«Здоров'я рослин – здоров'я нації»

2020 – Міжнародний рік здоров'я рослин (бібліографічний список)

Рослина є одним із найголовніших ресурсів, що має велике екологічне, економічне та культурне значення для людства. Вони слугують джерелом для виготовлення продуктів харчування, кормів, тканин, будівельних матеріалів, палива, ліків і, разом з тим, забезпечують виробництво кисню, формування та захист грунтів і водних ресурсів. В умовах глобалізації, посилення та лібералізації світової торгівлі, значного розвитку туризму, об’єктивно виникає загроза здоров’ю рослинного ресурсу країни, а отже виникає гостра необхідність його збереження та захисту.

Дишлевий, В. П. Енциклопедія корисних та небезпечних рослин для дітей [Текст] / Дишлевий Валерій. – К. : Мунін Г. Б., 2016. – 239 с.

/Files/images/ди.jpgУ цій книзі зібрано найпопулярніші дикорослі, садові та кімнатні рослини, а також зображено небезпечні рослини, що ростуть на наших садових ділянках, узбіччях доріг та в лісі. Також показані корисні лікарські рослини, правильне використання яких надзвичайно важливе у боротьбі з різноманітними недугами. Яскраві картинки сприятимуть кращому запам’ятовуванню дитиною інформації, поданої у книзі. А батьки знайдуть у цій енциклопедії цікаві та дієві поради: як уберегти своє дитя від рослин-шкідників, надати першу допомогу при отруєнні ними, та як отримати користь при використанні лікарських рослин.

Станкевич, Т. О. Тварини і рослини України [Текст]: ілюстроване енциклопедичне видання / Т. О. Станкевич . – Х.: Юнісофт, 2016. – 96с. – (Енциклопедія для допитливих).

/Files/images/ста.jpg

Наша чудова країна славиться дивовижним ландшафтом і неповторною природою. Перлина краси України — її флора та фауна. З книги ви дізнаєтесь, які тварини населяють Карпати, ліси Полісся та субтропіки Південного берега Криму, які рослини використовують лікарі, чому деякі жаби пахнуть часником, чи існують насправді рослина-штопор і земляний заєць.

Мензатюк, З. З. Зелені чари [Текст]: оповідання для серед. та ст. шк. віку / Зірка Мензатюк . – Чернівці : Букрек, 2012 . – 176 с.

/Files/images/зе.png

У збірнику розповідається про знані і маловідомі рослини, які ростуть в Україні, у текст вплітаються легенди, повір’я, народні звичаї, у художньому ключі оповідується про чарівні та реальні властивості цих рослин.

Коляда, М. Г. Таємниці рослинного світу [Текст]: дивовижні факти з життя рослин /М. Г. Коляда. – Донецьк: ТОВ ВКФ БАО, 2008. – 272с.

/Files/images/та.png

Це книга, у якій знайшов відображення дивний світ живої природи. Він різноманітний: чагарники й дерева, квіти й трави, водорості, мохи, гриби. На сторінках видання розповідається про незвичайні властивості рослин, їхню харчову і промислову цінність, унікальність серед подібних видів і екстремальність у розмірах у порівнянні зі звичайними формами.

Собецька, Н. Г. Цілющі рослини Італії та України в народній медицині, косметиці, кулінарії [Tекст] / Собецька Н. Г. – К.: Криниця, 2007. – 201 с.

/Files/images/со.jpg

Авторка книги розглядає лікувальні і їстівні властивості 34-х рослин, деякі особливості і легенди, пов'язані з їхнім походженням. Подає поради і рецепти італійської народної медицини, косметики, традиційної італійської кулінарії, які можуть бути корисними і в побуті українців.

Світ навколо нас. Рослини [Текст] /уклад. С. В. Тишковець. – К. : Кобза, 2004.–352 с.

/Files/images/св.pngВ цій книжці розповідається про рослини, про те, яку роль відіграють вони в нашому житті, якими бувають, як їх улаштовано, а також про рослини, що ростуть в Україні.

Клеточные механизмы адаптации растений к неблагоприятным воздействиям экологических факторов в естественных условиях [Текст] /ред. Э. Л. Кордюм. – Наукова думка, 2003. – 277с.

/Files/images/кл.pngВ монографии обобщены современные представления о стрессе у растений и их адаптации на клеточном и молекулярном уровнях к неблагоприятным изменениям экологических факторов.

Терлецкий, В. К. Дивовижне у світі рослин / В. К. Терлецький . – К.: Урожай, 1990 . – 208 с.

