л. В «Антології» зібрано перший букет імен: [нова книга О.Апалькова «Антологія сучасної новелістики та лірики] /Л. Стрілець //Дніпрова зірка. – 2003. – 4 квітня.

Арабажин Костянтин Іванович

Костянти́н Іва́нович Араба́жин народився 14 січня 1866, Канів, — помер † 13 липня 1929, Рига) — російський і український літературознавець, журналіст, письменник. Походив з дворян Полтавської губернії. Двоюрідний брат Андрія Бєлого. Закінчив 1-у київську гімназію (1883), а в 1890 — історико-філологічний факультет Київського університету (навчався разом із В. Самійленком). Кандидатське дослідження Арабажина «Казимир Бродзинский и его литературная деятельность» (Київ, 1891, російською мовою) було відзначено премією ім. М. І. Пирогова (Київський університет) та почесним відгуком Академії наук.

Українською мовою писав вірші революційного змісту (неопубліковані), видав водевіль «Поперед спитайся, а тоді й лайся» (Київ, 1885), а також низку газетних дописів. Переклав українською мовою оповідання Г. де Мопассана, Л. Толстого, Г. Мачтета (надруковані у львівській «Зорі» 1889 року). У вісімдесяті роки брав участь у визвольній боротьбі, нелеґально перевозив з Галичини до Росії заборонену літературу. Перебував у дружніх взаєминах з І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Драгомановим.

Від 1892 року мешкав у Петербурзі. Редагував газету «Северный курьер» (1899–1900, разом з В. В. Барятинським), залучив І. Франка до співробітництва в ній. Для Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона написав ґрунтовну розвідку «Галицько-руський суспільний рух», а також декілька інших статей (зокрема, про І. Богдановича); для «Ілюстрованої всесвітньої історії літератури І. Шерра» (т. 2, 1898) — розділ «Слов’янські землі», а для «Історії російської літератури» (т. 2, 1908) — «Історичні пісні та думи». Автор статей про Т. Шевченка — «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (До питання про Кирило-Мефодіївське товариство)» (1914), «Шевченко і месіанізм» (1914) (всі російською мовою). Також опублікував праці про М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Горького та інших російських письменників. Крім зазначених вище російських та українських періодичних видань, друкувався у журналах «Новая жизнь», «Всемирный вестник», «Театр и искусство», «Вестник императорских театров», газетах «Діло», «Биржевые ведомости» та ін.

1913 року обраний професором кафедри російської літератури Гельсинґфорського університету, від 1918 постійно мешкав у Гельсінкі, крім викладання, видавав газету «Русский голос».

З 1920 — професор Ризького університету; був ректором російських університетських курсів та редактором газети «День» (1922) у Ризі.

Література про К. І. Арабажин

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — т.1. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985.

Погребенник, Ф.П. Арабажин Костянтин Іванович // Українська літературна енциклопедія. К,: Гол. редакція УРЕ, 1988. – т. 1. – с. 79

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста: [К.І.Арабажин] /Іван Сорокопуд //Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С.37

Сорокопуд, І. Музою Шевченка натхненний: [Костянтин Іванович Арабажин] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень,1998. – С.9

Конечный, А.М. Арабажин Константин Иванович // Русские писатели. 1800–1917. – Москва: Наука. – т.1.-1990. – С. 100

Погребенник, Ф.П. Іван Франко в українсько-російських взаєминах. – К, 1986.

Деятели современности. К. И. Арабажин. – Москва, 1914.

Павловский, И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII в. – Полтава, 1912.

Береза Василь Панасович

Береза Василь Панасович народився 21 січня 1936 року у Каневі. Закінчивши сім класів міської середньої школи №1, вступив до Київського річкового технікуму, але навчатись не довелося, бо призвали в армію. Після демобілізації з 1958р. навчався на філологічному факультеті Київського університету. По закінченні університету був учителем української мови та літератури Валявської середньої школи на Черкащині. У 1965-му, будучи директором Бібліотеки-музею А. П. Гайдара, що будувалася, доклав багато енергії та винахідливості для створення бібліотеки й експозиції музею. З 1967 року В. Береза беззмінно керуючи цим закладом культури, невтомно трудився над розвитком тимурівського руху в країні і за її межами (Болгарії, НДР і Польщі).

За успіхи у вихованні молоді удостоєний звання «Заслужений працівник культури України».

Свій вільний час він віддавав літературній справі – писав і друкував в українській і всесоюзній пресі матеріали про А. П. Гайдара, роботу Бібліотеки – музею його імені, нариси та оповідання. Видав фото-буклет, книжку «Музеї Канева» (у співавторстві), путівники по Бібліотеці-музею А. Гайдара, а також переклади книг про Червоного вершника Б. Камова, Є. Гайдар – Голікової, Т. Гайдара та А. Гольдіна.

Пішов з життя 17 липня 2013року.

Твори, які є в бібліотеці

Василь Панасович Береза //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – С.111 – 120. – Зміст: «Важка велика перемога», «Моя Україна», «Новому директорові», «Сповідь афганця», «Канівському хору ветеранів», «…Серце так тріпоче…», «Нашій Наташі», «Колискова для Олексійка», «…Спека і спрага…»

Василь Береза //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.67-76. – Зміст: «Легенда про Канів», «Екскурсія», «Смерть Аркадія Гайдара», «Сіяч», «Осінній мотив», «Падають сніжинки», «Іменинниці», «Рідна мова», «Бджоли і бджолярі»

Василь Береза //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 40-річчя. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.60 -67. – Зміст: «Сестрі», «Усмішка командира», «Смерть», «Чорнобильський вітер», «Козацьке», «Герою України».

Библиотека-музей А. П. Гайдара /В.А. Береза, Т. Е. Котенок. – Днепропетровск: Промінь, 1986. – 126с.

В гости к Гайдару /В. А. Береза. – К.: Молодь, 1984. – 119с.

Література про В. П. Березу

Береза, В. Дитяча читальня святкує 60-річчя.

/В. Береза //Дн. Зірка. – 2008. – 15 лют. – С.3

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [В. П. Береза]. – Черкаси, 2003. – С.5

Сорокопуд, І. Славлячи червоного вершника /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.9 – 10.

Бесараб Мая Яківна

Майя Яковлевна Бессараб народилася 25 квітня 1925, Таганча, Канівський район, Черкаської області в родині Якова Івановича Бессараба (1898—1937, розстріляний) та Віри Терентієвни Дробанцевої (1906—?). Виросла в Харькові, де батько займав посаду заступника управляючого справами СНК УРСР. Батьки розлучилися в 1934 році, і далі виховувалася матір’ю Закінчила Московський державний інститут іноземних мов ім. М. Тореза (1955). Російська письменниця, прозаїк та перекладач. Член Спілки письменників СРСР (1976) и Спілки письменників Москви.

Проза

Открытое сердце: [Владимир Даль] (Очерки о хирургах). - М., 1967

Страницы жизни Ландау. - М., 1975

Жуковский: Книга о великом русском поэте. - М., 1975 (Любителям российской словесности).

Сухово-Кобылин.-М.,Современник,1981. (Библиотека «Любителям российской словесности»).

Страна моего сердца: Повесть о Д. Риде. - М., 1984.

Так говорил Ландау. - М., 2003.

Принц Парадокс. Оскар Уайльд. - М., 2012.

Література про Бессараб М.Я.

Сорокопуд, І. Невтомна у пошуках: [Майя Яківна Бессараб] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.10

Бонь Іван Григорович

Бонь Іван Григорович народився 7 липня 1942 року в козацькому селі Шабельники, що на Полтавщині. Після закінчення Шабельниківської восьмирічної та Дмитрівської середньої шкіл Золотоніського району продовжує навчання у Канівському технікумі підготовки працівників культури. Під час служби в армії, стає активним кореспондентом полкової газети. Навчаючись у Харьковскому державному інституті культури на факультеті театральної режисури, брав участь у роботі літературної студії «Проліски». З 1969 року трудиться викладачем Канівського училища культури і паралельно веде Канівський народний музично-драматичний театр.

Закінчив аспірантуру при Київському інституті культури.

Його перу належать понад 600 публікацій з питань культури і мистецтва. У1993 році виходить з друку його поетичний первісток – «Земля моїх батьків». Іван Григорович пропагує українську мову у своїй творчості і невідступно дбає про її чистоту. В цьому переконуєшся, вчитуючись у його літературний доробок «Душі соборне слово».

Автора радує земля, що «плодами марить», «колос повнозерний», «жнива настояні медами» – наслідок невтомної праці хлібодарів. Є в поета вірші і про кохання, що переповнюють серце щастям. Не обминеш поезію «Сонце усміхається мені».

Прийнявшись метою – чутливо сприйняти сучасні проблеми життя народу, пережити їх у всій складності людського буття і відтворити у новій якості – Іван Бонь переживає разом з матір’ю – солдаткою, котра відтоді, як відгриміла війна, все «чекає сина і весну».

Вагомим творчим набутком Івана Григоровича є цикли тематично поєднаних поезій: «Миргородський водограй», «Крапля», «Вдовиний сніп».

Уже в ранніх Боневих поезіях дещо простежувався сміх, жарт, комедійність. Та справжнього розмаху гумор і сатира набрали у його збірці «Сміх лікує», яка ввібрала в себе дотепні і колючі, жартівливі й комедійні твори з нашого реального життя. Кращі серед них «Курортні імпровізації», «Сміх лікує», «Нові ґудзики », «Слово не полова», «Сміхота», «Кому жити краще». «Торбешна Одіссея».

Окремі поезії друкували молодіжні газети Харківської та Черкаської областей. Самодіяльні композитори на поезії І. Г. Боня створили музику.

Іван Григорович багато уваги приділяє інсценізації творів Олександра Довженка, Ліни Костенко…

1972 року за збірку статей «Світло Основного Закону» був нагороджений премією журналу «Українська культура». За твір «Зоря Тараса» на конкурсі поетів – піснярів Черкащини нагороджений дипломом лауреата.

Іван Григорович Бонь – заслужений працівник культури України.

Твори, що є в бібліотеці

Кобзар Мамай – Чуприна: розділи з поеми /Іван Григорович Бонь //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.105 – 108

Іван Бонь //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.62 – 66. – Зміст: «Душі осонцева оаза», «Молитва до вчителя», Уривок з книги «Сонце поета», «Сонце усміхається мені», «Гімн Каневу», «Не сумуй», «Земля плодами марить».

Катерина – Катрін: поема-трилер, вірші /Іван Бонь. - Канів: Родень, 1996. – 38с.

Любов, як сон Шевченка /І. Г. Бонь //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 42 – 84

Мистецтво аматорського театр /Іван Бонь. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 72с.

Як народжувався театр /Іван Бонь //Дніпрова зірка. – 1993. – 10 липня.

Література про Івана Григоровича Боня

Буренко, І. Іван Григорович Бонь /І. Н. Буренко //Канівське Училище культури і мистецтв: дорога у півсторіччя 1957 – 2007. – Кременчук, 2008. – С.151

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [І. Г. Бонь]. – Черкаси, 2003. – С.7

Сорокопуд, І. На хвилях життя: [І. Г. Бонь] /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.49 – 50

Варавва Григорій Петрович

Варавва Григорій Петрович (псевдонім –В. Стеблик) народився в 1884 році у м. Каневі. Після закінчення двокласного училища допомагав батькові у сільгоспроботах, працював 2 роки писарем у конторі Канівського нотаріуса Цвєтковського. У 1902 році знайомиться з опальним студентом університету Володимиром Винниченком. Влітку Григорій Варавва кидає роботу й разом із ним вирушає у подорож по Україні, як вони казали «для розбуркання приспаних». Восени Григорій переїздив до Києва, де працює конторником у нотаріуса Вікторова. Роботу він поєднав з навчанням на вечірніх курсах з малювання при Київському художньому училищі. Прагнучи здобути освіту, Г. П. Варавва з осені 1904 року залишає роботу й вступає на загальноосвітні курси цього ж училища. Обдарований юнак був зарахований відразу в четвертий клас.

У грудні 1905 року за агітацію проти уряду училища Г.П. Варавва був відрахований з п’ятого загальноосвітнього класу і виїхав додому.

15 грудня за розпорядженням Київського жандармського управління його ув’язнено в Канівській в’язниці, де він пробув 3 місяці. У березні 1906 року його переводять до Звенигородської в’язниці, а в листопаді переправляють до Лук’янівської (м. Київ) і розміщують у камері разом з В. Винниченком, С.Є. Єфремовим, А. Жуком. Згодом Г.П.Варавва був засуджений до одного року ув’язнення та адміністративної висилки у Вологодську губернію на 2 роки. Зважаючи на те, що термін утримання під вартою був невеликий, його відправляють відразу на поселення в м. Ужга, де він перебував з 3 травня 1907 року по 16 лютого 1908 року.

Після відбуття покарання Г. Варавва повертається до Канева, влаштовується на службу писарем у повітову земську управу, згодом стає діловодом, а потім секретарем.

У 1908 р. в українській газеті «Рада» під псевдонімом В. Стеблик з’являються три оповідання: «Землячок», «Шпик», «Песиміст», а у 1909 р. оповідання «З подорожі». У 1913 році він художньо оформляє книгу брата Олекси «Рясна», вийшла під псевдонімом «О. Кобець».

У грудні 1917 р. на з’їзді виборців Канівського повіту Г.П. Варавву обрано головою земської управи, але на прохання В. Винниченка він переїздить до Києва і займає посаду завідувача земського відділення у відділі місцевого самоврядування при Генеральному секретаріаті центральної ради. У 1918р. стає його віце-директором. У січні 1919 р. він повертається до Канева, де, окрім пошуків постійної роботи, пише гасла, вивіски, малює плакати, художньо оформлює клуб ім. К. Лібкнехта, розробляє проекти стилізованих арок до входу на могилу Т.Г. Шевченка, пише його портрети, якими було прикрашено ці арки. В цей час з-під його пера виходить оповідання «Еполети» під справжнім його ім’ям.

Творчий зліт цієї винятково обдарованої людини обірвали сталінські репресії. Двічі був заарештований (кінець червня 1921р.) і з лютого по квітень 1930р.), а після звільнення повертається до Канева.

Виходить цілий ряд оповідань: «Бувальщина», «Уламок іржавого», «Воронячі дні» та ін.

9 жовтня 1937 року Г.П. Варавва був заарештований утретє.

18 листопада 1937 року обірвалось життя талановитого письменника та художника.

Твори, що є в бібліотеці

Воронячі дні: оповідання та п’єса /В. Стеблик. – К.: ПВП Задруга, 2002. – 232с.

В тривозі: оповідання, спогади /В. Стеблик, О.Кобець. – Канів: Родень, 1998. – 88с.

Література про Г.П. Варавву

Танана, Р. Шанувальник Кобзаря /Р. Танана //Дніпрова зірка. – 2004. – 23 січня. – С.6

Кононенко, С. Із в’язниці царської до радянської /С.Кононеко //Реабілітація історією в 27т. кн. 3. – Сміла, 2003. – С. 415

Сорокопуд, І. Крутими дорогами /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.11

Варавва Олексій Петрович

Олексій Петрович Варавва (псевдоніми – Олекса Кобець, Олексій Воронін) народився 29 березня 1892 року в с. Ла́зірці, Канівського району Черкаської області. Воював на фронтах Першої світової війни в Польщі та Карпатах. Потрапив у полон у роки Першої світової війни, перебував у таборі м. Фрайштадт (Австрія). Образи війни та полону описав у автобіографічному творі «Записки полоненого», що був заборонений та вилучений із книгарень та бібліотек.

Потім повернувся у Канів, працював у повітовій земській управі. Навчався у Києві в Вищому економічному інституті ім. М. І. Туган-Барановського. Був редактором газети «Каневские ведомости». Редагував літературно-мистецький двотижневик «Нова громада» (1922-1927) (Київ—Харків), потім кооперативний місячник «Сільський господар» у Харкові.

Під час німецької окупації у Другій світовій війні залишився у Харкові, працював у газеті «Нова Україна» (1941-1944). У 1943 р. із сім'єю емігрував до Західної Європи, перебував у таборі у Шляйсгаймі поблизу Мюнхена. Потім виїхав до США (1950). Заробляв фізичною працею. Вийшовши на пенсію в 1953 р., вчителював в українських школах м. Баффало, заснував власну школу українознавства. Помер 5 вересня 1967 р. у м. Баффало (США), похований на цвинтарі св. Матвія.

Творчість

Автор поетичних збірок «Ряст» (1913), «Під небом чужим» (1919), «З великих днів», роману «Записки полоненого» (1931, 1933 та ін. видання), творів для дітей «Сходить сонце» (1961), кіносценаріїв. Член Об’єднання українських письменників «Слово». У 1930-х перейшов на переклади російської класичної літератури.

Твори, що є в бібліотеці

Записки полоненого. Пригоди і враження учасника першої світової війни. /Олекса Кобець. – К.: Глобус,1993. – 335с.

Коли задзвонить великий дзвін...: [оповідання, спогади] / Олекса Кобець. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 65с.

Ряст: [вірші для дітей ] / Олекса Кобець. – Черкаси, 1993. – 21с.

Сходить сонце: [декламатор-читанка]/Олекса Кобець. – Нью-Йорк, 1961. – 272с.

Література про Олексу Кобця

Дорошенко,Т. Олекса Кобець: талант – у багатогранності поета, прозаїка, драматурга, перекладача і педагога /Тетяна Дорошенко //Дніпрова зірка. – 2011. – 6 травня.

Великий злочин маленького Михася: [Олекса Кобець] //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: [в 2т.]. – Черкаси, 2009. – Т.1 С.51-61.

Батеровський, Ю. Теплому Олексі – полум’я діянь: [творчий потенціал краю Кобзаревого] /Юрій Батеровський // Дніпрова зірка. – 1999. – 14 квітня

Сорокопуд, І. Зрілість таланту: [Олекса Петрович Варавва] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.13-14.

Воскрекасенко Сергій Іларіонович

Сергій Іларіонович Воскрекасенко народився 19 жовтня 1906 року в селі Ла́зірці Канівського району Черкаської області в селянській родині. До 1923 року жив у своєму селі, вчився у сусідньому селі Потапцях. Того ж року вступив у Київський інститут народної освіти. Закінчив Київський педагогічний технікум (1928).

1928 року окружком комсомолу мобілізував Сергія Воскрекасенка на роботу в комсомольській пресі. Працював спочатку в газеті «Молодий більшовик», потім у журналі «Молодий більшовик». Під час німецько-радянської війни — кореспондент газети «За Радянську Україну», що видавалася при штабі Південно-Західного фронту для населення тимчасово окупованої території України. Член СП СРСР з 1936 року.

Творча діяльність

1928 року в газеті «Молодий більшовик» надрукував свій перший вірш. Своєрідно переплелися ліричний та гумористичний дар С. Воскрекасенка в його піснях «Шахтарочка», «Від душі», «Новосільна».

Коли поет брався до перекладів, то перекладав теж переважно гумор і сатиру. Особливе місце в його доробку посідає переклад поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Півстоліття чесно і натхненно трудився письменник на ниві рідної літератури. Багаторічна дружба пов'язувала його з багатьма видатними художниками слова, серед яких — О. Довженко, О. Вишня, А. Малишко. Спогади про побратимів склали книгу «Портрети зблизька».

На думку С. Олійника, заслуга Сергія Воскрекасенка перед українською літературою полягає в тому, що він одним з перших почав освоювати і утвердив жанр віршованої сатири.

За спогадами друзів, Сергій Іларіонович Воскрекасенко жив по правді, по совісті, його ідеалом була скромна людина-трудівник. Таким був і він сам.

Збірки поезій: «Штурм» (1931), «Березнева ніч» (1937),«Героїка одеського комсомолу» (1938), «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Від душі» (1951), «Поезії» (1951), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Під прожектором» (1953), «Березова каша» (1955), «Не той герой, у кого шапка набакир» (1956), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Я вас трошки потурбую» (1960), «Будьмо ще кращими» (1962), «Подивись на себе збоку» (1962), «І так далі» (1963), «На тому і на цьому світі» (1965), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Плями на совісті» (1966), «Не криви душею» (1966), «По коню і по голоблях» (1969), «Що буває, те буває» (1969, «Веселинки» (для дітей) (1972), «Для чого ви на світі живете?» (1972), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973)

Книжка спогадів: «Портрети зблизька» (1977).

Сергій Воскрекасенко перекладав з російської та білоруської мов. Зокрема, у його перекладі двома виданнями вийшла поема О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Твори, що є в бібліотеці

…І повела мене пам’ять у далеке минуле /Сергій Воскрекасенко //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва [в 2т.] – Черкаси, 2009. – Т.1. – С.134-145

На чисту воду: гумор, сатира, лірика /Сергій Воскрекасенко. – К.: Дніпро, 1976. – 366с.

Рвись увись, але й під ноги дивись: вірші, гумор та сатира /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1973. – 95с.

Що буває, те бува: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1969. – 67с

По коню і по голоблях /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1969. – 223с.

Плями на совісті: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1966. – 93с.

З перцем /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1957. – 467с.

Література про Сергія Воскрекасенко

Волинець, Л. Письменники Черкащини: біобібліографічний покажчик /Л.М.Волинець, М.Ф.Пономаренко, М.І.Пшеничний. – Черкаси: Поліграфіздат, 1990. – С.17-18

Сорокопуд, І. Дотепно і дошкульно [С.І.Воскрекасенко]/Іван Сорокопуд//Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.14.

Горєва Євгенія Антонівна

Євге́нія Анто́нівна Горева – поет, перекладач. Лауреат премії імені Максима Рильського. Народилася 6 січня 1930 р. в м. Каневі Черкаської області. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала в школі, навчалась в аспірантурі. З 1963 до 1986 року працювала редактором у видавництві “Веселка”. Друкується з 1962 року. Уклала кілька збірників фольклорних творів для дітей (“Ой коники-сиваші”, “Летючий корабель”, “А де ж наша зозулиця?”, “Сімсот солов’ят ” тощо).

Перекладала з англійської та німецької мови. 2001 року за переклади з німецької та англійської мови Є. Горева відзначена премією імені Максима Рильського.Збірники віршів Євгенії Горевої для дітей виходили у видавництві “Веселка”: “Куди жабка мандрувала?”(1967), “Кит, і слон, і ми, і пароплав”(1977), “А я щось знаю”(1984).

Твори

Горєва, Є Кит і слон, і ми, і пароплав / Євгенія Горєва. - К.: Веселка,1977.

Про Євгенію Антонівну Горєву

Горєва Євгенія Антонівна //Літ. енциклопедія. - Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2020. - С. 244-245.

Спіріна, Т. Чарівниця дитячого світу:[ до 85-річчя з дня народження поетеси Є. А. Горєвої] / Тетяна Спіріна //Канівчанка. - 2015. - С. 6.

Сорокопуд, І. Проріст: [ Є. А. Горєва] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. - Канів: Родень, 1998. - С. 15.

Донець Григорій Прокопович

Донець Григорій Прокопович народився 30 листопада 1913 р. в с. Курилівці на Черкащині в бідняцькій сім’ї. Закінчив Черкаський педінститут. Учителював,служив в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р. — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві. Перші вірші надрукував у 1928 р.; один з авторів колективного збірника «У поході» (1936). В 1940 р. виступив з драматичною поемою «Дума про галичанку». Поезія Г. Донця — широкого ідейно — тематичного діапазону: йдеться в ній про звитяги бійців громадянської війни і війни Вітчизняної, возз’єднання України в єдиній Радянській державі і ритми будівничого мирного життя, про любов і про дружбу.

Помер поет 27 квітня 1985 р.

Вийшли збірки поезій: «З братами вірними» (1955), «Канівська книга» (1959), «Гомін землі» (1963), «Подарунок Ілліча» (1965), «Відлуння грому» (1969), «Віхи» (1972), «Пам’ять звитяг» (1977), «Ритми життя» (1979), «Вибране» (1983) та ін.

Твори, що є в бібліотеці

Слово з України: поезії /Григорій Донець. – К: Рад. письменник, 1985. – 142с.

Вибране: поезії /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1983. – 420с

Стяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1980. – 93с

Київська книга: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1982. – 135с.

Ритми життя: вибране /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1979. – 220с.

Пам’ять звитяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1977. – 111с.

Славлю молодість: поезії /Григорій Донець. – К.: Молодь, 1976. – 79с.

За днями – дні: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1974. – 111с.

Шляхи: вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1973. – 247с.

Віхи: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1972. – 136с.

Відлуння грому: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник. – 1969. – 151с.

Земля Боянова: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1968. – 95с.

З доріг України:вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1967.- 159с.

Червоний глід: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1966. – 84с.

Серце Прометея: драм. поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1964. – 111с.

Гомін землі: поезії /Григорій Донець. – К.:Художня література, 1963. – 180с.

Придніпров’я: поезії /Григорій Донець. – К.: Худ. література, 1959. – 119с.

Про Григорія Донця

100- річний ювілей від дня народження Григорія Донця //Дніпрова зірка. – 2013. – 13 грудня. – С.2

Дорошенко, Т. Григорій Донець: орудуючи багнетом і пером / Тетяна Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2008. – 26 грудня.

Сорокопуд, І. Одержимий любов’ю до Канівщини / Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.18

Затуливітер Володимир Іванович

Затуливітер Володимир Іванович народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого, в останній день високосного року) 1944 року в селі Яблучне на Сумщині в сім'ї колгоспників. Закінчив Сумський педагогічний інститут, служив у Радянській армії, викладав у вузі, перебував на журналістській та видавничій роботі.

Помер в січні 2003 року в селі Бучак на Черкащині, де і похований.

Творчість

Затуливітер Володимир Іванович належить до поетів, які, будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, водночас воліють свій ліризм втілювати в ретельно вигранені та об'єктивні форми. В основі його творчості — думка про нерозривнийзв'язок особистості з народом та суспільством.

Батько майбутнього поета працював механізатором. Мати, хоч і навчалась до війни в Охтирському педагогічному училищі, все життя працювала в колгоспі. Батькам автор присвятив чимало теплих віршів-спогадів, у яких – співчуття до їх каторжної праці, синівська любов, теплі спогади дитинства («Дитяче», «Родовід», «Колискова», «Початкова школа», «Трактору татові руки болять», «Відпуска»).

У січні 2003 року життя В. Затуливітра увірвалось за трагічних обставин у с. Бучак на Канівщині. Творчість В. Затуливітра – неперебутнє явище національної літератури — чекає вдумливого дослідження.

Твори

Друкуватись почав з 1964 року.

Перша його збірка — «Теорія крила» вийшла в 1973 року.

Інші збірки: «Теперішній час» (1977), «Тектонічна зона» (1982), «Пам'ять глини»(1984,«Зоряна речовина» (1985), «Полотно» (1986),«Четвертий із триптиха» (2004, посмертно).

Твори, що є в бібліотеці

Затуливітер, В. Чаша жертовна / Володимир Затуливітер. – К.: Бучак – Ирій, Задруга, 2009. – 423с. – Зміст: «Ворскли сині меди», » Співала мама білі рушники», «Кровообіг століть», «Мерщій од вчора», «Свічка соловейка», «Понадхристосний», «Роса з лиця трави», «Шляхи Чорноболі», «Різдво без матері», «Із книги забуття», Із збірки «Четвертий із триптиха», «Ненаписані пейзажі».

Про Володимира Затуливітра

Коханець, Л. Небо, що тримає нас на землі. /Людмила Коханець // Голос України. – 2011. – 13серпня. – С.10

Красю́к Петро́ Харито́нович

Красю́к Петро́ Харито́нович народився 1 січня 1924, село Трахтемирів, Черкаська область. Помер — січень 2008, село Висоцьк, Рівненська область. Відомий український поет-сатирик, байкар. Після закінчення семирічки в рідному селі вчився в Переяслав-Хмельницькому педагогічному училищі, два курси якого встиг закінчити до війни. У 1943 році гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни закінчив педагогічне училище і одержав скерування на Рівненщину (1946). У 1958 році заочно закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Довгі роки вчителював у селі Висоцьк Дубровицького району . Відомий український поет-сатирик, байкар. Окремі його твори перекладено російською, білоруською, тувинською, єврейською, польською та болгарською мовами. Був членом Національної спілки письменників України. Лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука та імені Микити Годованця, а також Нобельської премії.

Твори

«Байки та гуморески» (1957): «Яке коріння, таке й насіння» (1963) «Премійований Кіт» (1964), «Виграш — програшем» (1966), «Поголений Їжак» (1969), «Сміття і Мітла» (1971), «Пасивний Бобер» (1973), «Ворона на естраді»(1976), «Непідкупний Ведмідь»(1977),«Обережний Півень» (1983), «Хід конем» (1989), «Ретельний терпуг» (1992), «Самостійний син» (1993), «Регламент для Зайця» (1997), «З вогню та в полум'я» (1998), «Дипломатична розмова» (2001), «Двоюрідний чоловік» (2002).

Твори, що є в бібліотецs

Байки. Гуморески / Петро Красюк //Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна,2005. – С. 216 – 217

Про Петра Красюка

Сорокопуд, І. Стріли сміху і зневаги /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 25- 27.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Красюк_Петро_Харитонович&oldid=12 .

Кулик Григорій Маркіянович

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в багатодітній родині села Хмільні на Канівщині. Освіта вища педагогічна. У 1954 році закінчив Корсунь-Шевченківське педучилище, а в 1960 році – Черкаський педінститут (філологічний факультет).

Учасник бойових дій у складі 691 стрілецького Севастопольського полку 383 стрілецької Феодосійської червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького дивізії Першого Білоруського фронту. Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями: «За Отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За Победу над Германией 1941 – 1945 гг.» та іншими.

Друкувався в періодичній пресі. Першу книжку «З доріг Кобзаревого краю» видав у 2001 році. Член літстудії «Зорянка».

Лауреат літературної премії ім. Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Григорій Маркіянович Кулик //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудіі «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.58-61. – Зміст: «Я йшов дорогами війни…», «Шкільні мотиви», «Щаслива мить. Палають очи», «Найкраща вчителька – моя!», «Сьогодні твір і тема дивна…», «Стежки ведуть по всій землі…», «Хмілянські обрії», «Вигляда мати сина».

Григорій Кулик //Наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.20 – 23. – Зміст: «Годинник – сонця циферблат…», «Над Россю схід сонця ясниться…», «Його світлиця», «В пороссі».

Григорій Кулик //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.17 – 21. – Зміст: «Несу я у серці любов Україні», «І любов, і надія», «Канів», «Україно моя», «До Кобзаря дороги серцю милі».

Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.

З доріг Кобзаревого краю /Григорій Кулик. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 140с.

Література про Г. М. Кулика

Стежина з пройдених доріг: [Г.М.Кулик] //Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 88 – 94.

Лагода Валентин Костянтинович

Лагода Валентин Костянтинович (Лагодзинський справжнє прізвище) народився 14 травня 1913, Степанці Канівського району. Походить з сім'ї службовця. Помер у 1991році. Український поет - лірик, сатирик та гуморист та дитячий письменник. З 1930 року працює у періодичних виданнях, згодом на радіо, одночасно навчаючись у Дніпропетровському університеті. Входив до складу літературного об'єднання «Молодняк». 1931 року почав друкуватися. Учасник Другої світової війни.

Серед його творів — комедія «Заяча позиція», «Квітень» — перша книжка поезій (1953), «Що посієш, те й пожнеш» (1955), «Мокрим рядном» (1958), «Натхнення» (1960), «Хоч круть, хоч верть» (1962), «Деруни й розтягаї» (1966), «Гаряча завивка» (1968), «Віддамо належне» (1967), «Сатана у целофані» (1971), «Цвіт і тля» (1973), «Спасибі за увагу» (1976), «Вимушена посадка» (1983), «Гумор, сатира, лірика» (1983).

Писав і пісні — збірка «Над широким Дніпром» (1978).

В його доробку байки, гуморески, жарти, пародії, фейлетони. В сатирично-гумористичних творах висміював явища тогочасного життя — бракоробів, бюрократів, нероб, хапуг, міщанські звичаї в побуті.

Перекладався на інші мови світу.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т. /Валентин Лагода. – Черкаси, 2009. – Т.1. – С. 168. – Зміст: «Ганнуся і Михась»: казка, «Щоб мама не докоряла», «Вельми працьовиті», «Не так багато», «Більша жменя», «Дивний кінь»: гуморески.

Сатира та гумор. / Валентин Лагода // Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.226 – 230. – Зміст: «Зачекай-но, хлопче», «Домашній пиріг», «В бюро знахідок», «Разок епітафій», «Веселка веселин».

Солов’їний край /Валентин Лагода. – К.: Муз. Україна, 1985. – 96с.

Гумор, сатира, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1983. – 295с.

Кличе земля: збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1983. – 191с.

Вимушена посадка: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1982. – 127с.

Що правда, то правда: вибране /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1980. – 255с.

Кому чолом, кого помелом: сатира, гумор, лірика, пісні /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1973. – 29с.

Веселе люстерко /Валентин Лагода. – К.: Веселка, 1973. – 16с.

Цвіт і тля: репертуарний збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1973. – 111с.

Чи ти ба: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1972. – 134с.

Сатана у целофані /Валентин Лагода. - К.: Рад. Україна, 1971. – 63с.

Гаряча завивка: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1968. – 95с.

Деруни і розтягаї /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1966. – 64с.

Хай буде гаразд: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1964. - 211с.

Бурхливий плин: лірика, гумор, сатира /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1963. – 182с.

Хоч круть, хоч верть /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1962. – 64с.

Натхнення поезії /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1960. – 106с.

Кукольная комедія /Валентин Лагода.– М.: Правда, 1959. – 31с.

Про В. К. Лагоду

Сорокопуд, І. Пісні нашого земляка. / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.41

Сорокопуд, І. Бойова позиція поета / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.27.

Шабатин, П. Пісняр, гуморист, сатирик: 27 травня виповнилося б 80 років одному з провідних поетів – гумористів і сатириків, нашому землякові Валентину Лагоді. // Дніпрова зірка. – 1993. – 26 травня.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лагода_Валентин_Костянтинович&oldid=1268769

Лагоза Віктор Маркович

Лагоза Віктор Маркович народився 24листопада 1918 року в м. Канів. Поет, байкар, прозаїк. Брав участь у визволенні Західної України та Бесарабії, у війні з білофінами, Великій Вітчизняній війні. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Працював викладачем у Харківському політехнічному інституті, літературним працівником в редакції журналу «Прапор» (нині «Березіль»), відповідальним секретарем Харківської організації спілки письменників України.

Автор сатиричних та гумористичних збірок: «Байки», «Вчений і колода», «Списати!», «Дармоїди», «Лихе зілля», «Сонячні цілунки», «Рання Коза», «Припечатаний заєць», книжок-опові-дань: «Дика груша», «Вередливий слимак», «Соловей у курнику» та ін. Серед байок, гуморесок, пародій, сатиричних віршів – дотепне слово і дітям.

Був членом Національної спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка: антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т.: [Віктор Лагоза]. – Черкаси,2009. – Т.1. – С.203-205. – Зміст: «Бджола та муха», «Кислиця», «Козяча звичка», «Мудрий Омелько», «Добре життя»: гуморески.

Україна сміється: збірка: [Віктор Лагоза]. – К, 2008. С.169 – 178. – Зміст: «Розумна плітка», «Їжак та лось», «Чом вовк гірчицю їв?», «Вовк і кіт», «Безхвостий їжак», «Опозиційний камінь», «Безкирпа ворона», «Заяча межа», «Демократичний кийок», «Опудало», «Гімн», «Орлокрилий горобець».

Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини: [Віктор Лагоза]. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.232 – 236. – Зміст: «Пожалів», «Заєць-мухогон», «Демократичний кийок», «Козяча звичка», «Бджола та муха», «Гороб’яча радість», «Полюбив юнак дівчину», «Орел», «У коморі».

З перцем і сіллю: байки та гуморески /Віктор Лагоза . – Х.: Прапор, 1989. – 78с.

Рання коза: байки, гуморески /Віктор Лагоза. – Х.: Прапор, 1976. – 103с.

Теля та різник: байка / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма,1971. – 78с.

Потрійна арифметика: фейлетон в віршах / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма, 1971. – 78с.

Творча передбачливість: байка / Віктор Лагоза. – К.: Дніпро, 1971. – 120с.

Про В.М. Лагозу

Сорокопуд, І. Прямою наводкою: В.М. Лагоза – байкар /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.29

Байки Віктора Лагози: ( В. Лагозі – 75) //Дн. зірка. – 1993. – 24 листопада

Носенко Віра Володимирівна

Віра Володимирівна Носенко народилася в мальовничому краї Лисянського району на Черкащине. Ще в дитинстві у дівчинки виник потяг до поезії. Успішно закінчила школу і вступила до Богуславського педагогічного училища. Потім закінчила Київський педагогічний інститут (нині інститут імені Драгоманова). За направленням їде на роботу до Канева. Працювала в Канівськім міськвно – завідуючою дитячими закладами 17 років.

Перші вірші написала у шкільні роки в рідному селі Жаб’янка Лисянського району. Присвячувала їх рідним, друзям, учителям. Уперше надрукувала свої твори 2005-го. Друкувалася в газетах: районній «Дніпрова зірка», всеукраїнській «Сільські вісті», української діаспори за кордоном в Молдові, Росії; в обласних та всеукраїнських журналах. Спільно із художницею Г.Морозовою видали збірку «Чи можна прожить без любові?», друкувалася в збірках «Зоряні світанки» та в «Канівщина – зоряно – медовий край». Більше 30 поезій покладені на музику місцевих композиторів.

На всеукраїнському поетичному вернісажі «Троянди й виноград» виборола поетеса Віра Носенко «Кришталеву троянду». Фінал конкурсу відбувся в Національній філармонії столиці. На поетичному вернісажі ”Троянди й виноград” зі 350 учасників конкурсу Віра Володимирівна Носенко стала одним із 12 лауреатів.

Твори, що є в бібліотеці

Віра Володимирівна Носенко //Зоресад/ - Черкаси:Інтроліга Тор, 2012. – С.66-81. – Зміст: «Земле, наша Україно», «Іду до святої могили», «Притулюся я серцем до слова», »Чи можна українцем себе звати?», «Рятуймо, браття, Україну!», «Свої ужинки», «Що вагоміше?», «Свічка пам’яті», «Сорочка сироті», «Біла вишиванка», «Мальви», «Матіолові ночі», «Лівша», «Святкова ялинка».

Віра Носенко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів літстудії «Зорянка». – Канів, 2011. – С.32-44. – Зміст: «Моя молитва», «На різдво», «Моє село», «Романівська весна», «Майстерня душ», «Земля Черкащини», «Україно твоя і моя», «Щастя», «Ромашкова любов», «Черкащина моя», «Намалюй», «Мово моя українська», «Зимовий вальс», «Глибина», «Любить жінок чоловіки», «День закоханих», «Перехрестя життя».

Віра Носенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.32-40. – Зміст: «Просто люблю! », «Весняний рай», «Моє джерело», «Обереги», «Двоє у човні», «Слово», «Кленовий лист», «Спогади дитинства!», «Сивочола ненька», «Рідна мамо, голубко моя».

Література про В. В. Носенко

Снісар, Л. До всього їй діло: [Віра Носенко] /Любов Снісар //Сільські вісті. – 2007. – 7грудня.

Підгайний Леонід Єрофійович

Підгайний Леонід Єрофійович— письменник, літературознавець. Член Національної спілки письменників України.

Народився в 1899 році в селі Яблуневі (тепер Канівського району Черкаської області). Був доцентом Київського університету. Друкувався з 1928 року.

Помер 17 грудня 1950 року.

Творчість

Автор книжок: «Леся Українка»; «Литературные комментарии к произведениям М. Коцюбинского»; «Франко і Золя» та інших.

Інтернет ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Підгайний_Леонід_Єрофійович&oldid=12288629

Піка Катерина Іванівна

Чех (Піка) Катерина Іванівна народилася 1квітня 1925року в м.Каневі Черкаської области.

Навчалася в Канівській школі №1 з 1933 по 1939рр. В сьомому класі вчилася разом з Олегом Кошовим. Ще за шкільною партою плекала мрію стати лікарем. Повоєнна стежка привела її в поліклініку. Працювала реєстратором, а по закінченні курсів медсестер трудилась медичною сестрою у підлітковому кабінеті.

У 1957 році «Дніпрова зірка» донесла до нас її вірші. Далі друкувалася в «Дніпровій зірці», «Черкаській правді», «Село і люди». У Канівських газетах «Вогник», «Я,ти, ми», в шполянській газеті «Шполянські вісті», в білоруській газеті «Берестецький край» та Нью-Йорській газеті «Народна воля» Всього в періодиці надруковано більш 500 віршів. Багато її віршів покладені на музику композиторами Канева, Черкащини, Києва. Видала дві власні книжки: «Щедрість», та «Канівчаночка», а також її вірші надруковані у спільних збірках: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зорянка в вінок Кобзареві», «Зоряні світанки». Збірку «Любов вічна» її діти видали в 2009 році.

У 1994 році їй було присуджено почесне звання Лауреата літературної премії імені Олекса Кобця (Варавви).

У 2007 році Канівською райдержадмінісрацією заснована літературна премія для учнівської творчої молоді імені Катерини Піки. Пішла з життя поетеса в 1999 році

Твори, що є в бібліотеці

Катерина Іванівна Піка //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.50-57. – Зміст: «Зорянка», «Прожила», «Повернись», «І стих, як грім», «Перше грудня», «Я перестала сміятись», «Я пам’ятаю», «Сирота», «На Купала», «На що шовки», «Весна», «Із джерела».

Катерина Піка //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Київ, 2011. – С.14-19. – Зміст: «Після дощу», «Груднева ніч», «Ви чули?», «Все чарує», «Весняне», «Йде полями ранок», «Чарівні ключі», «Цвітуть сади», «Травневі вечори», «Краю краса».

Любов вічна: поезії /Катерина Піка. – Черкаси: Брама – Україна, 2009. – 128с.

Канівчаночка /Катерина Піка. – Канів: Родень, 1998. – 51с.

Катерина Іванівна Піка //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 3-10. – Зміст: «Житимуть віки», «Канівщина», «Дарунок краси», «Канівчаночка», «Підлість», «Втрата», «Вітер», «Жде земля».

Щедрість /Катерина Піка. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 106с.

Тополині струни / Катерина Піка //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.3 - 38

Література про Катерину Піку

Яковенко, Т. На землі добрий слід //Мадонни. - Черкаси, 2009. – С.46-48

Юрченко, І. Співачка солов’їного краю //Віка. - 2009. - №17

Зелененко, Л. Поети живуть, допоки звучать їхні вірші //Дніпрова зірка. – 2005. – 10 червня. – С.3

Яковенко, Т. Пам’яті літстудійців, які пішли з життя //Зорянка. – Черкаси, 2002. – 59с.

Гончар, Т. Поети не вмирають //Дніпрова зірка. – 2003. – 28 березня. – С.8

А на спогад усім – на землі добрий слід //Дніпрова зірка. – 2001. – 31 березня. – С.6

Все залишу земне і піду за тобою…: [рік без Катерини Піки ] //Дніпрова зірка. – 2000. – 29 березня. – С.3

Сорокопуд, І. Жага любові до людей //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.36

Руденко Федір Мефодійович

Руденко Федір Мефодійович народився 7 червня 1935 року у містечку Бубнові Золотоніського району. Закінчивши семирічку, вирішив піти стопами полеглого на війні батька, який був водником. Отож вступив до Київського річкового технікуму на штурманський відділ, по закінченні якого трудився на буксирних пароплавах і суховантажних теплоходах . Завершивши заочно навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, викладав українську мову та літературу в школах Канева і району.

Формувався талант поета в Дніпропетровському університеті. Там і став лауреатом літературної премії імені Миколи Шутя. А щедра канівська земля заронила зерна Шевченківського добра і гніву, які і проросли мудрими словами його поезії .

Федір Мефодійович по – батьківські дбає про молоді поетичні голоси, керуючи літературним гуртком «Джерельце» при Канівській середній школі №2. Під його редакцією виходить збірочка «Первоцвіт», ввібравши в себе твори школярів та вчителів.

Про визнання поетичного таланту Ф. Руденка свідчить присудження йому в 1995 році літературної премії ім. Олекси Кобця.

Член літстудії «Зорянка» з самого заснування, був головою літстудії по 1974 рік. Друкувався у різних періодичних виданнях: районних, обласних, республіканських.

Видав свої три власні збірки: «Ритми Серця»,»Дніпроема», «Чаєчка», співавтор колективних збірок: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зоряні Світанки».

Лауреат багатьох обласних конкурсів. Багато його віршів покладені на музику місцевими, обласними та київськими композиторами. В доробку поета більше 20 збірок поезій.

Твори, які є в бібліотеці

Федір Мефодійович Руденко //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.37 – 41. – Зміст: «…На круги своя…», « Половіли жита», «Земля в цвіту», «На круги своя», «Згадай мене», «Блейк», «Догорає полум’я калини».

Федір Руденко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.7 – 13. – Зміст: «Бджола на асфальті», «Мій Канів», «Лелеки», «Загублені села», «Первоцвіту».

Федір Руденко //зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.11 – 16. – Зміст: «Корінь і крона», «Поезія», «Клином линуть у вірій», «Біль пам’яті»

Чаєчка /Федір Руденко. – Черкаси: Око – Плюс, 2004. – 68с.

Дніпроема /Федір Руденко. – Канів:Родень, 2000. – 112с.

Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: родень, 1997. – 71с.

Федір Мефодійович Руденко //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С.29 – 41. – Зміст: «Поезія», «Золота середина», «Порухи весни», «Анафема чи прозріння?», «Григорій Сковорода на березі Чорного моря», «Дорога до матері», «Материна зима», «Віхола», «Кінь», «На смерть собаки», «Буває що…», «Кремінь – чоловік», «Тарасова свіча».

Живу, як всі: [Федір Руденко] //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.74 – 94.

Література про Федіра Мефодійовича Руденка

Сорокопуд, І. Світ бентежної душі: [Ф.М.Руденко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 67-70

Скляренко Семен Дмитрович

Скляренко Семен Дмитрович народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Багато читав, захоплювався літературою, а пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті «Голос труда» було надруковано його перший твір — вірш «Гімн праці». Після закінчення гімназії, наприкінці 1919 року, юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції».

1921 року Прохорівський комнезам посилає Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.

Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в черкаській окружній газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді».

Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань «Вітер з гір». У повісті «Матрос Ісай» (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни в Україні.

З появою трилогії «Шлях на Київ» («Шлях на Київ» 1937, «Щорс Микола», 1939; «Польський фронт», 1940) автор здобуває широке визнання.

Служба військовим кореспондентом під час Німецько-радянської війни допомогла письменникові створити повість «Україна кличе», в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману «Шлях на Київ».

Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки «Рапорт» (1945).

Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів «Орлині крила» про "подвиги" комсомольців на фронтах [німецько-радянської війни].

У 1954 році вийшов роман Скляренка «Карпати».

Визначним досягненням історичної романістики 1950—60-х років стали твори С. Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962).

Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого.

7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.

Творча діяльність

Поезії почав друкувати з 1913; був співробітником одного з перших радянських літературних журналів «Вир Революції» (1921), пізніше журнал «Життя й Революція».

У прозі Скляренко активно виступав з 1930, видавши понад 60 книг оповідань, нарисів, повістей і романів; серед інших книги оповідань і нарисів: «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931), «Домаха Завгородня» (1934), «Пулино-Гута» (1935), «Оповідання про почуття» (1936), «Радість людського існування» (1937), «Завжди разом» (1942), «Рапорт» (1945), «Орлині крила» (1948) й ін. На 1930-і pоки припадає низка більших прозових творів Скляренка виробничої тематики, зокрема роман про побудову Дніпростану «Бурун» (1932). Спрямований проти «українського буржуазного націоналізму» роман-трилогія «Шлях на Київ» (1937–1940), написаний за офіційною радянською концепцією тенденційного перекручення історичних подій доби українських визвольних змагань.

За Другої світової війни Скляренко працював військовим кореспондентом, і на цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1944). Критика відзначала схематичність повоєнного роману Скляренка про відбудову колгоспів «Хазяїн» (1948), «Правда Украины» (1950) і незнання дійсності в написаному за наперед визначеною схемою романі про дорадянське минуле Закарпаття «Карпати» (1952). Найвищим досягненням у творчості Скляренка є його історичні романи з останніх років життя: «Святослав» (1959), високо оцінений критикою (Олександр Білецький) за майстерне відтворення державно-творчої діяльності київського князя і повноту зображення життя Києва тієї доби на базі використання багатьох історичних джерел, і «Володимир» (1962), з тими самими прикметами. За життя Скляренка вийшли: «Вибране» (1948) і «Твори» (т. І—V, 1955).

Твори

Скляренко ,С.Д. Твори в 4т. /Семен Скляренко Т.1 Карпати. – К.: Дніпро, 1990. - 408с.

Т.2 Карпати. Кн .2. - К.,1990. - 381с.

Т.3 Святослав. – К., 1990. - 624с.

Т.4 Володимир. – К., 1990. - 512с.

Скляренко, С.Д. Твори в 3т./Семен Скляренко Т.1. Шлях на Київ. – К.: Дніпро, 1981. – 525с.

Т.2. Святослав. К., 1981.- 596с.

Т.3. Володимир. – К., 1981. – 486с.

Скляренко,С.Д. Легендарный начдив/С.Д.Скляренко. – К.: Рад. школа, 1985. – 479с.

Література про Скляренка С.Д.

Шквар, Г. У жоржинах і чорнобривцях прийшов Семен Скляренко до земляків / Ганна Шквар //Черкас. край. – 2011. – 28 верес. – С.4

Спіріна,Т. Наш земляк – Семен Скляренко / Тетяна Спіріна // Дн. Зірка. – 2011. – 16 верес.

Сорокопуд, І. Видатний майстер прози /І.Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.39

Грицай, М.С. Семен Скляренко: нарис життя і творчості /М.С.Грицай . – К.: Дніпро, 1980. – 180с.

Олексій Софієнко

Олексій Софієнко народився 12 вересня 1952 року в селі Степанівка Драбівського району Черкаської області. Закінчив факультет кібернетики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Автор поетичних збірок: «Материк світла», «Задзеркалля», «Голдне коріння», «Terra incognita», «Воскресіння», «Перехрестя», друкувався в альманахах, антологіях, часописах та ін. Лауреат міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого, премії фонду Ляриси та Уляни Целевич – Стецюк (США), Імені М.Масла.

7 червня 2011року після тяжкої хвороби Олексій Софіенко пішов з життя.

Твори, що є в бібліотеці

Софієнко, О. Поезії //Письменники Черкащини. Вибрані твори в 2кн. -Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. Кн.2. – С.336 – 349. – Зміст: «Сповідь», «Дух церквиць», «А раю нема», «Слухаю, як дерево часу росте», «Барвінок», «Варіації на теми абсолюту», «Мандрівнича зоря», «Під знаком слова», «Криниця для мого серця», «І є за що любити Україну», «Час майбутнє сіяти світло», «Дід Тодось», «Сковорода», «Полинова колиска», «Монастир», «Ніч Івана Мазепи», «Вітчизняна історія», «Воскресіння», «Поруч із матір’ю», «До українців».

Terra incognita: поезії /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1996. – 117с.

Материк світла /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 56с.

Задзеркалля: вірші /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 40с.

Спогад дитинства /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. 1992. – 2 грудня

Полинова колиска: вірші /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1990. – 18 серпня

Літа полум’яні: вірш /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1987. – 3 березнz

Про Олексія Софієнка

Поліщук, В. Вічна спраглість пізнання /Олексій Софієнко // Terra incognita. – Черкаси: Сіяч, 1996. - С. 5-8

Чередниченко Дмитро Семенович

Чередниче́нко Дмитро́ Семе́нович народився

30 листопада 1935, с. Межиріч, Канівського району, Черкаської області. Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982). Український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі й Московії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

Творчість

Автор поетичних книжок

• «Отава» (1966),

• «Межиріч» (1974),

• «Золоті струни» (1981),

• «Сад» (1983),

• «Рось» (1985),

• «Доброю любов'ю» (1986),

• «Неопалима колиска» (трилогія, 1987),

• «Брама» (1991),

• «Родень» (1995),

• «Наші стежки додому» (2000),

• «Батиха» (2002),

• «Нáвистка» (2004),

• «П'ятерик» (2005),

Автор науково-популярного видання «Павло Чубинський» (2005); книжок для дітей

• «Щедринець» (1968),

• «Чебрики» (1970),

• «Білий Чаїч» (1973),

• «Мандри Жолудя» (1973),

• «У країні майстрів» (1974),

• «Ковзанка» (1978),

• «Ми будуємо дім» (1980),

• «Жар-півень» (1985),

• «Священна діброва» (1995),

• «Гарна моя казочка?» (1998),

• «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001).

Також автор повісті «Камінь-дерево» (2003), збірки казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичних «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повісті-казки «Хлопчик Горіхове Зерня та Лісовичка» (2007), книжки віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» — «Мандри Жолудя» (2007), поетичної збірки «Ластівки над Россю і над Німаном» (2010), книжок для дітей «Чого Волошка запишалася» (2012), «Коник коникові — брат».

Автор педагогічних творів

• українського букваря «Материнка» (1992);

• шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993),

• «Короткого біографічного довідника» авторів цього букваря й читанок (під спільним псевдонімом Оксана Верес — разом із Галиною Кирпою);

• тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (1997–1998, спільно з Галиною Кирпою),

• українського букваря-читанки «Соколик» (верстка),

• тритомної хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (спільно з Галиною Кирпою, 2007));

• антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Галиною Кирпою — книга перша, 2001; книга друга, 2002);

Перекладацька діяльність

Переклади зі словацької — народних казок в антології «Співуча липка» (1981) та окремого видання «Словацькі народні казки» (1982, 1990), кáзки «Брати Місяці» (1981);

Переклади з литовської

Найбільше в Україні перекладав з литовської:

Мартінас Вайнілайтіс («Мій янтарик», 1980), Юстінас Марцінкявічюс («Поезії», 1981), Альфонсас Малдоніс («Бурштин і троянди», 1984), Марцеліюс Мартінайтіс («У світлі серця», 1985); низка авторів в антології литовської поезії (1985, упорядкував разом із М. Карчяускасом), Ю. Някрошюс («Чотири слова», 1990), Кристіонас Донелайтіс (поема «Літа» (1989), Вітаутас Юрґіс Бубніс (роман «Час долі» (1986),Вінцас Міколайтіс-Путінас («Повстанці» (2002) Алдона Пуйшіте (п'єса «Чорна королівна» (1993), С. Шалтяніс, Л. Яцинявічюс «Полювання на вогонь» (Балада про Моніку) (1988), Ю. Ґрушас «Геркус Мантас» (2002), Ю. Апутіс (триптих новел «Зелена звивина часу» (2004), книги литовських народних казок «Чарівний перстень» (2006), тетралогія В. Рачицкаса для дітей ["Пригоди капчика" (2007), «Нові пригоди, або Капчик-2», «Перший любовний лист, або Капчик-3», «Давні знайомі, або Капчик-4»], Вітаутас Ландсбергіс (повісті «Любов коня Домінікаса» й «Мишка Зіта»); Й. Авіжюс («Пригоди та походеньки Барда»), В. Рачицкас («Її ім'я — Ніппа», «Ніппа хоче додому» та «Ніппа дома»), Я. Чюрльоніте («Спогади про Чюрльоніса»), М. Мартінайтіс («Кукутісові балади»); Еудардас Межелайтіс; П. Шірвіс, Юлія Жемайте, Костас Кубілінскас, В. Бложе, Альбінас Бярнотас, Робертас Кятуракіс, Йонас Стрєлкунас, Б. Балтрушайтіте, С. Ґяда, А. Мікута, М. Карчяускас, А. Жукаускас В. Реймеріс, В. Мозурюнас, Ю. Юшкайтіс, В. Шульцайте, В. Рудокас, В. Пальчинскайте, В. Каралюс, Няріма Нарута, Майроніс, К. Брадунас, А. Пуйшите, К. Шимоніс, К. Марукаса, П. Машьотас, К. Борута, Й. Ліняускас, А. Зурба, Б. Вілімайте К. Сакалаускас-Ванаґеліс, В. Петкявічюса, П. Цвірка, З. Ґеле, Вайжґантас, Я. Дяґутіте, Й. Мікелінскас, А. Дабульскіс, Й. Білюнас, В. Креве, Р. Садаускас,

А. Льобіте, Р. Скучайте, Р. Кашаускас, Л. Шимкуте, В.Бразюнаса, А. А. Йонінас, Д. Пранцкєтіте, Г. Алексас, Б. Йонушкайте, Д. Собецкіс, П. Пуките В. Ґедґаудаса, Д. Чяпаускайте.

Переклади з латвійської

Александрс Чакс («Поезії», 1988); Імант Аузіньш, Кнутс Скуеніекс,М. Чаклайс, Юлій Ванагс.

Переклади з московської

М. Гончаров («Кораблики», 1979), В. Берестов («Де чаєчка живе?», 1983, «Веселе літо», 2008)

Переклади з чеської

Повісті А. Сантарової «Од вівторка до суботи» (1996), Я. Неруда, Я. Пельц, В. Стухла, Ю.Доланський, Я. Скацел, Б. Ржіґа, Я. Сайферт, Й. Чапек, О. Секора, Я. Гербен, К. Ербен, Е. Петішка,Ф. Тенчік, М. Флоріан О. Сироватка.

Переклади з білоруської

Б. Максимович, Я. Колас Сяргей Панізнік (біл.), О. Рязанов, І. Колесник, Я. Сіпаков, В. Вітка, В. Сидоренка,

Переклади з монгольської

Д. Мягмар, Ж. Лхагва, Рінчен, Явухулан.

Літературознавство

Автор досліджень про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, Олексу Кобця, рід Симиренків, національну символіку; розвідок про українських та литовських письменників, художників, педагогів, про українсько-литовські літературні взаємини.

Упорядкував антологію літературного об'єднання «Радосинь» (2004), альманах творів членів об'єднання «Радосинь» для дітей «Сонячна Мальвія»(2005, 2007), у серії «Золота бібліотека» уклав збірку творів Степана Васильченка.

Друкувався у Литві, Білорусії, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Азербайджані, Монголії, США, Канаді. Твори перекладалися литовською, латиською, білоруською, московською, азербайджанською, болгарською, польською, монгольською мовами.

Джерела

Дмитро Чередниченко // Письменники України: Біобібліографічний довідник / Упоряд. В. П. Павловська, Л. Ф. Бубнова, Л. М. Сіренко. — К.: Укр. письменник, 2006. — С. 450.

Чередниченко, Д. «Творчий учитель завжди виховує творців: розмова з поетом, прозаїком, перекладачем, педагогом Дмитром Чередниченком / вів Дмитро Чистяк // Слово Просвіти. – 2010. – 25 листопада.

Сорокопуд, І. Грані таланту:[Д.С.Чередниченко ] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки.- Канів:Родень, 1998. – С.41-43

Руденко,Ф. Вічні будемо:[ДмитруЧередниченку – 60] /Федір Руденко // Дн.зірка. – 1995. – 29листоп.

Інтернет – ресурси:

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чередниченко_Дмитро_Семенович&oldid=12580214

Твори, що є в бібліотеці

Чередниченко, Д. Коник – коникові – брат: казки, притчі, оповідки, повісті / Дмитро Чередниченко. – К.: Веселка,2012. – 430с.

Дмитро Чередниченко // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2 т.- Черкаси, 2009. – Т.1. – С.352-354. – Зміст: «Материнка», «Сонечко», «Щедринець», «Чередничка», «Танок», «Ранок», «Гачу, гачу гатку», «Писанка», «Над моїм Дніпром».

Наші стежки додому. – К.; Задруга, 2000. – 127с.

Священна діброва. – Канів; Родень,1995. – 145с.

Золоті струни. – К.: Рад. Письменник, 1981. – 80с.

Межиріч. – К.: Молодь,1974. – 56с.

Щедринець. – К.: Веселка,1968. – 28с.

Микола Шамрай

Микола Шамрай народився 8 грудня 1951 року в хуторі Згар на Черкащині.

Закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працює вчителем української мови та літератури.

Автор поетичної книги «Великодній дзвін», прозової «Доле, грішнице моя». Член Спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Хресний вік: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 160 с.

Рвані дороги в долоні моїй /Микола Шамрай. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 84с.

Великодній дзвін: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 48с.

Доле, грішнице моя: оповідання /Микола Шамрай . – Черкаси: Сіяч, 1994. – 24с.

Сонце і соняхи: вірш спогад про першу вчительку /Микола Шамрай //Дніпрова зірка. – 1983. – 15 лютого.

Любити край, загублений в тумані: [Микола Шамрай] //Письменники Черкащини. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. – С .468-477. – Зміст: «До сизоокої печалі…», «Тільки біло, тільки біло…», «Ще дівчиною…», «Висохлим чорним соняшником…», «Дні поза днями, як сірі воли…», «Біжу, розхристане хлоп’я…», «Мамо Маріє, чи чуєш ізвідти…», «Земле моя, дівчино безталанна…», «Я руйную себе, як в’язницю…», «Із глибини голосіння…», «Сніги, сніги… Їм тиша сниться…», «Ти схожа… на себе…», «Я збожеволію, мабуть…», «Чи не тому гіркі сліди…», «Крізь прогірклі сніги…», «Не вір – то згублені плітки…», «По водах сну, як лодія, колиска…», «Явір», «Блакитний дзвін на сполох б’є…», «Любити край, загублений в тумані…», «Над обрієм душі».

Література про Миколу Шамрая

Дробний, І. «Є тільки нерв болючого рядка…» /Микола Шамрай //Письменники Черкащини. – Черкаси, 2007. – С. 463-477

Радченко, А. Поезіє, ти сила чарівна: [М. Шамрай] / А. Радченко //Дніпрова зірка. – 2010. – 9 квітня

Яковенко Тамара Іванівна народилась в Каховці 1 серпня 1927 року.

У роки воєнного лихоліття вона втратила батьків. Під надійною і благотворною рукою рідної бабусі онука вціліла, закінчила середню школу, Одеський будівельний інститут з гідротехнічним ухилом. Відтоді і пролягла перед нею трудова нива, започаткувавшись на будівництві Каховської ГЕС, потім на Дніпродзержинській, а завершилась на Канівській. Має дві вищі освіти: інженер – гідротехнік, журналіст. Займається коренепластикою, видала книжку «Ось знайшла я корінець», про свої твори з коріння.

З літературою подружила зарані – віршувала. Згодом писати поезії стало її покликанням. Твори Тамари Іванівни друкують багатотиражка «Дніпробуд», районна, черкаська обласна та республіканські газети.

Член літстудії з самого її заснування (з 1967року), з 1974 року голова організації.

Видала власних 28 збірок та підготувала і видала чотири спільні збірки літстудійців «Зорянки»: «Біль і радість», «Зорянка Кобзареві», «Зоряні світанки» та «Зоряно – медовий край». Збірка «Зоресад» – є п’ятою збіркою, яку підготувала Тамара Іванівна. Серед її власних збірок є багато книжок для дітей. Підготувала і видала книжку до 35-річчя студії – «Зорянка» – про всіх літстудійців, які перебували в студії на протязі 35 років, а також в 2009 році видала книжку «Мадонни» про канівчанок, які внесли певний вклад в розвиток нашого міста.

На її вірші канівські, черкаські та київські композитори написали музику, що ввійшла в її збірку «Пісні Кобзаревого краю.

Любить подорожувати по світу. Побувала на п’яти континентах, відвідала сорок вісім країн. Пише вірші про свої подорожі по світу.

Лауреат Канівської міської літературної премії Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Яковенко Тамара Іванівна // Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.5- 33. – Зміст:»Чекаю Новий рік», «Україна», «Що було, що буде», «Зима», «…Якби ти була самостійною…», «…Біжать мимо мене дерева…», «…Ніяк не втримаюся вдома…», «Мої ювілеї», «…Доріг багато є на світі…», «Мене показують по «Тонісу» », «Радійте життю», «Великдень», Поведи мене, мамо», «Китай», «Пекін», «Лоян», «Мої пригоди по приїзді в Сіань», «Сіань», «Шанхай», «Подорож до Латинської Америки», Бразилія», «Гора Корковадо», «Петрополіс», «Ігуасу», «Звірята», «Аргентина Буенос Айрес», Евіта Перрон», «На ранчо», «Зустріч із земляком», Чілі», «Будиночок Пабло Неруди», «Вальпараісо», «В Ізраїль», «Грузія», «Польща», «Італія», «Рим», «Австрія», «Барі», «З днем народження», «Пам’ять», гуморески: «Надоїло», «Мишко», «Жора», «Дівчина з маленької таверни».

Тамара Яковенко //Канівщина – наш зоряно-медовий край. –К., 2011. –С.24-31. – Зміст: «Літо», «Чекання», «Вересень», «Топік», «Коти і кицьки», «Коктебель», «Чарівник», «Святиня», «Квітневий музей», «Канів».

Тамара Яковенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.22-31. – Зміст: «Абетка», «Твоє ім’я», «Наталочка», «Людмила», «Настуся», «Оленка», «Усмішка».

Тарасик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2005. – 20с.

Лунає пісня /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 16с.

Ось знайшла я корінець /Тамара Яковенко. – Черкаси:НДІТЕХІМ, 2004. – 55с.

Шляхами долі /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 36с.

До Тараса: до 190-річчя народження Т. Г. Шевченка / Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2003. – 52с.

Зорянка: до 35- річчя створення Канівської літстудії «Зорянка» /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2002. – 59с.

Немеркнучі зорі: поезії /Тамара Яковенко. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 2000. – 100с.

Читаю рідним «Кобзаря»: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1999. – 18 серпня. С.3

Зоряний Канів: поезії / Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1998. – 58с.

Надвечір’я: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1998. – 29 липня. – С.3

Звірята та малята: вірші для дітей /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1997. – 52с.

Голубые рассветы /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1995. – 59с.

Мені здається, все ще попереду: вірші /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1995. – 2 серпня.

Живу, как положено /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1994. – 106с.

«Фруктово-овочевий» букварик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1990. – 22с.

Література про Тамару Яковенко

Сорокопуд, І. Шлях до сердець: [поетеса Тамара Яковенко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.79- 80

Руденко, Ф. Живе поруч поет: [Тамара Яковенко] /Ф. Руденко //Дніпрова зірка. – 1994. – 30 листопада.

Фотоінформація про поетесу Тамару Іванівну Яковенко //Дніпрова зірка. – 1992. – 9 грудня.

Наклік, Є. Дебют, якого чекали: [про вірші Т. Яковенко] /Дніпро. – 1986. – №11. – С.134-135

Заболотна, Г. Розділена радість: [самодіяльна поетеса Т. І. Яковенко]. – Дніпрова зірка. – 1982. – 9 січня.

" Час творчості"

бібліографічний посібник про життя та творчість Василя Стуса

Вступ

Бібліографічна частина посібника «Час творчості» Василя Стуса складається з 3-х розділів: «Література про життя і творчість Василя Стуса», «Твори Василя Стуса», «Інтернет-посилання: Василь Стус»

У першому розділі матеріали подаються у зворотній хронології. Другий розділ – це бібліографія творів Василя Стуса – також у зворотній хронології. Рамки: 1991-2006 рр.

При укладанні бібліографії використані фонди та довідковий апарат Канівської міської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка.

Окрім бібліографії посібник містить літературознавчий нарис та список лауреатів премії ім. Василя Стуса з дня її заснування.

Зміст покажчика спрощує пошук інформації.

Цей посібник може бути використаний бібліотечними працівниками при підготовці літературних уроків і годин, вечорів-портретів.

Видання також розраховане на студентів, старшокласників, вчителів та широкий загал читачів, яких цікавить стан сучасної української літератури.

Різьбяр власного духу.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Протягом 1944-1954р.р. навчався в середній школі № 75 в м. Сталіно. Потім вступив до Донецького педагогічного інституту, трохи вчителював на Кіровоградщині, а далі – армія. Восени 1963 року вступає до аспірантури інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і був на той час людиною з досить сформованими поглядами. Отже чи не найважливіший етап становлення особистості припав саме на період навчання в Донецькому педагогічному інституті. До красного письменства у Василя був не лише читацький, а й поважний теоретичний інтерес, який і, привів його до аспірантури. Багато працює над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору».

У 1963 році він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Друкується в часописах «Донбас», «Дніпро», «Прапор».

Василь Стус належав до «шістдесятників» - опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у

Київському кінотеатрі «Україна» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

З цього часу він працює на різних роботах – то в будівельній бригаді, то на будівництві метро, то кочегаром, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації міністерства будівельних справ.

У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть», та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Десь вже незадовго до арешту, в середині чи у другій половині 1971 року, Василь Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до ЦК КПУ у справах літературних, у якому переймався за своїх ровесників, позбавлених доступу до друкованих органів, приречених на мовчання, говорив про втрати, яких зазнає українська література, про гнітючу атмосферу у Спілці, звертався до почуття обов’язку й совісті її керівників. Цей лист (на жаль, ніде досі не опублікований, хоч у судовій справі він десь таки є) слідчі органи кваліфікували як зловмисну антирадянську пропаганду.

Заарештували Василя, як і багатьох його друзів, трагічно пам’ятної ночі з 12 на 13 січня 1972 року. Слідство все зробило, щоб професійно заняття літератора кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета - як особливо небезпечного державного злочинця. Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

І під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, і в концтаборах, і на засланні Василь Стус використовував кожну вільну хвилину та всяку найменшу можливість для читання й писання . Формально йому не було заборонено «писати і малювати», але фактично за переслідували і відбирали чи знищували написане. Проте завдяки Василевим друзям чимало його творів збереглося і потрапило на волю. Василь Стус до Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу – формувальником 2-го розряду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім.. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, звільнився.

В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт». У травні 1980 року знову обшук на квартирі, арешт, а в осені суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Відбувати особливий режим ув’язнення

він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час.

1997 року Василь Стус був нагороджений відзнакою президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступені (посмертно).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням Ордена Держави.

Іван Дзюба

Мотиви лірики Василя Стуса

Стус Василь

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.
Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.
Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.

Нам є де йти — на хвилі, на землі –
шляхи мов обрії — далекі і прозорі.
Хай юність догорить — ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».
Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру» Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
В.Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.

Жив, любив і не набрався

скверні,

ненависті, прокльону, каяття…

Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почутті.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.
Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України, а в життя діаспори — навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу

Премія імені Василя Стуса

Премія імені Василя Стуса — премія, заснована 1989 Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Вперше вручалася у Львові. 1990 набула столичного статусу.Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.

Серед лауреатів премії (яких уже понад 60):

Ольга Богомолець, Марія Бурмака, Олена Голуб, Микола Горбаль, Ігор Жук, Опанас Заливаха, Тарас Компаніченко, Михайлина Коцюбинська, Іванна Крип'якевич, Володимир Кучинський, Раїса Лиша, Сергій Мороз, Кость Москалець, Василь Овсієнко, Іван Світличний, Надія Світлична, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Стефанова (актриса) Мойсей Фішбейн, Валерій Франчук.

14 січня 1999: cестри Тельнюк (співачки), Василь Слапчук (письменник).

13 січня 2007: Ткачук Михайло Петрович (кінорежисер), Соловей Елеонора Степанівна (літературознавець), Матвійчук Леся (студентка-п'ятикурсниця юридичного факультету) .

14 січня 2008: Могильницька Галина Анатоліївна (поетеса), Смик Олександр Іванович (бард) (пісняр)

14 січня 2009: Маринович Мирослав Франкович (релігієзнавець), Зінкевич Осип Степанович (видавець).

14 січня 2010: Степан Семенюк (воїн УПА, колишній політв'язень, один із керівників Норильського повстання), режисер Олександр Рябокрис та помічник режисера Андрій Данильченко (за низку документальних фільмів на історичну тематику і зокрема за фільм про Мирослава Симчича), Кирило Булкін (актор і журналіст — за моновистави та театральні програми для школярів і студентів, зокрема й за матеріалами творчості та життя Василя Стуса, а також за багаторічну культурно-просвітницьку діяльність), Лариса Масенко (соціолінгвіст).

14 січня 2011: Марія Овдієнко, Дніпропетровський гурт «Сад», журналістка Ярослава Музиченко.

14 січня 2012: Євген Захаров (правозахисник) — за багаторічну системну роботу у сфері захисту прав людини та видавничу діяльність, зокрема за третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна», Володимир В’ятрович (історик) — за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби від ЧК до КДБ, та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом "Секретно", Ірина Жиленко (поетеса) — за поетичну творчість та книгу спогадів «Homo Feriens», унікального літопису шістдесятників.

15 січня 2013: Микола Плахотнюк — лікар, колишній політичний в'язень, жертва каральної психіатрії радянських часів. Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві, Любов Міненко — художниця. Борис Ткаченко — український письменник, краєзнавець, етнограф, історик, публіцист, Софія Федина — українська співачка і телеведуча, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань.

Твори Василя Стуса

Стус, Василь Зібрання творів: у 12 т. / Василь Стус. – К.: Факт, 2008

Т. 3: Час творчості / DICHTENSZEIT. – 752 с. – Зміст: Поезії. Переклади з Й.-В. Гете

Т. 4: Вірші 1960-х років (поза збірками), вірші початку 1970-х років (поза збірками). – 480 с. – Зміст: Вірші 1960-х років (поза збірками); Вірші початку 1970-х років (поза збірками)

Т. 5: Палімпсести (найповніший незавершений корпус). – 768 с. – Зміст: Вірші 1971-1977 рр.; Паралельні редакції віршів зі збірки «Палімпсести»

Стус, Василь Палімпсест: Вибране / Василь Стус. – К.: Факт, 2006. – 432 с. – Зміст: Поезії: Зі збірки «Зимові дерева»; Зі збірки «Час творчості» / DICHTENSZEIT»; Зі збірки «Палімпсести»; Вірші 1980-1983 років; Переклади: Йоганн Вольфганг Гете, Райнер Марія Рільке, Еріх Кестнер, Джозеф-Редьярд Кіплінг; Артюр Рембо, Джузеппе Унгаретті, Марина Цветаева, Ранхель.

Стус , В. Час творчості / DICHTENSZEIT / Василь Стус. – К .: Дніпро, 2005. – 704 с.

Стус, В. Феномен доби (сходження на Галгофу слави): [Павло Тичина – дослідження творчості поета] / Василь Стус. – К.: «Знання», 1993. – 96 с.

Стус, Василь Золотокоса красуня / Василь Стус. – К.: Слово і час, 1992. – 48 с. – Зміст: Вірші; Переклади: Кіплінг, А. Рембо, Рільке, М. Цветаєва; Короткі біографічні відомості життя Василя Стуса.

Стус, В. С. Під тягарем хреста . – Львів: Каменяр, 1991. – 159 с. – Зміст: Зі збірки «Прощай, не озирайся. Озирнись»; Зі збірки «У білій стужі Серце України»; Зі збірки: «Час двобою»; Зі збірки «Під тягарем хреста»

Література про творчість Василя Стуса

Стус, В. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття і переосмислення / Василь Стус // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2006 . – 400 с.

Стус, Д. Василь Стус: життя як творчість / Дмитро Стус . – К.: Факт, 2005 . – 368 с.

Не відлюбив свою тривогу раною… Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. / Упоряд. О.Ю. Орач (Комар). – К.:Укр. письменник, 1993 . – 400 с.

Про Василя Стуса в періодичних виданнях

Барановська, В. Знакомиті дати Василя Стуса [Текст]: [табірний побратим Василь Овсієнко про В. Стуса] / В. Бар // Укр. слово. – 2012. – 21-27 лист. – (№ 47). – С. 4.

Скрипник, В. Василь Стус – людина совісті та кришталево чистої душі / Віктор Скрипник // Голос України. – 2012. – 28 січ. – С. 17

Захарченко, В. «У Стуса я навчився активного патріотизму»: розмова з лауреатом Нац. премії України ім. Т. Шевченка Василем Захарченко / вів Владислав Кирей // Уряд. кур’єр. – 2011 . – 6 січ. – С. 7

Маринчак, В. Християнський модус буття в ліриці Василя Стуса / Віктор Маринчак // Наша Віра. 2010. – №8. – С.4-5

Унгурян, О. Уходя в карцер, Василий Стус сказал своему сокамернику, что объявляет бессрочную голодовку…: [десять фактов из жизни В. Стуса] / Ольга Унгурян // Факты. – 2010. – 4 сен. – С. 11

Овсієнко, В. 25 років від загибелі Василя Стуса / Василь Овсієнко // Слово Просвіти. – 2010. – 9-15 верес. (№36). – С. 14

Вертіль, О. «Як добре те, що смерті не боюся…»: [Василь Стус чверть століття тому трагічно пішов з життя]/ Олександр Вертіль // Уряд. кур’єр . – 2010. – 7 верес. – С. 4

Коханець, Л. «Народе мій, до тебе ще я верну, і в смерті обернуся до життя…»: [Василь Стус] / Людмила Коханець // Голос України. – 2010. – 4 верес. – С. 7

Мельник, Л. Повтор, як засіб зображення трагічного у збірці Василя Стуса «Палімпсести» / Любов Мельник // Дивослово. – 2010. – № 9. – С. 44 – 46

Чачанідзе, Н. Літературно – мистецький вечір, присвячений 70 – річчю з дня народження Василя Стуса / Н. Г. Чачанідзе // Вивч. укр. мову та літ-ру. – 2008. – № 15. – С. 30

Стус, М. «Як візьму перечитувати братові вірші, наплачуся біля них…!»: розмова з сестрою поета Марією Стус / вела Леся Романів // Свобода. – 2009. – № 36. – С. 6

Попсуйко, С. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [літературний портрет Василя Стуса] / С. Ф. Попсуйко // вивч. укр. мову та лір-ру. – 2008. – № 15. – С. 8

Сверстюк, Є. «…І край мене почує»: [Василь Стус] / Є. Сверстюк // Наша Віра. – 2008. – № 2. – С. 16

Кравченко, Л. Феномен майстерності Стуса – перекладача / Л. Кравченко // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 53

Віват, Г. Іван Франко і Василь Стус: Франківські мотиви в поезії Василя Стуса / Г. Віват // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 44

Яворська, Т. Два місяці з життя Василя Стуса / Т. Яворська, І. Яворський // Урядовий кур‘єр. – 2008. – 25 січ. – С.8

Шпак, В. «Хто проти тиранії – встаньте!»: [Василь Стус] / В. Шпак // Уряд. кур’єр. – 2008. – 9 січ. – С. 14

Скрипник, В. Де гойдалася колиска поета: [6 січня – 75 років з дня народження В. Стуса] / В. Скрипник // Голос України. – 2008. – 4 січ. – С.1

«…Я щодень влаштовував собі сповідь .Що за день зробив доброго, що злого …»: 70 років від дня народження В. Стуса // Шк. біб-ка. – 2007. – № 12. – С.37

Кадоб’янська, К. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [В. Стус] // Укр. мова і літ-ра – 2006. – № 7-8. – С. 155

Музика, Л. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: літ.-муз. вечір, присв‘ячений 20-річчю від дня смерті В. Стуса / Л. Музика // Дивослово. – 2005. – № 9. – С. 45

Гурець, М. Виховні можливості поезії В. Стуса / М. Гурець // Дивослово. – 2005. – № 5. – С.8

Віват, Г. В. Стус у творах українських митців слова / Г. Віват // Дивослово. – 2005. – № 4. – С. 34

Іщенко, Є. Містичні переживання в поезії В. Стуса / Є. Іщенко // Дивослово. – 2004. – № 8 – С. 53

Бойчук, Н. «А все ж нестерпна безневинна кара …»: літ. вечір, присвячений пам‘яті В. Стуса / Н. Бойчук // Дивослово. – 2003. – № 6. – С.30

Віват, Г. Кольорова палітра поезій В. Стуса / Г. Віват // Укр. літ-ра в навч. закл. – 2003. – № 4. – С. 62

Білоус, Г. Рокований вересень: [В. Стус] // Дивослово. – 2003. – № 3. – С.20

Аврахов, Г. Незгасна зоря поезії: [до 65 річчя з дня народження В. Стуса] / Г. Аврахов // Дивослово. – 2003. – № 1. – С. 16

Інтернет – посилання: Василь Стус.

1. www.lib.kture.kharkov.ua/ua/elexh13/3.php. – Наукова бібліотека ХНУРЕ

2. www.istpravda/com.ua/columns/2013/01/6/106915/ - Українська правда

3. osvita.ua/school/lessous-summary/edu-technoloqy/34418 – Освіта.UA

4. nems/donnu.edu/ua/…/Василь -Стус – до-75-річчя-від-дня-народження

5. Librportal.orq.ua/ index.php?option=com-content8task…id… - бібліографічний інформаційно – освітній портал

6. www.090.ua/artscles/view/2013-01-08/37379.html - 75 років тому народився укр. поет – шістдесятник Василь Стус.

Вийшов новий біобібліографічний посібник "Письменники рідного краю"

Письменники рідного краю: біобібліогр. посібник (на випередження читацьких запитів) / Канівська міська бібліотека ім. Т. Г. Шевченка; Авт.-упоряд. Л.І. Курінна. – Канів, 2013. – 84 с.

Біобібліографічний посібник «Письменники рідного краю» вміщує матеріали про життя і творчість відомих письменників Канівщини, списки їх творів та літератури про них.

Видання анотоване, розраховане на широке коло читачів.

Автор упорядник Л.І. Курінна

Комп’ютерний набір Л.І. Курінна

Відповідальна за випуск О.Л. Ладутько

Вступ

Вже сотні поколінь наших предків, як і нас самих за нашого життя, супроводжувало Слово – наше, красиве, соковите, багате. І для всякого віку знаходилось і знаходиться слово своє, близьке, зрозуміле, захопливе.

Канівщина багата літературними талантами. Одні народились на Канівщині і своєю творчістю прославили рідне місто, других звабила чарівна канівська земля, а третіх сама доля зріднила з містом на Дніпрі.

Жителі Прохорівки пишаються тим, що їх село – батьківщина письменника Семена Скляренка. В Кирилівці всі знають українського поета Григорія Донця. В Степанцях народився поет – сатирик Валентин Лагода. Канівщина – батьківщина поета Дмитра Чередниченка, Сергія Воскрекасенка, Віктора Лагози.

З благодатного кореня літературної студії

«Зорянка» виросли поети Іван Бонь, Катерина Піка, Федір Руденко, Олексій Софієнко, Микола Шамрай, Тамара Яковенко та ін.

Андрієвський Олексій Олександрович

Олексі́й Олекса́ндрович Андріє́вський (псевдоніми: Андибер, А.Каневський, Ол. Канівець; *28 лютого (16 березня) 1845(18450316), Канів — †22 червня (9 липня) 1902, Київ) — український педагог, історик, літератор, публіцист, археограф і громадський діяч. Закінчив Другу Київську гімназію (1861), Київський університет Св. Володимира (1865). Викладав російську мову та літературу в гімназіях Катеринослава, Одеси (1866 —1871) та Тули. За антиурядову діяльність перебував на засланні в Архангельську та В'ятці (1877 —1881). Працював у В'ятському статистичному комітеті. Після повернення в Україну — редактор неофіційної частини «Киевских губернских ведомостей» (1881 —1885).

Брав участь у багатьох громадсько-культурних заходах, зокрема на ниві народної освіти. З 1885 — інспектор Златопільської гімназії, а згодом — інспектор народних шкіл на Катеринославщині. Викладав у Першій київській гімназії (1886 —1896). Директор сирітського будинку в Одесі (1896 —1902).

Член Історичного товариства Нестора-літописця, Одеського товариства історії і старожитностей та ін.

Автор праць, присвячених українській та російській літературі, зокрема про Г. Ф. Квітку та Т. Г.Шевченка, історії взаємовідносин українських земель та Росії з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством, переселенню сербів, болгар, чорногорців та ін. Опублікував ряд документів з історії Гетьманщини, Малоросійської колегії, Київського магістрату та губернської канцелярії, намісництв.

Громадська та творча діяльність

Андрієвський О.О. — один з ініціаторів створення «Товариства піклування про жіночу освіту» в Катеринославі, засновник «Товариства сприяння початковій освіті». Написав ряд статей і наукових розвідок з історії Запорозької Січі, Правобережної України і Києва, а також праці про Т. Г. Шевченка, В. А. Жуковського, Є. А. Баратинського, Г. Квітки-Основ'яненка.

Твори

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко в отзывах о нем иностранной печати. — Одесса, 1879;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1879 года в Одессе. — Одесса, 1879;

Исторический очерк Вятки до открытия наместничества // Столетие Вятской губернии, 1780–1880: Сб. материалов по истории Вятского края: В 2 т. — Вятка, 1880. — Т.1;

Поминки Тараса Григорьевича Шевченко 25-го февраля 1882 года в Екатеринодаре. — Екатеринодар, 1882;

Исторические материалы из архива Киевского губернского правления / Сост. А. А. Андриевский. — К., 1882–1886. – Т.1-10;

Межигорская старина. — К., 1885; Дела, касающиеся запорожцев, с 1715 по 1774 г. // Записки Одесского общества истории и древностей. — 1886. — Т.14;

Материалы для истории Южнорусского края в XVIII ст. (1715–1774), извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А. А. Андриевским. — Одесса, 1886;

Киевские смуты середины прошлого столетия // Киевская старина. — 1886. — № 12;

Войтство И.Сычевского в Киеве (1754–1766). — К., 1889;

Страницы из прошлого г. Переяслава. — К., 1889;

Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743–1767). — Одесса, 1893;

Реляции киевского генерал-губернатора [Ф. М. Воейкова] за 1768 и 1769 // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1893. — Кн.7;

Архивная справка о составе Киевского «Общества» в 1782–1797 // Киевская старина. — 1894. — № 2;

Из жизни Киева в XVIII веке: Архивные заметки. — К., 1894;

Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765–1768. — К., 1894;

Комиссия 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и Запорожья. — К., 1896;

Материалы для характеристики последних киевских сотников // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — 1896. — Кн.10;

Еще страничка из прошлого Переяслава. — К., 1901;

Поминки Т. Г. Шевченко в русской печати в сороковую годовщину его смерти. — Одесса, 1902;

Об отношении Т. Г. Шевченко к жизни. — Одесса, 1903.

Література про Андрієвського О. О.

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985

Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Вчені Черкаського краю: бібліографічні нариси. Вип. 4 [О.О. Андрієвський]. - Черкаси, 2010. – С.4-6

Танана, Р. Наш славний земляк: [до 165-ї річниці від дня народження О.О.Андрієвського] /Раіса Василівна Танана // Час Пік. – 2010. – 18 березня.

Танана, Р. «…А хіба можна обійтися без Канева?»: [О.О. Андрієвський] /Раіса Танана //Чернеча гора. – 1995. – №1.(5)

Сорокопуд, І. «Ти чесно йшов до однієї великої мети…»: [Олексій Олександрович Андрієвський] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів.: Родень, 1998. – С.8

Апальков Олександр Володимирович

Олександр Володимирович Апальков народився 7листопада 1961 в селі Старовірівка, Нововодолазького району, Харківської області. Закінчив Харківський державний інститут культури. Український письменник, перекладач. Член Спілки журналістів України. Олександр Апальков публікується з 1987 року в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Пише українською, російською та німецькою мовою. Твори О. Апалькова також представлені в мережі Інтернету. Автор працює в жанрі прозових оповідань, есеїстики, художнього перекладу.

Ним написано й видано першу на території ФРН книжку вибраних творів Т. Г. Шевченка в перекладах українських культуртрегерів початку 20 століття. (Julian-Verlag 1994).

Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).

Живе у Каневі.

У 1995 році започаткував видавництво для молодих авторів та редагує міжнародний літературно-мистецький журнал «СклянкаЧасуZeitGlas». Задуманий як мистецький місток між культурами трьох країн, журнал має стійке зростання. Регулярно виходить з 1995 року трьома мовами (українська, російська, німецька).

Журнал — став набагато ширшим форумом, ніж співтовариство творчих текстів, зведених під одну обкладинку зі всіх кінців України, Росії, Німеччини, Австрії, Польщі, США, та інших країн.

Твори, що є в бібліотеці

Немецкий дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2009. - №49. – С.78

Армянский дневник /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2008. - №47. – С.136

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №43. – С.59 (початок)

Ми і вони /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2007. - №44. – С.44 (закінчення)

Кизиловы пропилеи /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. -№38

Записки в дорозі /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.79

Пространство между точек Part – XII /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2006. - №37. – С.163

Васичка и мысли /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2005. - №36. – С.65

Пространство между точек V /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2004. - №29. – С.140

Пасодобль /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.33

Тютчевский конспект /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.10

Пространство между точек IV /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №27-28. – С.107

Запах дыни /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.16

Львов – Луганск – Бис /Олександр Апальков. – Черкассы: Склянка часу, 2003. – 132с.

Пространство между точек III /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2003. - №25-26. – С.170

Колючие деревья /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Про Віктора Забілу /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №23-24. – С.46

Другая /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.63

Несколько слов… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.14

Пространство многоточий… /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2002. - №21-22. – С.181

Гришатын грех /Олександр Апальков //Склянка часу. – 2001. - №19-20. – С.68

Кто виноват и что делать? /Олександр Апальков //Склянка часую. – 2001. - №19-20. – С.6

Любовь из калейдоскопа /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - № 12-13. – С.74

Ремарк и размышления сто лет спустя /Олександр Апальков //Склянка часу. 1999. - №12-13. – С.8

7 текстов /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1999-1998. - №10-11. – С.50

Два рассказа /Олександр Апальков. – Канев: Родень, 1998. – 46с.

Наука осени /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.46

На свои деньги /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1997. - №6-7. – С.117

Быть дома /Олександр Апальков //Склянка часу. – 1995. - №2-3. – С.5

Про Олександра Апалькова

Бруслиновський, Є. 50 повних «Склянок часу»: [О.Апальков – редактор і перекладач міжнародного літературного журналу «Склянка часу»] /Євген Бруслиновський //Дніпрова зірка. – 2009. – 31 липня.

Стрілець, Л. В «Антології» зібрано перший букет імен: [нова книга О.Апалькова «Антологія сучасної новелістики та лірики] /Л. Стрілець //Дніпрова зірка. – 2003. – 4 квітня.

Арабажин Костянтин Іванович

Костянти́н Іва́нович Араба́жин народився 14 січня 1866, Канів, — помер † 13 липня 1929, Рига) — російський і український літературознавець, журналіст, письменник. Походив з дворян Полтавської губернії. Двоюрідний брат Андрія Бєлого. Закінчив 1-у київську гімназію (1883), а в 1890 — історико-філологічний факультет Київського університету (навчався разом із В. Самійленком). Кандидатське дослідження Арабажина «Казимир Бродзинский и его литературная деятельность» (Київ, 1891, російською мовою) було відзначено премією ім. М. І. Пирогова (Київський університет) та почесним відгуком Академії наук.

Українською мовою писав вірші революційного змісту (неопубліковані), видав водевіль «Поперед спитайся, а тоді й лайся» (Київ, 1885), а також низку газетних дописів. Переклав українською мовою оповідання Г. де Мопассана, Л. Толстого, Г. Мачтета (надруковані у львівській «Зорі» 1889 року). У вісімдесяті роки брав участь у визвольній боротьбі, нелеґально перевозив з Галичини до Росії заборонену літературу. Перебував у дружніх взаєминах з І. Франком, М. Павликом, Лесею Українкою, М. Драгомановим.

Від 1892 року мешкав у Петербурзі. Редагував газету «Северный курьер» (1899–1900, разом з В. В. Барятинським), залучив І. Франка до співробітництва в ній. Для Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона написав ґрунтовну розвідку «Галицько-руський суспільний рух», а також декілька інших статей (зокрема, про І. Богдановича); для «Ілюстрованої всесвітньої історії літератури І. Шерра» (т. 2, 1898) — розділ «Слов’янські землі», а для «Історії російської літератури» (т. 2, 1908) — «Історичні пісні та думи». Автор статей про Т. Шевченка — «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (До питання про Кирило-Мефодіївське товариство)» (1914), «Шевченко і месіанізм» (1914) (всі російською мовою). Також опублікував праці про М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Горького та інших російських письменників. Крім зазначених вище російських та українських періодичних видань, друкувався у журналах «Новая жизнь», «Всемирный вестник», «Театр и искусство», «Вестник императорских театров», газетах «Діло», «Биржевые ведомости» та ін.

1913 року обраний професором кафедри російської літератури Гельсинґфорського університету, від 1918 постійно мешкав у Гельсінкі, крім викладання, видавав газету «Русский голос».

З 1920 — професор Ризького університету; був ректором російських університетських курсів та редактором газети «День» (1922) у Ризі.

Література про К. І. Арабажин

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — т.1. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1977-1985.

Погребенник, Ф.П. Арабажин Костянтин Іванович // Українська літературна енциклопедія. К,: Гол. редакція УРЕ, 1988. – т. 1. – с. 79

Сорокопуд, І. Гордість і слава міста: [К.І.Арабажин] /Іван Сорокопуд //Канів крізь віки. – Канів, 2002. – С.37

Сорокопуд, І. Музою Шевченка натхненний: [Костянтин Іванович Арабажин] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень,1998. – С.9

Конечный, А.М. Арабажин Константин Иванович // Русские писатели. 1800–1917. – Москва: Наука. – т.1.-1990. – С. 100

Погребенник, Ф.П. Іван Франко в українсько-російських взаєминах. – К, 1986.

Деятели современности. К. И. Арабажин. – Москва, 1914.

Павловский, И.Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII в. – Полтава, 1912.

Береза Василь Панасович

Береза Василь Панасович народився 21 січня 1936 року у Каневі. Закінчивши сім класів міської середньої школи №1, вступив до Київського річкового технікуму, але навчатись не довелося, бо призвали в армію. Після демобілізації з 1958р. навчався на філологічному факультеті Київського університету. По закінченні університету був учителем української мови та літератури Валявської середньої школи на Черкащині. У 1965-му, будучи директором Бібліотеки-музею А. П. Гайдара, що будувалася, доклав багато енергії та винахідливості для створення бібліотеки й експозиції музею. З 1967 року В. Береза беззмінно керуючи цим закладом культури, невтомно трудився над розвитком тимурівського руху в країні і за її межами (Болгарії, НДР і Польщі).

За успіхи у вихованні молоді удостоєний звання «Заслужений працівник культури України».

Свій вільний час він віддавав літературній справі – писав і друкував в українській і всесоюзній пресі матеріали про А. П. Гайдара, роботу Бібліотеки – музею його імені, нариси та оповідання. Видав фото-буклет, книжку «Музеї Канева» (у співавторстві), путівники по Бібліотеці-музею А. Гайдара, а також переклади книг про Червоного вершника Б. Камова, Є. Гайдар – Голікової, Т. Гайдара та А. Гольдіна.

Пішов з життя 17 липня 2013року.

Твори, які є в бібліотеці

Василь Панасович Береза //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – С.111 – 120. – Зміст: «Важка велика перемога», «Моя Україна», «Новому директорові», «Сповідь афганця», «Канівському хору ветеранів», «…Серце так тріпоче…», «Нашій Наташі», «Колискова для Олексійка», «…Спека і спрага…»

Василь Береза //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.67-76. – Зміст: «Легенда про Канів», «Екскурсія», «Смерть Аркадія Гайдара», «Сіяч», «Осінній мотив», «Падають сніжинки», «Іменинниці», «Рідна мова», «Бджоли і бджолярі»

Василь Береза //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 40-річчя. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.60 -67. – Зміст: «Сестрі», «Усмішка командира», «Смерть», «Чорнобильський вітер», «Козацьке», «Герою України».

Библиотека-музей А. П. Гайдара /В.А. Береза, Т. Е. Котенок. – Днепропетровск: Промінь, 1986. – 126с.

В гости к Гайдару /В. А. Береза. – К.: Молодь, 1984. – 119с.

Література про В. П. Березу

Береза, В. Дитяча читальня святкує 60-річчя.

/В. Береза //Дн. Зірка. – 2008. – 15 лют. – С.3

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [В. П. Береза]. – Черкаси, 2003. – С.5

Сорокопуд, І. Славлячи червоного вершника /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.9 – 10.

Бесараб Мая Яківна

Майя Яковлевна Бессараб народилася 25 квітня 1925, Таганча, Канівський район, Черкаської області в родині Якова Івановича Бессараба (1898—1937, розстріляний) та Віри Терентієвни Дробанцевої (1906—?). Виросла в Харькові, де батько займав посаду заступника управляючого справами СНК УРСР. Батьки розлучилися в 1934 році, і далі виховувалася матір’ю Закінчила Московський державний інститут іноземних мов ім. М. Тореза (1955). Російська письменниця, прозаїк та перекладач. Член Спілки письменників СРСР (1976) и Спілки письменників Москви.

Проза

Открытое сердце: [Владимир Даль] (Очерки о хирургах). - М., 1967

Страницы жизни Ландау. - М., 1975

Жуковский: Книга о великом русском поэте. - М., 1975 (Любителям российской словесности).

Сухово-Кобылин.-М.,Современник,1981. (Библиотека «Любителям российской словесности»).

Страна моего сердца: Повесть о Д. Риде. - М., 1984.

Так говорил Ландау. - М., 2003.

Принц Парадокс. Оскар Уайльд. - М., 2012.

Література про Бессараб М.Я.

Сорокопуд, І. Невтомна у пошуках: [Майя Яківна Бессараб] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.10

Бонь Іван Григорович

Бонь Іван Григорович народився 7 липня 1942 року в козацькому селі Шабельники, що на Полтавщині. Після закінчення Шабельниківської восьмирічної та Дмитрівської середньої шкіл Золотоніського району продовжує навчання у Канівському технікумі підготовки працівників культури. Під час служби в армії, стає активним кореспондентом полкової газети. Навчаючись у Харьковскому державному інституті культури на факультеті театральної режисури, брав участь у роботі літературної студії «Проліски». З 1969 року трудиться викладачем Канівського училища культури і паралельно веде Канівський народний музично-драматичний театр.

Закінчив аспірантуру при Київському інституті культури.

Його перу належать понад 600 публікацій з питань культури і мистецтва. У1993 році виходить з друку його поетичний первісток – «Земля моїх батьків». Іван Григорович пропагує українську мову у своїй творчості і невідступно дбає про її чистоту. В цьому переконуєшся, вчитуючись у його літературний доробок «Душі соборне слово».

Автора радує земля, що «плодами марить», «колос повнозерний», «жнива настояні медами» – наслідок невтомної праці хлібодарів. Є в поета вірші і про кохання, що переповнюють серце щастям. Не обминеш поезію «Сонце усміхається мені».

Прийнявшись метою – чутливо сприйняти сучасні проблеми життя народу, пережити їх у всій складності людського буття і відтворити у новій якості – Іван Бонь переживає разом з матір’ю – солдаткою, котра відтоді, як відгриміла війна, все «чекає сина і весну».

Вагомим творчим набутком Івана Григоровича є цикли тематично поєднаних поезій: «Миргородський водограй», «Крапля», «Вдовиний сніп».

Уже в ранніх Боневих поезіях дещо простежувався сміх, жарт, комедійність. Та справжнього розмаху гумор і сатира набрали у його збірці «Сміх лікує», яка ввібрала в себе дотепні і колючі, жартівливі й комедійні твори з нашого реального життя. Кращі серед них «Курортні імпровізації», «Сміх лікує», «Нові ґудзики », «Слово не полова», «Сміхота», «Кому жити краще». «Торбешна Одіссея».

Окремі поезії друкували молодіжні газети Харківської та Черкаської областей. Самодіяльні композитори на поезії І. Г. Боня створили музику.

Іван Григорович багато уваги приділяє інсценізації творів Олександра Довженка, Ліни Костенко…

1972 року за збірку статей «Світло Основного Закону» був нагороджений премією журналу «Українська культура». За твір «Зоря Тараса» на конкурсі поетів – піснярів Черкащини нагороджений дипломом лауреата.

Іван Григорович Бонь – заслужений працівник культури України.

Твори, що є в бібліотеці

Кобзар Мамай – Чуприна: розділи з поеми /Іван Григорович Бонь //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.105 – 108

Іван Бонь //Канівщина – наш зоряно-медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.62 – 66. – Зміст: «Душі осонцева оаза», «Молитва до вчителя», Уривок з книги «Сонце поета», «Сонце усміхається мені», «Гімн Каневу», «Не сумуй», «Земля плодами марить».

Катерина – Катрін: поема-трилер, вірші /Іван Бонь. - Канів: Родень, 1996. – 38с.

Любов, як сон Шевченка /І. Г. Бонь //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 42 – 84

Мистецтво аматорського театр /Іван Бонь. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 72с.

Як народжувався театр /Іван Бонь //Дніпрова зірка. – 1993. – 10 липня.

Література про Івана Григоровича Боня

Буренко, І. Іван Григорович Бонь /І. Н. Буренко //Канівське Училище культури і мистецтв: дорога у півсторіччя 1957 – 2007. – Кременчук, 2008. – С.151

Діячі культури і мистецтв Черкащини – лауреати премій і почесних звань: [І. Г. Бонь]. – Черкаси, 2003. – С.7

Сорокопуд, І. На хвилях життя: [І. Г. Бонь] /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.49 – 50

Варавва Григорій Петрович

Варавва Григорій Петрович (псевдонім –В. Стеблик) народився в 1884 році у м. Каневі. Після закінчення двокласного училища допомагав батькові у сільгоспроботах, працював 2 роки писарем у конторі Канівського нотаріуса Цвєтковського. У 1902 році знайомиться з опальним студентом університету Володимиром Винниченком. Влітку Григорій Варавва кидає роботу й разом із ним вирушає у подорож по Україні, як вони казали «для розбуркання приспаних». Восени Григорій переїздив до Києва, де працює конторником у нотаріуса Вікторова. Роботу він поєднав з навчанням на вечірніх курсах з малювання при Київському художньому училищі. Прагнучи здобути освіту, Г. П. Варавва з осені 1904 року залишає роботу й вступає на загальноосвітні курси цього ж училища. Обдарований юнак був зарахований відразу в четвертий клас.

У грудні 1905 року за агітацію проти уряду училища Г.П. Варавва був відрахований з п’ятого загальноосвітнього класу і виїхав додому.

15 грудня за розпорядженням Київського жандармського управління його ув’язнено в Канівській в’язниці, де він пробув 3 місяці. У березні 1906 року його переводять до Звенигородської в’язниці, а в листопаді переправляють до Лук’янівської (м. Київ) і розміщують у камері разом з В. Винниченком, С.Є. Єфремовим, А. Жуком. Згодом Г.П.Варавва був засуджений до одного року ув’язнення та адміністративної висилки у Вологодську губернію на 2 роки. Зважаючи на те, що термін утримання під вартою був невеликий, його відправляють відразу на поселення в м. Ужга, де він перебував з 3 травня 1907 року по 16 лютого 1908 року.

Після відбуття покарання Г. Варавва повертається до Канева, влаштовується на службу писарем у повітову земську управу, згодом стає діловодом, а потім секретарем.

У 1908 р. в українській газеті «Рада» під псевдонімом В. Стеблик з’являються три оповідання: «Землячок», «Шпик», «Песиміст», а у 1909 р. оповідання «З подорожі». У 1913 році він художньо оформляє книгу брата Олекси «Рясна», вийшла під псевдонімом «О. Кобець».

У грудні 1917 р. на з’їзді виборців Канівського повіту Г.П. Варавву обрано головою земської управи, але на прохання В. Винниченка він переїздить до Києва і займає посаду завідувача земського відділення у відділі місцевого самоврядування при Генеральному секретаріаті центральної ради. У 1918р. стає його віце-директором. У січні 1919 р. він повертається до Канева, де, окрім пошуків постійної роботи, пише гасла, вивіски, малює плакати, художньо оформлює клуб ім. К. Лібкнехта, розробляє проекти стилізованих арок до входу на могилу Т.Г. Шевченка, пише його портрети, якими було прикрашено ці арки. В цей час з-під його пера виходить оповідання «Еполети» під справжнім його ім’ям.

Творчий зліт цієї винятково обдарованої людини обірвали сталінські репресії. Двічі був заарештований (кінець червня 1921р.) і з лютого по квітень 1930р.), а після звільнення повертається до Канева.

Виходить цілий ряд оповідань: «Бувальщина», «Уламок іржавого», «Воронячі дні» та ін.

9 жовтня 1937 року Г.П. Варавва був заарештований утретє.

18 листопада 1937 року обірвалось життя талановитого письменника та художника.

Твори, що є в бібліотеці

Воронячі дні: оповідання та п’єса /В. Стеблик. – К.: ПВП Задруга, 2002. – 232с.

В тривозі: оповідання, спогади /В. Стеблик, О.Кобець. – Канів: Родень, 1998. – 88с.

Література про Г.П. Варавву

Танана, Р. Шанувальник Кобзаря /Р. Танана //Дніпрова зірка. – 2004. – 23 січня. – С.6

Кононенко, С. Із в’язниці царської до радянської /С.Кононеко //Реабілітація історією в 27т. кн. 3. – Сміла, 2003. – С. 415

Сорокопуд, І. Крутими дорогами /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.11

Варавва Олексій Петрович

Олексій Петрович Варавва (псевдоніми – Олекса Кобець, Олексій Воронін) народився 29 березня 1892 року в с. Ла́зірці, Канівського району Черкаської області. Воював на фронтах Першої світової війни в Польщі та Карпатах. Потрапив у полон у роки Першої світової війни, перебував у таборі м. Фрайштадт (Австрія). Образи війни та полону описав у автобіографічному творі «Записки полоненого», що був заборонений та вилучений із книгарень та бібліотек.

Потім повернувся у Канів, працював у повітовій земській управі. Навчався у Києві в Вищому економічному інституті ім. М. І. Туган-Барановського. Був редактором газети «Каневские ведомости». Редагував літературно-мистецький двотижневик «Нова громада» (1922-1927) (Київ—Харків), потім кооперативний місячник «Сільський господар» у Харкові.

Під час німецької окупації у Другій світовій війні залишився у Харкові, працював у газеті «Нова Україна» (1941-1944). У 1943 р. із сім'єю емігрував до Західної Європи, перебував у таборі у Шляйсгаймі поблизу Мюнхена. Потім виїхав до США (1950). Заробляв фізичною працею. Вийшовши на пенсію в 1953 р., вчителював в українських школах м. Баффало, заснував власну школу українознавства. Помер 5 вересня 1967 р. у м. Баффало (США), похований на цвинтарі св. Матвія.

Творчість

Автор поетичних збірок «Ряст» (1913), «Під небом чужим» (1919), «З великих днів», роману «Записки полоненого» (1931, 1933 та ін. видання), творів для дітей «Сходить сонце» (1961), кіносценаріїв. Член Об’єднання українських письменників «Слово». У 1930-х перейшов на переклади російської класичної літератури.

Твори, що є в бібліотеці

Записки полоненого. Пригоди і враження учасника першої світової війни. /Олекса Кобець. – К.: Глобус,1993. – 335с.

Коли задзвонить великий дзвін...: [оповідання, спогади] / Олекса Кобець. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 65с.

Ряст: [вірші для дітей ] / Олекса Кобець. – Черкаси, 1993. – 21с.

Сходить сонце: [декламатор-читанка]/Олекса Кобець. – Нью-Йорк, 1961. – 272с.

Література про Олексу Кобця

Дорошенко,Т. Олекса Кобець: талант – у багатогранності поета, прозаїка, драматурга, перекладача і педагога /Тетяна Дорошенко //Дніпрова зірка. – 2011. – 6 травня.

Великий злочин маленького Михася: [Олекса Кобець] //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: [в 2т.]. – Черкаси, 2009. – Т.1 С.51-61.

Батеровський, Ю. Теплому Олексі – полум’я діянь: [творчий потенціал краю Кобзаревого] /Юрій Батеровський // Дніпрова зірка. – 1999. – 14 квітня

Сорокопуд, І. Зрілість таланту: [Олекса Петрович Варавва] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.13-14.

Воскрекасенко Сергій Іларіонович

Сергій Іларіонович Воскрекасенко народився 19 жовтня 1906 року в селі Ла́зірці Канівського району Черкаської області в селянській родині. До 1923 року жив у своєму селі, вчився у сусідньому селі Потапцях. Того ж року вступив у Київський інститут народної освіти. Закінчив Київський педагогічний технікум (1928).

1928 року окружком комсомолу мобілізував Сергія Воскрекасенка на роботу в комсомольській пресі. Працював спочатку в газеті «Молодий більшовик», потім у журналі «Молодий більшовик». Під час німецько-радянської війни — кореспондент газети «За Радянську Україну», що видавалася при штабі Південно-Західного фронту для населення тимчасово окупованої території України. Член СП СРСР з 1936 року.

Творча діяльність

1928 року в газеті «Молодий більшовик» надрукував свій перший вірш. Своєрідно переплелися ліричний та гумористичний дар С. Воскрекасенка в його піснях «Шахтарочка», «Від душі», «Новосільна».

Коли поет брався до перекладів, то перекладав теж переважно гумор і сатиру. Особливе місце в його доробку посідає переклад поеми О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Півстоліття чесно і натхненно трудився письменник на ниві рідної літератури. Багаторічна дружба пов'язувала його з багатьма видатними художниками слова, серед яких — О. Довженко, О. Вишня, А. Малишко. Спогади про побратимів склали книгу «Портрети зблизька».

На думку С. Олійника, заслуга Сергія Воскрекасенка перед українською літературою полягає в тому, що він одним з перших почав освоювати і утвердив жанр віршованої сатири.

За спогадами друзів, Сергій Іларіонович Воскрекасенко жив по правді, по совісті, його ідеалом була скромна людина-трудівник. Таким був і він сам.

Збірки поезій: «Штурм» (1931), «Березнева ніч» (1937),«Героїка одеського комсомолу» (1938), «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Від душі» (1951), «Поезії» (1951), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Під прожектором» (1953), «Березова каша» (1955), «Не той герой, у кого шапка набакир» (1956), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Я вас трошки потурбую» (1960), «Будьмо ще кращими» (1962), «Подивись на себе збоку» (1962), «І так далі» (1963), «На тому і на цьому світі» (1965), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Плями на совісті» (1966), «Не криви душею» (1966), «По коню і по голоблях» (1969), «Що буває, те буває» (1969, «Веселинки» (для дітей) (1972), «Для чого ви на світі живете?» (1972), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973)

Книжка спогадів: «Портрети зблизька» (1977).

Сергій Воскрекасенко перекладав з російської та білоруської мов. Зокрема, у його перекладі двома виданнями вийшла поема О. Твардовського «Василь Тьоркін».

Твори, що є в бібліотеці

…І повела мене пам’ять у далеке минуле /Сергій Воскрекасенко //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва [в 2т.] – Черкаси, 2009. – Т.1. – С.134-145

На чисту воду: гумор, сатира, лірика /Сергій Воскрекасенко. – К.: Дніпро, 1976. – 366с.

Рвись увись, але й під ноги дивись: вірші, гумор та сатира /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1973. – 95с.

Що буває, те бува: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1969. – 67с

По коню і по голоблях /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1969. – 223с.

Плями на совісті: сатира та гумор /Сергій Воскрекасенко. – К.: Рад. письменник, 1966. – 93с.

З перцем /Сергій Воскрекасенко. – К.: Худож. літ., 1957. – 467с.

Література про Сергія Воскрекасенко

Волинець, Л. Письменники Черкащини: біобібліографічний покажчик /Л.М.Волинець, М.Ф.Пономаренко, М.І.Пшеничний. – Черкаси: Поліграфіздат, 1990. – С.17-18

Сорокопуд, І. Дотепно і дошкульно [С.І.Воскрекасенко]/Іван Сорокопуд//Струмки могутньоі ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.14.

Горєва Євгенія Антонівна

Євге́нія Анто́нівна Горева – поет, перекладач. Лауреат премії імені Максима Рильського. Народилася 6 січня 1930 р. в м. Каневі Черкаської області. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала в школі, навчалась в аспірантурі. З 1963 до 1986 року працювала редактором у видавництві “Веселка”. Друкується з 1962 року. Уклала кілька збірників фольклорних творів для дітей (“Ой коники-сиваші”, “Летючий корабель”, “А де ж наша зозулиця?”, “Сімсот солов’ят ” тощо).

Перекладала з англійської та німецької мови. 2001 року за переклади з німецької та англійської мови Є. Горева відзначена премією імені Максима Рильського.Збірники віршів Євгенії Горевої для дітей виходили у видавництві “Веселка”: “Куди жабка мандрувала?”(1967), “Кит, і слон, і ми, і пароплав”(1977), “А я щось знаю”(1984).

Твори

Горєва, Є Кит і слон, і ми, і пароплав / Євгенія Горєва. - К.: Веселка,1977.

Про Євгенію Антонівну Горєву

Горєва Євгенія Антонівна //Літ. енциклопедія. - Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2020. - С. 244-245.

Спіріна, Т. Чарівниця дитячого світу:[ до 85-річчя з дня народження поетеси Є. А. Горєвої] / Тетяна Спіріна //Канівчанка. - 2015. - С. 6.

Сорокопуд, І. Проріст: [ Є. А. Горєва] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. - Канів: Родень, 1998. - С. 15.

Донець Григорій Прокопович

Донець Григорій Прокопович народився 30 листопада 1913 р. в с. Курилівці на Черкащині в бідняцькій сім’ї. Закінчив Черкаський педінститут. Учителював,служив в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1946 р. — на партійній і радянській роботі в Каневі та Києві. Перші вірші надрукував у 1928 р.; один з авторів колективного збірника «У поході» (1936). В 1940 р. виступив з драматичною поемою «Дума про галичанку». Поезія Г. Донця — широкого ідейно — тематичного діапазону: йдеться в ній про звитяги бійців громадянської війни і війни Вітчизняної, возз’єднання України в єдиній Радянській державі і ритми будівничого мирного життя, про любов і про дружбу.

Помер поет 27 квітня 1985 р.

Вийшли збірки поезій: «З братами вірними» (1955), «Канівська книга» (1959), «Гомін землі» (1963), «Подарунок Ілліча» (1965), «Відлуння грому» (1969), «Віхи» (1972), «Пам’ять звитяг» (1977), «Ритми життя» (1979), «Вибране» (1983) та ін.

Твори, що є в бібліотеці

Слово з України: поезії /Григорій Донець. – К: Рад. письменник, 1985. – 142с.

Вибране: поезії /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1983. – 420с

Стяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1980. – 93с

Київська книга: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1982. – 135с.

Ритми життя: вибране /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1979. – 220с.

Пам’ять звитяг: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1977. – 111с.

Славлю молодість: поезії /Григорій Донець. – К.: Молодь, 1976. – 79с.

За днями – дні: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1974. – 111с.

Шляхи: вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Дніпро, 1973. – 247с.

Віхи: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1972. – 136с.

Відлуння грому: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник. – 1969. – 151с.

Земля Боянова: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1968. – 95с.

З доріг України:вірші та поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1967.- 159с.

Червоний глід: поезії /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1966. – 84с.

Серце Прометея: драм. поема /Григорій Донець. – К.: Рад. письменник, 1964. – 111с.

Гомін землі: поезії /Григорій Донець. – К.:Художня література, 1963. – 180с.

Придніпров’я: поезії /Григорій Донець. – К.: Худ. література, 1959. – 119с.

Про Григорія Донця

100- річний ювілей від дня народження Григорія Донця //Дніпрова зірка. – 2013. – 13 грудня. – С.2

Дорошенко, Т. Григорій Донець: орудуючи багнетом і пером / Тетяна Дорошенко // Дніпрова зірка. – 2008. – 26 грудня.

Сорокопуд, І. Одержимий любов’ю до Канівщини / Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.18

Затуливітер Володимир Іванович

Затуливітер Володимир Іванович народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого, в останній день високосного року) 1944 року в селі Яблучне на Сумщині в сім'ї колгоспників. Закінчив Сумський педагогічний інститут, служив у Радянській армії, викладав у вузі, перебував на журналістській та видавничій роботі.

Помер в січні 2003 року в селі Бучак на Черкащині, де і похований.

Творчість

Затуливітер Володимир Іванович належить до поетів, які, будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, водночас воліють свій ліризм втілювати в ретельно вигранені та об'єктивні форми. В основі його творчості — думка про нерозривнийзв'язок особистості з народом та суспільством.

Батько майбутнього поета працював механізатором. Мати, хоч і навчалась до війни в Охтирському педагогічному училищі, все життя працювала в колгоспі. Батькам автор присвятив чимало теплих віршів-спогадів, у яких – співчуття до їх каторжної праці, синівська любов, теплі спогади дитинства («Дитяче», «Родовід», «Колискова», «Початкова школа», «Трактору татові руки болять», «Відпуска»).

У січні 2003 року життя В. Затуливітра увірвалось за трагічних обставин у с. Бучак на Канівщині. Творчість В. Затуливітра – неперебутнє явище національної літератури — чекає вдумливого дослідження.

Твори

Друкуватись почав з 1964 року.

Перша його збірка — «Теорія крила» вийшла в 1973 року.

Інші збірки: «Теперішній час» (1977), «Тектонічна зона» (1982), «Пам'ять глини»(1984,«Зоряна речовина» (1985), «Полотно» (1986),«Четвертий із триптиха» (2004, посмертно).

Твори, що є в бібліотеці

Затуливітер, В. Чаша жертовна / Володимир Затуливітер. – К.: Бучак – Ирій, Задруга, 2009. – 423с. – Зміст: «Ворскли сині меди», » Співала мама білі рушники», «Кровообіг століть», «Мерщій од вчора», «Свічка соловейка», «Понадхристосний», «Роса з лиця трави», «Шляхи Чорноболі», «Різдво без матері», «Із книги забуття», Із збірки «Четвертий із триптиха», «Ненаписані пейзажі».

Про Володимира Затуливітра

Коханець, Л. Небо, що тримає нас на землі. /Людмила Коханець // Голос України. – 2011. – 13серпня. – С.10

Красю́к Петро́ Харито́нович

Красю́к Петро́ Харито́нович народився 1 січня 1924, село Трахтемирів, Черкаська область. Помер — січень 2008, село Висоцьк, Рівненська область. Відомий український поет-сатирик, байкар. Після закінчення семирічки в рідному селі вчився в Переяслав-Хмельницькому педагогічному училищі, два курси якого встиг закінчити до війни. У 1943 році гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни закінчив педагогічне училище і одержав скерування на Рівненщину (1946). У 1958 році заочно закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Довгі роки вчителював у селі Висоцьк Дубровицького району . Відомий український поет-сатирик, байкар. Окремі його твори перекладено російською, білоруською, тувинською, єврейською, польською та болгарською мовами. Був членом Національної спілки письменників України. Лауреат літературних премій імені Валер'яна Поліщука та імені Микити Годованця, а також Нобельської премії.

Твори

«Байки та гуморески» (1957): «Яке коріння, таке й насіння» (1963) «Премійований Кіт» (1964), «Виграш — програшем» (1966), «Поголений Їжак» (1969), «Сміття і Мітла» (1971), «Пасивний Бобер» (1973), «Ворона на естраді»(1976), «Непідкупний Ведмідь»(1977),«Обережний Півень» (1983), «Хід конем» (1989), «Ретельний терпуг» (1992), «Самостійний син» (1993), «Регламент для Зайця» (1997), «З вогню та в полум'я» (1998), «Дипломатична розмова» (2001), «Двоюрідний чоловік» (2002).

Твори, що є в бібліотецs

Байки. Гуморески / Петро Красюк //Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна,2005. – С. 216 – 217

Про Петра Красюка

Сорокопуд, І. Стріли сміху і зневаги /Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 25- 27.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Красюк_Петро_Харитонович&oldid=12 .

Кулик Григорій Маркіянович

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в багатодітній родині села Хмільні на Канівщині. Освіта вища педагогічна. У 1954 році закінчив Корсунь-Шевченківське педучилище, а в 1960 році – Черкаський педінститут (філологічний факультет).

Учасник бойових дій у складі 691 стрілецького Севастопольського полку 383 стрілецької Феодосійської червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького дивізії Першого Білоруського фронту. Нагороджений орденами: Слави III ступеня та Вітчизняної війни II ступеня; медалями: «За Отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За Победу над Германией 1941 – 1945 гг.» та іншими.

Друкувався в періодичній пресі. Першу книжку «З доріг Кобзаревого краю» видав у 2001 році. Член літстудії «Зорянка».

Лауреат літературної премії ім. Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Григорій Маркіянович Кулик //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудіі «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.58-61. – Зміст: «Я йшов дорогами війни…», «Шкільні мотиви», «Щаслива мить. Палають очи», «Найкраща вчителька – моя!», «Сьогодні твір і тема дивна…», «Стежки ведуть по всій землі…», «Хмілянські обрії», «Вигляда мати сина».

Григорій Кулик //Наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.20 – 23. – Зміст: «Годинник – сонця циферблат…», «Над Россю схід сонця ясниться…», «Його світлиця», «В пороссі».

Григорій Кулик //Зоряні світанки: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.17 – 21. – Зміст: «Несу я у серці любов Україні», «І любов, і надія», «Канів», «Україно моя», «До Кобзаря дороги серцю милі».

Гори слави і любові /Григорій Кулик. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2005. – 162с.

З доріг Кобзаревого краю /Григорій Кулик. – Черкаси: Сіяч, 2001. – 140с.

Література про Г. М. Кулика

Стежина з пройдених доріг: [Г.М.Кулик] //Шлях до пісні. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 88 – 94.

Лагода Валентин Костянтинович

Лагода Валентин Костянтинович (Лагодзинський справжнє прізвище) народився 14 травня 1913, Степанці Канівського району. Походить з сім'ї службовця. Помер у 1991році. Український поет - лірик, сатирик та гуморист та дитячий письменник. З 1930 року працює у періодичних виданнях, згодом на радіо, одночасно навчаючись у Дніпропетровському університеті. Входив до складу літературного об'єднання «Молодняк». 1931 року почав друкуватися. Учасник Другої світової війни.

Серед його творів — комедія «Заяча позиція», «Квітень» — перша книжка поезій (1953), «Що посієш, те й пожнеш» (1955), «Мокрим рядном» (1958), «Натхнення» (1960), «Хоч круть, хоч верть» (1962), «Деруни й розтягаї» (1966), «Гаряча завивка» (1968), «Віддамо належне» (1967), «Сатана у целофані» (1971), «Цвіт і тля» (1973), «Спасибі за увагу» (1976), «Вимушена посадка» (1983), «Гумор, сатира, лірика» (1983).

Писав і пісні — збірка «Над широким Дніпром» (1978).

В його доробку байки, гуморески, жарти, пародії, фейлетони. В сатирично-гумористичних творах висміював явища тогочасного життя — бракоробів, бюрократів, нероб, хапуг, міщанські звичаї в побуті.

Перекладався на інші мови світу.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т. /Валентин Лагода. – Черкаси, 2009. – Т.1. – С. 168. – Зміст: «Ганнуся і Михась»: казка, «Щоб мама не докоряла», «Вельми працьовиті», «Не так багато», «Більша жменя», «Дивний кінь»: гуморески.

Сатира та гумор. / Валентин Лагода // Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.226 – 230. – Зміст: «Зачекай-но, хлопче», «Домашній пиріг», «В бюро знахідок», «Разок епітафій», «Веселка веселин».

Солов’їний край /Валентин Лагода. – К.: Муз. Україна, 1985. – 96с.

Гумор, сатира, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1983. – 295с.

Кличе земля: збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1983. – 191с.

Вимушена посадка: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1982. – 127с.

Що правда, то правда: вибране /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1980. – 255с.

Кому чолом, кого помелом: сатира, гумор, лірика, пісні /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1973. – 29с.

Веселе люстерко /Валентин Лагода. – К.: Веселка, 1973. – 16с.

Цвіт і тля: репертуарний збірник /Валентин Лагода. – К.: Мистецтво, 1973. – 111с.

Чи ти ба: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1972. – 134с.

Сатана у целофані /Валентин Лагода. - К.: Рад. Україна, 1971. – 63с.

Гаряча завивка: сатира та гумор /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1968. – 95с.

Деруни і розтягаї /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1966. – 64с.

Хай буде гаразд: сатира, гумор, лірика /Валентин Лагода. – К.: Дніпро, 1964. - 211с.

Бурхливий плин: лірика, гумор, сатира /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1963. – 182с.

Хоч круть, хоч верть /Валентин Лагода. – К.: Рад. Україна, 1962. – 64с.

Натхнення поезії /Валентин Лагода. – К.: Рад. Письменник, 1960. – 106с.

Кукольная комедія /Валентин Лагода.– М.: Правда, 1959. – 31с.

Про В. К. Лагоду

Сорокопуд, І. Пісні нашого земляка. / Іван Сорокопуд // Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.41

Сорокопуд, І. Бойова позиція поета / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.27.

Шабатин, П. Пісняр, гуморист, сатирик: 27 травня виповнилося б 80 років одному з провідних поетів – гумористів і сатириків, нашому землякові Валентину Лагоді. // Дніпрова зірка. – 1993. – 26 травня.

Інтернет – ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лагода_Валентин_Костянтинович&oldid=1268769

Лагоза Віктор Маркович

Лагоза Віктор Маркович народився 24листопада 1918 року в м. Канів. Поет, байкар, прозаїк. Брав участь у визволенні Західної України та Бесарабії, у війні з білофінами, Великій Вітчизняній війні. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Працював викладачем у Харківському політехнічному інституті, літературним працівником в редакції журналу «Прапор» (нині «Березіль»), відповідальним секретарем Харківської організації спілки письменників України.

Автор сатиричних та гумористичних збірок: «Байки», «Вчений і колода», «Списати!», «Дармоїди», «Лихе зілля», «Сонячні цілунки», «Рання Коза», «Припечатаний заєць», книжок-опові-дань: «Дика груша», «Вередливий слимак», «Соловей у курнику» та ін. Серед байок, гуморесок, пародій, сатиричних віршів – дотепне слово і дітям.

Був членом Національної спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Криничка: антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2т.: [Віктор Лагоза]. – Черкаси,2009. – Т.1. – С.203-205. – Зміст: «Бджола та муха», «Кислиця», «Козяча звичка», «Мудрий Омелько», «Добре життя»: гуморески.

Україна сміється: збірка: [Віктор Лагоза]. – К, 2008. С.169 – 178. – Зміст: «Розумна плітка», «Їжак та лось», «Чом вовк гірчицю їв?», «Вовк і кіт», «Безхвостий їжак», «Опозиційний камінь», «Безкирпа ворона», «Заяча межа», «Демократичний кийок», «Опудало», «Гімн», «Орлокрилий горобець».

Перепустка в безсмертя: антологія гумору Черкащини: [Віктор Лагоза]. – Черкаси: Брама – Україна, 2005. – С.232 – 236. – Зміст: «Пожалів», «Заєць-мухогон», «Демократичний кийок», «Козяча звичка», «Бджола та муха», «Гороб’яча радість», «Полюбив юнак дівчину», «Орел», «У коморі».

З перцем і сіллю: байки та гуморески /Віктор Лагоза . – Х.: Прапор, 1989. – 78с.

Рання коза: байки, гуморески /Віктор Лагоза. – Х.: Прапор, 1976. – 103с.

Теля та різник: байка / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма,1971. – 78с.

Потрійна арифметика: фейлетон в віршах / Віктор Лагоза. – К.: Під прапором ленінізма, 1971. – 78с.

Творча передбачливість: байка / Віктор Лагоза. – К.: Дніпро, 1971. – 120с.

Про В.М. Лагозу

Сорокопуд, І. Прямою наводкою: В.М. Лагоза – байкар /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.29

Байки Віктора Лагози: ( В. Лагозі – 75) //Дн. зірка. – 1993. – 24 листопада

Носенко Віра Володимирівна

Віра Володимирівна Носенко народилася в мальовничому краї Лисянського району на Черкащине. Ще в дитинстві у дівчинки виник потяг до поезії. Успішно закінчила школу і вступила до Богуславського педагогічного училища. Потім закінчила Київський педагогічний інститут (нині інститут імені Драгоманова). За направленням їде на роботу до Канева. Працювала в Канівськім міськвно – завідуючою дитячими закладами 17 років.

Перші вірші написала у шкільні роки в рідному селі Жаб’янка Лисянського району. Присвячувала їх рідним, друзям, учителям. Уперше надрукувала свої твори 2005-го. Друкувалася в газетах: районній «Дніпрова зірка», всеукраїнській «Сільські вісті», української діаспори за кордоном в Молдові, Росії; в обласних та всеукраїнських журналах. Спільно із художницею Г.Морозовою видали збірку «Чи можна прожить без любові?», друкувалася в збірках «Зоряні світанки» та в «Канівщина – зоряно – медовий край». Більше 30 поезій покладені на музику місцевих композиторів.

На всеукраїнському поетичному вернісажі «Троянди й виноград» виборола поетеса Віра Носенко «Кришталеву троянду». Фінал конкурсу відбувся в Національній філармонії столиці. На поетичному вернісажі ”Троянди й виноград” зі 350 учасників конкурсу Віра Володимирівна Носенко стала одним із 12 лауреатів.

Твори, що є в бібліотеці

Віра Володимирівна Носенко //Зоресад/ - Черкаси:Інтроліга Тор, 2012. – С.66-81. – Зміст: «Земле, наша Україно», «Іду до святої могили», «Притулюся я серцем до слова», »Чи можна українцем себе звати?», «Рятуймо, браття, Україну!», «Свої ужинки», «Що вагоміше?», «Свічка пам’яті», «Сорочка сироті», «Біла вишиванка», «Мальви», «Матіолові ночі», «Лівша», «Святкова ялинка».

Віра Носенко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів літстудії «Зорянка». – Канів, 2011. – С.32-44. – Зміст: «Моя молитва», «На різдво», «Моє село», «Романівська весна», «Майстерня душ», «Земля Черкащини», «Україно твоя і моя», «Щастя», «Ромашкова любов», «Черкащина моя», «Намалюй», «Мово моя українська», «Зимовий вальс», «Глибина», «Любить жінок чоловіки», «День закоханих», «Перехрестя життя».

Віра Носенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.32-40. – Зміст: «Просто люблю! », «Весняний рай», «Моє джерело», «Обереги», «Двоє у човні», «Слово», «Кленовий лист», «Спогади дитинства!», «Сивочола ненька», «Рідна мамо, голубко моя».

Література про В. В. Носенко

Снісар, Л. До всього їй діло: [Віра Носенко] /Любов Снісар //Сільські вісті. – 2007. – 7грудня.

Підгайний Леонід Єрофійович

Підгайний Леонід Єрофійович— письменник, літературознавець. Член Національної спілки письменників України.

Народився в 1899 році в селі Яблуневі (тепер Канівського району Черкаської області). Був доцентом Київського університету. Друкувався з 1928 року.

Помер 17 грудня 1950 року.

Творчість

Автор книжок: «Леся Українка»; «Литературные комментарии к произведениям М. Коцюбинского»; «Франко і Золя» та інших.

Інтернет ресурси

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Підгайний_Леонід_Єрофійович&oldid=12288629

Піка Катерина Іванівна

Чех (Піка) Катерина Іванівна народилася 1квітня 1925року в м.Каневі Черкаської области.

Навчалася в Канівській школі №1 з 1933 по 1939рр. В сьомому класі вчилася разом з Олегом Кошовим. Ще за шкільною партою плекала мрію стати лікарем. Повоєнна стежка привела її в поліклініку. Працювала реєстратором, а по закінченні курсів медсестер трудилась медичною сестрою у підлітковому кабінеті.

У 1957 році «Дніпрова зірка» донесла до нас її вірші. Далі друкувалася в «Дніпровій зірці», «Черкаській правді», «Село і люди». У Канівських газетах «Вогник», «Я,ти, ми», в шполянській газеті «Шполянські вісті», в білоруській газеті «Берестецький край» та Нью-Йорській газеті «Народна воля» Всього в періодиці надруковано більш 500 віршів. Багато її віршів покладені на музику композиторами Канева, Черкащини, Києва. Видала дві власні книжки: «Щедрість», та «Канівчаночка», а також її вірші надруковані у спільних збірках: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зорянка в вінок Кобзареві», «Зоряні світанки». Збірку «Любов вічна» її діти видали в 2009 році.

У 1994 році їй було присуджено почесне звання Лауреата літературної премії імені Олекса Кобця (Варавви).

У 2007 році Канівською райдержадмінісрацією заснована літературна премія для учнівської творчої молоді імені Катерини Піки. Пішла з життя поетеса в 1999 році

Твори, що є в бібліотеці

Катерина Іванівна Піка //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.50-57. – Зміст: «Зорянка», «Прожила», «Повернись», «І стих, як грім», «Перше грудня», «Я перестала сміятись», «Я пам’ятаю», «Сирота», «На Купала», «На що шовки», «Весна», «Із джерела».

Катерина Піка //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – Київ, 2011. – С.14-19. – Зміст: «Після дощу», «Груднева ніч», «Ви чули?», «Все чарує», «Весняне», «Йде полями ранок», «Чарівні ключі», «Цвітуть сади», «Травневі вечори», «Краю краса».

Любов вічна: поезії /Катерина Піка. – Черкаси: Брама – Україна, 2009. – 128с.

Канівчаночка /Катерина Піка. – Канів: Родень, 1998. – 51с.

Катерина Іванівна Піка //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С. 3-10. – Зміст: «Житимуть віки», «Канівщина», «Дарунок краси», «Канівчаночка», «Підлість», «Втрата», «Вітер», «Жде земля».

Щедрість /Катерина Піка. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 106с.

Тополині струни / Катерина Піка //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.3 - 38

Література про Катерину Піку

Яковенко, Т. На землі добрий слід //Мадонни. - Черкаси, 2009. – С.46-48

Юрченко, І. Співачка солов’їного краю //Віка. - 2009. - №17

Зелененко, Л. Поети живуть, допоки звучать їхні вірші //Дніпрова зірка. – 2005. – 10 червня. – С.3

Яковенко, Т. Пам’яті літстудійців, які пішли з життя //Зорянка. – Черкаси, 2002. – 59с.

Гончар, Т. Поети не вмирають //Дніпрова зірка. – 2003. – 28 березня. – С.8

А на спогад усім – на землі добрий слід //Дніпрова зірка. – 2001. – 31 березня. – С.6

Все залишу земне і піду за тобою…: [рік без Катерини Піки ] //Дніпрова зірка. – 2000. – 29 березня. – С.3

Сорокопуд, І. Жага любові до людей //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень,1998. – С.36

Руденко Федір Мефодійович

Руденко Федір Мефодійович народився 7 червня 1935 року у містечку Бубнові Золотоніського району. Закінчивши семирічку, вирішив піти стопами полеглого на війні батька, який був водником. Отож вступив до Київського річкового технікуму на штурманський відділ, по закінченні якого трудився на буксирних пароплавах і суховантажних теплоходах . Завершивши заочно навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, викладав українську мову та літературу в школах Канева і району.

Формувався талант поета в Дніпропетровському університеті. Там і став лауреатом літературної премії імені Миколи Шутя. А щедра канівська земля заронила зерна Шевченківського добра і гніву, які і проросли мудрими словами його поезії .

Федір Мефодійович по – батьківські дбає про молоді поетичні голоси, керуючи літературним гуртком «Джерельце» при Канівській середній школі №2. Під його редакцією виходить збірочка «Первоцвіт», ввібравши в себе твори школярів та вчителів.

Про визнання поетичного таланту Ф. Руденка свідчить присудження йому в 1995 році літературної премії ім. Олекси Кобця.

Член літстудії «Зорянка» з самого заснування, був головою літстудії по 1974 рік. Друкувався у різних періодичних виданнях: районних, обласних, республіканських.

Видав свої три власні збірки: «Ритми Серця»,»Дніпроема», «Чаєчка», співавтор колективних збірок: «Тарасова зоря», «Криниця слова», «Біль і радість», «Зоряні Світанки».

Лауреат багатьох обласних конкурсів. Багато його віршів покладені на музику місцевими, обласними та київськими композиторами. В доробку поета більше 20 збірок поезій.

Твори, які є в бібліотеці

Федір Мефодійович Руденко //Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45 – річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.37 – 41. – Зміст: «…На круги своя…», « Половіли жита», «Земля в цвіту», «На круги своя», «Згадай мене», «Блейк», «Догорає полум’я калини».

Федір Руденко //Канівщина – наш зоряно – медовий край: збірка поетів Канівської літстудії «Зорянка». – К., 2011. – С.7 – 13. – Зміст: «Бджола на асфальті», «Мій Канів», «Лелеки», «Загублені села», «Первоцвіту».

Федір Руденко //зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.11 – 16. – Зміст: «Корінь і крона», «Поезія», «Клином линуть у вірій», «Біль пам’яті»

Чаєчка /Федір Руденко. – Черкаси: Око – Плюс, 2004. – 68с.

Дніпроема /Федір Руденко. – Канів:Родень, 2000. – 112с.

Ритми серця /Федір Руденко. – Канів: родень, 1997. – 71с.

Федір Мефодійович Руденко //Тарасова зоря. – Черкаси: Сіяч, 1994. – С.29 – 41. – Зміст: «Поезія», «Золота середина», «Порухи весни», «Анафема чи прозріння?», «Григорій Сковорода на березі Чорного моря», «Дорога до матері», «Материна зима», «Віхола», «Кінь», «На смерть собаки», «Буває що…», «Кремінь – чоловік», «Тарасова свіча».

Живу, як всі: [Федір Руденко] //Криниця слова. – Черкаси: Сіяч, 1993. – С.74 – 94.

Література про Федіра Мефодійовича Руденка

Сорокопуд, І. Світ бентежної душі: [Ф.М.Руденко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С. 67-70

Скляренко Семен Дмитрович

Скляренко Семен Дмитрович народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Багато читав, захоплювався літературою, а пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті «Голос труда» було надруковано його перший твір — вірш «Гімн праці». Після закінчення гімназії, наприкінці 1919 року, юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції».

1921 року Прохорівський комнезам посилає Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.

Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в черкаській окружній газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді».

Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань «Вітер з гір». У повісті «Матрос Ісай» (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни в Україні.

З появою трилогії «Шлях на Київ» («Шлях на Київ» 1937, «Щорс Микола», 1939; «Польський фронт», 1940) автор здобуває широке визнання.

Служба військовим кореспондентом під час Німецько-радянської війни допомогла письменникові створити повість «Україна кличе», в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману «Шлях на Київ».

Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки «Рапорт» (1945).

Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів «Орлині крила» про "подвиги" комсомольців на фронтах [німецько-радянської війни].

У 1954 році вийшов роман Скляренка «Карпати».

Визначним досягненням історичної романістики 1950—60-х років стали твори С. Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962).

Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого.

7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.

Творча діяльність

Поезії почав друкувати з 1913; був співробітником одного з перших радянських літературних журналів «Вир Революції» (1921), пізніше журнал «Життя й Революція».

У прозі Скляренко активно виступав з 1930, видавши понад 60 книг оповідань, нарисів, повістей і романів; серед інших книги оповідань і нарисів: «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930), «Водники-ударники» (1931), «Домаха Завгородня» (1934), «Пулино-Гута» (1935), «Оповідання про почуття» (1936), «Радість людського існування» (1937), «Завжди разом» (1942), «Рапорт» (1945), «Орлині крила» (1948) й ін. На 1930-і pоки припадає низка більших прозових творів Скляренка виробничої тематики, зокрема роман про побудову Дніпростану «Бурун» (1932). Спрямований проти «українського буржуазного націоналізму» роман-трилогія «Шлях на Київ» (1937–1940), написаний за офіційною радянською концепцією тенденційного перекручення історичних подій доби українських визвольних змагань.

За Другої світової війни Скляренко працював військовим кореспондентом, і на цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943) і «Подарунок з України» (1944). Критика відзначала схематичність повоєнного роману Скляренка про відбудову колгоспів «Хазяїн» (1948), «Правда Украины» (1950) і незнання дійсності в написаному за наперед визначеною схемою романі про дорадянське минуле Закарпаття «Карпати» (1952). Найвищим досягненням у творчості Скляренка є його історичні романи з останніх років життя: «Святослав» (1959), високо оцінений критикою (Олександр Білецький) за майстерне відтворення державно-творчої діяльності київського князя і повноту зображення життя Києва тієї доби на базі використання багатьох історичних джерел, і «Володимир» (1962), з тими самими прикметами. За життя Скляренка вийшли: «Вибране» (1948) і «Твори» (т. І—V, 1955).

Твори

Скляренко ,С.Д. Твори в 4т. /Семен Скляренко Т.1 Карпати. – К.: Дніпро, 1990. - 408с.

Т.2 Карпати. Кн .2. - К.,1990. - 381с.

Т.3 Святослав. – К., 1990. - 624с.

Т.4 Володимир. – К., 1990. - 512с.

Скляренко, С.Д. Твори в 3т./Семен Скляренко Т.1. Шлях на Київ. – К.: Дніпро, 1981. – 525с.

Т.2. Святослав. К., 1981.- 596с.

Т.3. Володимир. – К., 1981. – 486с.

Скляренко,С.Д. Легендарный начдив/С.Д.Скляренко. – К.: Рад. школа, 1985. – 479с.

Література про Скляренка С.Д.

Шквар, Г. У жоржинах і чорнобривцях прийшов Семен Скляренко до земляків / Ганна Шквар //Черкас. край. – 2011. – 28 верес. – С.4

Спіріна,Т. Наш земляк – Семен Скляренко / Тетяна Спіріна // Дн. Зірка. – 2011. – 16 верес.

Сорокопуд, І. Видатний майстер прози /І.Сорокопуд // Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.39

Грицай, М.С. Семен Скляренко: нарис життя і творчості /М.С.Грицай . – К.: Дніпро, 1980. – 180с.

Олексій Софієнко

Олексій Софієнко народився 12 вересня 1952 року в селі Степанівка Драбівського району Черкаської області. Закінчив факультет кібернетики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Автор поетичних збірок: «Материк світла», «Задзеркалля», «Голдне коріння», «Terra incognita», «Воскресіння», «Перехрестя», друкувався в альманахах, антологіях, часописах та ін. Лауреат міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого, премії фонду Ляриси та Уляни Целевич – Стецюк (США), Імені М.Масла.

7 червня 2011року після тяжкої хвороби Олексій Софіенко пішов з життя.

Твори, що є в бібліотеці

Софієнко, О. Поезії //Письменники Черкащини. Вибрані твори в 2кн. -Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. Кн.2. – С.336 – 349. – Зміст: «Сповідь», «Дух церквиць», «А раю нема», «Слухаю, як дерево часу росте», «Барвінок», «Варіації на теми абсолюту», «Мандрівнича зоря», «Під знаком слова», «Криниця для мого серця», «І є за що любити Україну», «Час майбутнє сіяти світло», «Дід Тодось», «Сковорода», «Полинова колиска», «Монастир», «Ніч Івана Мазепи», «Вітчизняна історія», «Воскресіння», «Поруч із матір’ю», «До українців».

Terra incognita: поезії /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1996. – 117с.

Материк світла /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 56с.

Задзеркалля: вірші /Олексій Софієнко. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 40с.

Спогад дитинства /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. 1992. – 2 грудня

Полинова колиска: вірші /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1990. – 18 серпня

Літа полум’яні: вірш /Олексій Софієнко //Дніпрова зірка. – 1987. – 3 березнz

Про Олексія Софієнка

Поліщук, В. Вічна спраглість пізнання /Олексій Софієнко // Terra incognita. – Черкаси: Сіяч, 1996. - С. 5-8

Чередниченко Дмитро Семенович

Чередниче́нко Дмитро́ Семе́нович народився

30 листопада 1935, с. Межиріч, Канівського району, Черкаської області. Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982). Український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі й Московії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

Творчість

Автор поетичних книжок

• «Отава» (1966),

• «Межиріч» (1974),

• «Золоті струни» (1981),

• «Сад» (1983),

• «Рось» (1985),

• «Доброю любов'ю» (1986),

• «Неопалима колиска» (трилогія, 1987),

• «Брама» (1991),

• «Родень» (1995),

• «Наші стежки додому» (2000),

• «Батиха» (2002),

• «Нáвистка» (2004),

• «П'ятерик» (2005),

Автор науково-популярного видання «Павло Чубинський» (2005); книжок для дітей

• «Щедринець» (1968),

• «Чебрики» (1970),

• «Білий Чаїч» (1973),

• «Мандри Жолудя» (1973),

• «У країні майстрів» (1974),

• «Ковзанка» (1978),

• «Ми будуємо дім» (1980),

• «Жар-півень» (1985),

• «Священна діброва» (1995),

• «Гарна моя казочка?» (1998),

• «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001).

Також автор повісті «Камінь-дерево» (2003), збірки казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичних «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повісті-казки «Хлопчик Горіхове Зерня та Лісовичка» (2007), книжки віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» — «Мандри Жолудя» (2007), поетичної збірки «Ластівки над Россю і над Німаном» (2010), книжок для дітей «Чого Волошка запишалася» (2012), «Коник коникові — брат».

Автор педагогічних творів

• українського букваря «Материнка» (1992);

• шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993),

• «Короткого біографічного довідника» авторів цього букваря й читанок (під спільним псевдонімом Оксана Верес — разом із Галиною Кирпою);

• тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (1997–1998, спільно з Галиною Кирпою),

• українського букваря-читанки «Соколик» (верстка),

• тритомної хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» (спільно з Галиною Кирпою, 2007));

• антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Галиною Кирпою — книга перша, 2001; книга друга, 2002);

Перекладацька діяльність

Переклади зі словацької — народних казок в антології «Співуча липка» (1981) та окремого видання «Словацькі народні казки» (1982, 1990), кáзки «Брати Місяці» (1981);

Переклади з литовської

Найбільше в Україні перекладав з литовської:

Мартінас Вайнілайтіс («Мій янтарик», 1980), Юстінас Марцінкявічюс («Поезії», 1981), Альфонсас Малдоніс («Бурштин і троянди», 1984), Марцеліюс Мартінайтіс («У світлі серця», 1985); низка авторів в антології литовської поезії (1985, упорядкував разом із М. Карчяускасом), Ю. Някрошюс («Чотири слова», 1990), Кристіонас Донелайтіс (поема «Літа» (1989), Вітаутас Юрґіс Бубніс (роман «Час долі» (1986),Вінцас Міколайтіс-Путінас («Повстанці» (2002) Алдона Пуйшіте (п'єса «Чорна королівна» (1993), С. Шалтяніс, Л. Яцинявічюс «Полювання на вогонь» (Балада про Моніку) (1988), Ю. Ґрушас «Геркус Мантас» (2002), Ю. Апутіс (триптих новел «Зелена звивина часу» (2004), книги литовських народних казок «Чарівний перстень» (2006), тетралогія В. Рачицкаса для дітей ["Пригоди капчика" (2007), «Нові пригоди, або Капчик-2», «Перший любовний лист, або Капчик-3», «Давні знайомі, або Капчик-4»], Вітаутас Ландсбергіс (повісті «Любов коня Домінікаса» й «Мишка Зіта»); Й. Авіжюс («Пригоди та походеньки Барда»), В. Рачицкас («Її ім'я — Ніппа», «Ніппа хоче додому» та «Ніппа дома»), Я. Чюрльоніте («Спогади про Чюрльоніса»), М. Мартінайтіс («Кукутісові балади»); Еудардас Межелайтіс; П. Шірвіс, Юлія Жемайте, Костас Кубілінскас, В. Бложе, Альбінас Бярнотас, Робертас Кятуракіс, Йонас Стрєлкунас, Б. Балтрушайтіте, С. Ґяда, А. Мікута, М. Карчяускас, А. Жукаускас В. Реймеріс, В. Мозурюнас, Ю. Юшкайтіс, В. Шульцайте, В. Рудокас, В. Пальчинскайте, В. Каралюс, Няріма Нарута, Майроніс, К. Брадунас, А. Пуйшите, К. Шимоніс, К. Марукаса, П. Машьотас, К. Борута, Й. Ліняускас, А. Зурба, Б. Вілімайте К. Сакалаускас-Ванаґеліс, В. Петкявічюса, П. Цвірка, З. Ґеле, Вайжґантас, Я. Дяґутіте, Й. Мікелінскас, А. Дабульскіс, Й. Білюнас, В. Креве, Р. Садаускас,

А. Льобіте, Р. Скучайте, Р. Кашаускас, Л. Шимкуте, В.Бразюнаса, А. А. Йонінас, Д. Пранцкєтіте, Г. Алексас, Б. Йонушкайте, Д. Собецкіс, П. Пуките В. Ґедґаудаса, Д. Чяпаускайте.

Переклади з латвійської

Александрс Чакс («Поезії», 1988); Імант Аузіньш, Кнутс Скуеніекс,М. Чаклайс, Юлій Ванагс.

Переклади з московської

М. Гончаров («Кораблики», 1979), В. Берестов («Де чаєчка живе?», 1983, «Веселе літо», 2008)

Переклади з чеської

Повісті А. Сантарової «Од вівторка до суботи» (1996), Я. Неруда, Я. Пельц, В. Стухла, Ю.Доланський, Я. Скацел, Б. Ржіґа, Я. Сайферт, Й. Чапек, О. Секора, Я. Гербен, К. Ербен, Е. Петішка,Ф. Тенчік, М. Флоріан О. Сироватка.

Переклади з білоруської

Б. Максимович, Я. Колас Сяргей Панізнік (біл.), О. Рязанов, І. Колесник, Я. Сіпаков, В. Вітка, В. Сидоренка,

Переклади з монгольської

Д. Мягмар, Ж. Лхагва, Рінчен, Явухулан.

Літературознавство

Автор досліджень про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, Олексу Кобця, рід Симиренків, національну символіку; розвідок про українських та литовських письменників, художників, педагогів, про українсько-литовські літературні взаємини.

Упорядкував антологію літературного об'єднання «Радосинь» (2004), альманах творів членів об'єднання «Радосинь» для дітей «Сонячна Мальвія»(2005, 2007), у серії «Золота бібліотека» уклав збірку творів Степана Васильченка.

Друкувався у Литві, Білорусії, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Азербайджані, Монголії, США, Канаді. Твори перекладалися литовською, латиською, білоруською, московською, азербайджанською, болгарською, польською, монгольською мовами.

Джерела

Дмитро Чередниченко // Письменники України: Біобібліографічний довідник / Упоряд. В. П. Павловська, Л. Ф. Бубнова, Л. М. Сіренко. — К.: Укр. письменник, 2006. — С. 450.

Чередниченко, Д. «Творчий учитель завжди виховує творців: розмова з поетом, прозаїком, перекладачем, педагогом Дмитром Чередниченком / вів Дмитро Чистяк // Слово Просвіти. – 2010. – 25 листопада.

Сорокопуд, І. Грані таланту:[Д.С.Чередниченко ] / Іван Сорокопуд // Струмки могутньої ріки.- Канів:Родень, 1998. – С.41-43

Руденко,Ф. Вічні будемо:[ДмитруЧередниченку – 60] /Федір Руденко // Дн.зірка. – 1995. – 29листоп.

Інтернет – ресурси:

http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чередниченко_Дмитро_Семенович&oldid=12580214

Твори, що є в бібліотеці

Чередниченко, Д. Коник – коникові – брат: казки, притчі, оповідки, повісті / Дмитро Чередниченко. – К.: Веселка,2012. – 430с.

Дмитро Чередниченко // Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2 т.- Черкаси, 2009. – Т.1. – С.352-354. – Зміст: «Материнка», «Сонечко», «Щедринець», «Чередничка», «Танок», «Ранок», «Гачу, гачу гатку», «Писанка», «Над моїм Дніпром».

Наші стежки додому. – К.; Задруга, 2000. – 127с.

Священна діброва. – Канів; Родень,1995. – 145с.

Золоті струни. – К.: Рад. Письменник, 1981. – 80с.

Межиріч. – К.: Молодь,1974. – 56с.

Щедринець. – К.: Веселка,1968. – 28с.

Микола Шамрай

Микола Шамрай народився 8 грудня 1951 року в хуторі Згар на Черкащині.

Закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працює вчителем української мови та літератури.

Автор поетичної книги «Великодній дзвін», прозової «Доле, грішнице моя». Член Спілки письменників України.

Твори, що є в бібліотеці

Хресний вік: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2004. – 160 с.

Рвані дороги в долоні моїй /Микола Шамрай. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – 84с.

Великодній дзвін: поезії /Микола Шамрай. – Черкаси: Сіяч, 1993. – 48с.

Доле, грішнице моя: оповідання /Микола Шамрай . – Черкаси: Сіяч, 1994. – 24с.

Сонце і соняхи: вірш спогад про першу вчительку /Микола Шамрай //Дніпрова зірка. – 1983. – 15 лютого.

Любити край, загублений в тумані: [Микола Шамрай] //Письменники Черкащини. – Черкаси: Чабаненко Ю.А., 2007. – С .468-477. – Зміст: «До сизоокої печалі…», «Тільки біло, тільки біло…», «Ще дівчиною…», «Висохлим чорним соняшником…», «Дні поза днями, як сірі воли…», «Біжу, розхристане хлоп’я…», «Мамо Маріє, чи чуєш ізвідти…», «Земле моя, дівчино безталанна…», «Я руйную себе, як в’язницю…», «Із глибини голосіння…», «Сніги, сніги… Їм тиша сниться…», «Ти схожа… на себе…», «Я збожеволію, мабуть…», «Чи не тому гіркі сліди…», «Крізь прогірклі сніги…», «Не вір – то згублені плітки…», «По водах сну, як лодія, колиска…», «Явір», «Блакитний дзвін на сполох б’є…», «Любити край, загублений в тумані…», «Над обрієм душі».

Література про Миколу Шамрая

Дробний, І. «Є тільки нерв болючого рядка…» /Микола Шамрай //Письменники Черкащини. – Черкаси, 2007. – С. 463-477

Радченко, А. Поезіє, ти сила чарівна: [М. Шамрай] / А. Радченко //Дніпрова зірка. – 2010. – 9 квітня

Яковенко Тамара Іванівна народилась в Каховці 1 серпня 1927 року.

У роки воєнного лихоліття вона втратила батьків. Під надійною і благотворною рукою рідної бабусі онука вціліла, закінчила середню школу, Одеський будівельний інститут з гідротехнічним ухилом. Відтоді і пролягла перед нею трудова нива, започаткувавшись на будівництві Каховської ГЕС, потім на Дніпродзержинській, а завершилась на Канівській. Має дві вищі освіти: інженер – гідротехнік, журналіст. Займається коренепластикою, видала книжку «Ось знайшла я корінець», про свої твори з коріння.

З літературою подружила зарані – віршувала. Згодом писати поезії стало її покликанням. Твори Тамари Іванівни друкують багатотиражка «Дніпробуд», районна, черкаська обласна та республіканські газети.

Член літстудії з самого її заснування (з 1967року), з 1974 року голова організації.

Видала власних 28 збірок та підготувала і видала чотири спільні збірки літстудійців «Зорянки»: «Біль і радість», «Зорянка Кобзареві», «Зоряні світанки» та «Зоряно – медовий край». Збірка «Зоресад» – є п’ятою збіркою, яку підготувала Тамара Іванівна. Серед її власних збірок є багато книжок для дітей. Підготувала і видала книжку до 35-річчя студії – «Зорянка» – про всіх літстудійців, які перебували в студії на протязі 35 років, а також в 2009 році видала книжку «Мадонни» про канівчанок, які внесли певний вклад в розвиток нашого міста.

На її вірші канівські, черкаські та київські композитори написали музику, що ввійшла в її збірку «Пісні Кобзаревого краю.

Любить подорожувати по світу. Побувала на п’яти континентах, відвідала сорок вісім країн. Пише вірші про свої подорожі по світу.

Лауреат Канівської міської літературної премії Олекси Кобця.

Твори, що є в бібліотеці

Яковенко Тамара Іванівна // Зоресад: збірка віршів поетів Канівської літстудії «Зорянка», приурочена до її 45-річчя. – Черкаси: Інтроліга ТОР, 2012. – С.5- 33. – Зміст:»Чекаю Новий рік», «Україна», «Що було, що буде», «Зима», «…Якби ти була самостійною…», «…Біжать мимо мене дерева…», «…Ніяк не втримаюся вдома…», «Мої ювілеї», «…Доріг багато є на світі…», «Мене показують по «Тонісу» », «Радійте життю», «Великдень», Поведи мене, мамо», «Китай», «Пекін», «Лоян», «Мої пригоди по приїзді в Сіань», «Сіань», «Шанхай», «Подорож до Латинської Америки», Бразилія», «Гора Корковадо», «Петрополіс», «Ігуасу», «Звірята», «Аргентина Буенос Айрес», Евіта Перрон», «На ранчо», «Зустріч із земляком», Чілі», «Будиночок Пабло Неруди», «Вальпараісо», «В Ізраїль», «Грузія», «Польща», «Італія», «Рим», «Австрія», «Барі», «З днем народження», «Пам’ять», гуморески: «Надоїло», «Мишко», «Жора», «Дівчина з маленької таверни».

Тамара Яковенко //Канівщина – наш зоряно-медовий край. –К., 2011. –С.24-31. – Зміст: «Літо», «Чекання», «Вересень», «Топік», «Коти і кицьки», «Коктебель», «Чарівник», «Святиня», «Квітневий музей», «Канів».

Тамара Яковенко //Зоряні світанки. – Черкаси: Око – Плюс, 2008. – С.22-31. – Зміст: «Абетка», «Твоє ім’я», «Наталочка», «Людмила», «Настуся», «Оленка», «Усмішка».

Тарасик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2005. – 20с.

Лунає пісня /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 16с.

Ось знайшла я корінець /Тамара Яковенко. – Черкаси:НДІТЕХІМ, 2004. – 55с.

Шляхами долі /Тамара Яковенко. – Черкаси, 2004. – 36с.

До Тараса: до 190-річчя народження Т. Г. Шевченка / Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2003. – 52с.

Зорянка: до 35- річчя створення Канівської літстудії «Зорянка» /Тамара Яковенко. – Черкаси: Око-Плюс, 2002. – 59с.

Немеркнучі зорі: поезії /Тамара Яковенко. – Черкаси: НДІТЕХІМ, 2000. – 100с.

Читаю рідним «Кобзаря»: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1999. – 18 серпня. С.3

Зоряний Канів: поезії / Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1998. – 58с.

Надвечір’я: вірш /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1998. – 29 липня. – С.3

Звірята та малята: вірші для дітей /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1997. – 52с.

Голубые рассветы /Тамара Яковенко. – Канів: Родень, 1995. – 59с.

Мені здається, все ще попереду: вірші /Тамара Яковенко //Дніпрова зірка. – 1995. – 2 серпня.

Живу, как положено /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1994. – 106с.

«Фруктово-овочевий» букварик /Тамара Яковенко. – Черкаси: Сіяч, 1990. – 22с.

Література про Тамару Яковенко

Сорокопуд, І. Шлях до сердець: [поетеса Тамара Яковенко] /Іван Сорокопуд //Струмки могутньої ріки. – Канів: Родень, 1998. – С.79- 80

Руденко, Ф. Живе поруч поет: [Тамара Яковенко] /Ф. Руденко //Дніпрова зірка. – 1994. – 30 листопада.

Фотоінформація про поетесу Тамару Іванівну Яковенко //Дніпрова зірка. – 1992. – 9 грудня.

Наклік, Є. Дебют, якого чекали: [про вірші Т. Яковенко] /Дніпро. – 1986. – №11. – С.134-135

Заболотна, Г. Розділена радість: [самодіяльна поетеса Т. І. Яковенко]. – Дніпрова зірка. – 1982. – 9 січня.

" Час творчості"

бібліографічний посібник про життя та творчість Василя Стуса

Вступ

Бібліографічна частина посібника «Час творчості» Василя Стуса складається з 3-х розділів: «Література про життя і творчість Василя Стуса», «Твори Василя Стуса», «Інтернет-посилання: Василь Стус»

У першому розділі матеріали подаються у зворотній хронології. Другий розділ – це бібліографія творів Василя Стуса – також у зворотній хронології. Рамки: 1991-2006 рр.

При укладанні бібліографії використані фонди та довідковий апарат Канівської міської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка.

Окрім бібліографії посібник містить літературознавчий нарис та список лауреатів премії ім. Василя Стуса з дня її заснування.

Зміст покажчика спрощує пошук інформації.

Цей посібник може бути використаний бібліотечними працівниками при підготовці літературних уроків і годин, вечорів-портретів.

Видання також розраховане на студентів, старшокласників, вчителів та широкий загал читачів, яких цікавить стан сучасної української літератури.

Різьбяр власного духу.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Протягом 1944-1954р.р. навчався в середній школі № 75 в м. Сталіно. Потім вступив до Донецького педагогічного інституту, трохи вчителював на Кіровоградщині, а далі – армія. Восени 1963 року вступає до аспірантури інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР і був на той час людиною з досить сформованими поглядами. Отже чи не найважливіший етап становлення особистості припав саме на період навчання в Донецькому педагогічному інституті. До красного письменства у Василя був не лише читацький, а й поважний теоретичний інтерес, який і, привів його до аспірантури. Багато працює над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору».

У 1963 році він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Друкується в часописах «Донбас», «Дніпро», «Прапор».

Василь Стус належав до «шістдесятників» - опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у

Київському кінотеатрі «Україна» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

З цього часу він працює на різних роботах – то в будівельній бригаді, то на будівництві метро, то кочегаром, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації міністерства будівельних справ.

У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть», та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Десь вже незадовго до арешту, в середині чи у другій половині 1971 року, Василь Стус написав листа до президії Спілки письменників України та до ЦК КПУ у справах літературних, у якому переймався за своїх ровесників, позбавлених доступу до друкованих органів, приречених на мовчання, говорив про втрати, яких зазнає українська література, про гнітючу атмосферу у Спілці, звертався до почуття обов’язку й совісті її керівників. Цей лист (на жаль, ніде досі не опублікований, хоч у судовій справі він десь таки є) слідчі органи кваліфікували як зловмисну антирадянську пропаганду.

Заарештували Василя, як і багатьох його друзів, трагічно пам’ятної ночі з 12 на 13 січня 1972 року. Слідство все зробило, щоб професійно заняття літератора кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета - як особливо небезпечного державного злочинця. Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

І під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, і в концтаборах, і на засланні Василь Стус використовував кожну вільну хвилину та всяку найменшу можливість для читання й писання . Формально йому не було заборонено «писати і малювати», але фактично за переслідували і відбирали чи знищували написане. Проте завдяки Василевим друзям чимало його творів збереглося і потрапило на волю. Василь Стус до Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу – формувальником 2-го розряду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім.. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, звільнився.

В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об’єднання «Спорт». У травні 1980 року знову обшук на квартирі, арешт, а в осені суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Відбувати особливий режим ув’язнення

він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час.

1997 року Василь Стус був нагороджений відзнакою президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступені (посмертно).

26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням Ордена Держави.

Іван Дзюба

Мотиви лірики Василя Стуса

Стус Василь

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.
Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.
Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.

Нам є де йти — на хвилі, на землі –
шляхи мов обрії — далекі і прозорі.
Хай юність догорить — ми віддані життю,
і нам віддасться в славі!

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».
Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.
Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру» Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.
В.Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.

Жив, любив і не набрався

скверні,

ненависті, прокльону, каяття…

Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почутті.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.
Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України, а в життя діаспори — навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу

Премія імені Василя Стуса

Премія імені Василя Стуса — премія, заснована 1989 Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Вперше вручалася у Львові. 1990 набула столичного статусу.Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.

Серед лауреатів премії (яких уже понад 60):

Ольга Богомолець, Марія Бурмака, Олена Голуб, Микола Горбаль, Ігор Жук, Опанас Заливаха, Тарас Компаніченко, Михайлина Коцюбинська, Іванна Крип'якевич, Володимир Кучинський, Раїса Лиша, Сергій Мороз, Кость Москалець, Василь Овсієнко, Іван Світличний, Надія Світлична, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Стефанова (актриса) Мойсей Фішбейн, Валерій Франчук.

14 січня 1999: cестри Тельнюк (співачки), Василь Слапчук (письменник).

13 січня 2007: Ткачук Михайло Петрович (кінорежисер), Соловей Елеонора Степанівна (літературознавець), Матвійчук Леся (студентка-п'ятикурсниця юридичного факультету) .

14 січня 2008: Могильницька Галина Анатоліївна (поетеса), Смик Олександр Іванович (бард) (пісняр)

14 січня 2009: Маринович Мирослав Франкович (релігієзнавець), Зінкевич Осип Степанович (видавець).

14 січня 2010: Степан Семенюк (воїн УПА, колишній політв'язень, один із керівників Норильського повстання), режисер Олександр Рябокрис та помічник режисера Андрій Данильченко (за низку документальних фільмів на історичну тематику і зокрема за фільм про Мирослава Симчича), Кирило Булкін (актор і журналіст — за моновистави та театральні програми для школярів і студентів, зокрема й за матеріалами творчості та життя Василя Стуса, а також за багаторічну культурно-просвітницьку діяльність), Лариса Масенко (соціолінгвіст).

14 січня 2011: Марія Овдієнко, Дніпропетровський гурт «Сад», журналістка Ярослава Музиченко.

14 січня 2012: Євген Захаров (правозахисник) — за багаторічну системну роботу у сфері захисту прав людини та видавничу діяльність, зокрема за третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна», Володимир В’ятрович (історик) — за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби від ЧК до КДБ, та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом "Секретно", Ірина Жиленко (поетеса) — за поетичну творчість та книгу спогадів «Homo Feriens», унікального літопису шістдесятників.

15 січня 2013: Микола Плахотнюк — лікар, колишній політичний в'язень, жертва каральної психіатрії радянських часів. Голова громадської організації «Музей шістдесятництва» у м. Києві, Любов Міненко — художниця. Борис Ткаченко — український письменник, краєзнавець, етнограф, історик, публіцист, Софія Федина — українська співачка і телеведуча, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань.

Твори Василя Стуса

Стус, Василь Зібрання творів: у 12 т. / Василь Стус. – К.: Факт, 2008

Т. 3: Час творчості / DICHTENSZEIT. – 752 с. – Зміст: Поезії. Переклади з Й.-В. Гете

Т. 4: Вірші 1960-х років (поза збірками), вірші початку 1970-х років (поза збірками). – 480 с. – Зміст: Вірші 1960-х років (поза збірками); Вірші початку 1970-х років (поза збірками)

Т. 5: Палімпсести (найповніший незавершений корпус). – 768 с. – Зміст: Вірші 1971-1977 рр.; Паралельні редакції віршів зі збірки «Палімпсести»

Стус, Василь Палімпсест: Вибране / Василь Стус. – К.: Факт, 2006. – 432 с. – Зміст: Поезії: Зі збірки «Зимові дерева»; Зі збірки «Час творчості» / DICHTENSZEIT»; Зі збірки «Палімпсести»; Вірші 1980-1983 років; Переклади: Йоганн Вольфганг Гете, Райнер Марія Рільке, Еріх Кестнер, Джозеф-Редьярд Кіплінг; Артюр Рембо, Джузеппе Унгаретті, Марина Цветаева, Ранхель.

Стус , В. Час творчості / DICHTENSZEIT / Василь Стус. – К .: Дніпро, 2005. – 704 с.

Стус, В. Феномен доби (сходження на Галгофу слави): [Павло Тичина – дослідження творчості поета] / Василь Стус. – К.: «Знання», 1993. – 96 с.

Стус, Василь Золотокоса красуня / Василь Стус. – К.: Слово і час, 1992. – 48 с. – Зміст: Вірші; Переклади: Кіплінг, А. Рембо, Рільке, М. Цветаєва; Короткі біографічні відомості життя Василя Стуса.

Стус, В. С. Під тягарем хреста . – Львів: Каменяр, 1991. – 159 с. – Зміст: Зі збірки «Прощай, не озирайся. Озирнись»; Зі збірки «У білій стужі Серце України»; Зі збірки: «Час двобою»; Зі збірки «Під тягарем хреста»

Література про творчість Василя Стуса

Стус, В. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття і переосмислення / Василь Стус // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2006 . – 400 с.

Стус, Д. Василь Стус: життя як творчість / Дмитро Стус . – К.: Факт, 2005 . – 368 с.

Не відлюбив свою тривогу раною… Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. / Упоряд. О.Ю. Орач (Комар). – К.:Укр. письменник, 1993 . – 400 с.

Про Василя Стуса в періодичних виданнях

Барановська, В. Знакомиті дати Василя Стуса [Текст]: [табірний побратим Василь Овсієнко про В. Стуса] / В. Бар // Укр. слово. – 2012. – 21-27 лист. – (№ 47). – С. 4.

Скрипник, В. Василь Стус – людина совісті та кришталево чистої душі / Віктор Скрипник // Голос України. – 2012. – 28 січ. – С. 17

Захарченко, В. «У Стуса я навчився активного патріотизму»: розмова з лауреатом Нац. премії України ім. Т. Шевченка Василем Захарченко / вів Владислав Кирей // Уряд. кур’єр. – 2011 . – 6 січ. – С. 7

Маринчак, В. Християнський модус буття в ліриці Василя Стуса / Віктор Маринчак // Наша Віра. 2010. – №8. – С.4-5

Унгурян, О. Уходя в карцер, Василий Стус сказал своему сокамернику, что объявляет бессрочную голодовку…: [десять фактов из жизни В. Стуса] / Ольга Унгурян // Факты. – 2010. – 4 сен. – С. 11

Овсієнко, В. 25 років від загибелі Василя Стуса / Василь Овсієнко // Слово Просвіти. – 2010. – 9-15 верес. (№36). – С. 14

Вертіль, О. «Як добре те, що смерті не боюся…»: [Василь Стус чверть століття тому трагічно пішов з життя]/ Олександр Вертіль // Уряд. кур’єр . – 2010. – 7 верес. – С. 4

Коханець, Л. «Народе мій, до тебе ще я верну, і в смерті обернуся до життя…»: [Василь Стус] / Людмила Коханець // Голос України. – 2010. – 4 верес. – С. 7

Мельник, Л. Повтор, як засіб зображення трагічного у збірці Василя Стуса «Палімпсести» / Любов Мельник // Дивослово. – 2010. – № 9. – С. 44 – 46

Чачанідзе, Н. Літературно – мистецький вечір, присвячений 70 – річчю з дня народження Василя Стуса / Н. Г. Чачанідзе // Вивч. укр. мову та літ-ру. – 2008. – № 15. – С. 30

Стус, М. «Як візьму перечитувати братові вірші, наплачуся біля них…!»: розмова з сестрою поета Марією Стус / вела Леся Романів // Свобода. – 2009. – № 36. – С. 6

Попсуйко, С. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [літературний портрет Василя Стуса] / С. Ф. Попсуйко // вивч. укр. мову та лір-ру. – 2008. – № 15. – С. 8

Сверстюк, Є. «…І край мене почує»: [Василь Стус] / Є. Сверстюк // Наша Віра. – 2008. – № 2. – С. 16

Кравченко, Л. Феномен майстерності Стуса – перекладача / Л. Кравченко // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 53

Віват, Г. Іван Франко і Василь Стус: Франківські мотиви в поезії Василя Стуса / Г. Віват // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 44

Яворська, Т. Два місяці з життя Василя Стуса / Т. Яворська, І. Яворський // Урядовий кур‘єр. – 2008. – 25 січ. – С.8

Шпак, В. «Хто проти тиранії – встаньте!»: [Василь Стус] / В. Шпак // Уряд. кур’єр. – 2008. – 9 січ. – С. 14

Скрипник, В. Де гойдалася колиска поета: [6 січня – 75 років з дня народження В. Стуса] / В. Скрипник // Голос України. – 2008. – 4 січ. – С.1

«…Я щодень влаштовував собі сповідь .Що за день зробив доброго, що злого …»: 70 років від дня народження В. Стуса // Шк. біб-ка. – 2007. – № 12. – С.37

Кадоб’янська, К. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: [В. Стус] // Укр. мова і літ-ра – 2006. – № 7-8. – С. 155

Музика, Л. «Народе мій, до тебе я ще верну…»: літ.-муз. вечір, присв‘ячений 20-річчю від дня смерті В. Стуса / Л. Музика // Дивослово. – 2005. – № 9. – С. 45

Гурець, М. Виховні можливості поезії В. Стуса / М. Гурець // Дивослово. – 2005. – № 5. – С.8

Віват, Г. В. Стус у творах українських митців слова / Г. Віват // Дивослово. – 2005. – № 4. – С. 34

Іщенко, Є. Містичні переживання в поезії В. Стуса / Є. Іщенко // Дивослово. – 2004. – № 8 – С. 53

Бойчук, Н. «А все ж нестерпна безневинна кара …»: літ. вечір, присвячений пам‘яті В. Стуса / Н. Бойчук // Дивослово. – 2003. – № 6. – С.30

Віват, Г. Кольорова палітра поезій В. Стуса / Г. Віват // Укр. літ-ра в навч. закл. – 2003. – № 4. – С. 62

Білоус, Г. Рокований вересень: [В. Стус] // Дивослово. – 2003. – № 3. – С.20

Аврахов, Г. Незгасна зоря поезії: [до 65 річчя з дня народження В. Стуса] / Г. Аврахов // Дивослово. – 2003. – № 1. – С. 16

Інтернет – посилання: Василь Стус.

1. www.lib.kture.kharkov.ua/ua/elexh13/3.php. – Наукова бібліотека ХНУРЕ

2. www.istpravda/com.ua/columns/2013/01/6/106915/ - Українська правда

3. osvita.ua/school/lessous-summary/edu-technoloqy/34418 – Освіта.UA

4. nems/donnu.edu/ua/…/Василь -Стус – до-75-річчя-від-дня-народження

5. Librportal.orq.ua/ index.php?option=com-content8task…id… - бібліографічний інформаційно – освітній портал

6. www.090.ua/artscles/view/2013-01-08/37379.html - 75 років тому народився укр. поет – шістдесятник Василь Стус.

Коментарi