/Files/images/prezentatsya/те.png

Розповідається про різноманітність царства рослин, взаємовідносини між ними. Описано незвичайні рослини (що провіщають погоду, «гуляючі», хижі та ін.).

Альошин, Є. П. Фізіологія рослин / Є. П. Альошин, О. О. Пономарьов. – К. : Вища школа, 1988. – 224 с.

Фізіологія рослин – наука про функціональну активність рослинних організмів і механізми процесів рослинних систем різних рівнів їх організації – від субклітинних структур до цілісних рослин. Фізіологія рослин досліджує структуру і функції рослинного організму, механізми мінерального живлення, фотосинтезу, транспорту речовин, дихання, системи регуляції й інтеграції окремих елементарних реакцій до рівнів фізіологічної функції, водний режим, механізми росту, розвитку та їх регуляції, вплив факторів середовища та природу стійкості рослин до несприятливих умов довкілля. Основне завдання фізіології рослин полягає в одержанні й узагальненні нових знань про фізіологічні процеси в рослинному організмі та можливості управління продукційним процесом рослинних угруповань з метою створення теоретичної бази раціонального використання й захисту рослинного світу.

Кудряшов, Л. В. Ботаника с основами экологии [Текст] / Кудряшов Л. В. и др. – М.: Просвещение, 1979. – 320с.

/Files/images/бо.pngВ книге доступно изложены сведения о системе растительного мира, а также экологическая характеристика основных систематических групп растений

Поліщук, Л. К. Патологічна фізіологія рослин з основами імунітету [Текст] / Л. К. Поліщук. – К.: Вид-во Київського університету, 1967. – 230 с.

У книзі викладені основні положення про фізіологічні та біологічні зміни, що відбуваються в рослинах при захворюваннях. Розглянуті різні форми імунітету, їх відносність і залежність ступеня стійкості рослин до захворювання від їх фізіологічного стану, збудника хвороби і умов вирощування, досконалості агротехнічних заходів та

Література в періодичних виданнях

Безпалова, О. «Пекуча» цілителька – кропива [Текст] /Олеся Безпалова //Нова Доба. – 2016. – 19 травня. – С.18.

Дерева – донори і дерева вампіри [Текст] //Віка. – 2016. – № 25 (червень). – С. 3.

Растения, с которыми легче дышать [Текст] //Уют. – 2016. – 5 мая. – С. 6.

Старко, В. Шумить верхами буйний ліс [Текст]: [значення лісу в природі та життєдіяльності людини] /В. М. Старко, Г. М. Вахнюк //Позакласний час. – 2012. – № 23-24. – С. 17-22.

Дорофей, М. Рослини – лікарі [Текст] //Позакласний час. – 2006. – № 9-10. – С. 33.

«Життя в мистецтві»

до 75 річчя від дня народження

Приходько Людмили Іванівни,

заслуженої артистки УРСР, народної артистки України, кавалера Ордена княгині Ольги III ступеня, лауреата літературно-мистецької премії ім. Лесі Українки – вітрина мистецька.

/Files/images/приходько.jpg Людмила Іванівна Приходько народилася 19 червня 1945 року в перший повоєнний рік на Черкащині у місті Каневі, на благословенній Тарасовій землі, в сім'ї редактора районної газети і вчительки. Закінчила із золотою медаллю місцеву школу, вступила до Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Як володарка диплома із відзнакою з 5-ти запрошень-пропозицій вибрала Полтавський театр ім. Гоголя. Одружившись із режисером Миколою Стефураком, поїхала за ним у Тернопіль, а в грудні 1976 року – на Волинь, де на сцені театру ім. Тараса Шевченка створила понад 150 неповторних драматичних образів української і світової класики. На Волині відбулися найвизначніші події в її творчому житті. Саме тут, у 1988 році Людмила Іванівна отримала звання заслуженої артистки УРСР, через 5 років – народної артистки України. На сцені вона завжди виконувала більшість головні ролі. І кожна з її героїнь – неповторна, епохальна, сильна духом особистість.

/Files/images/k.l.png /Files/images/gh.png

Співпрацювала з відомими режисерами – Борисом Прокоповичем, Ярославом Гелясом, Анатолієм Горчинським, Павлом Загребельним, Віталієм Смоляком, Еділом Ольшевським, Миколою Стефураком, Михайлом Ілляшенком.

/Files/images/ghb.png

«Вона неперевершений оповідач і народних жартів, і замальовок із життя, і спогадів про театральне минуле. Багато з її висловів стають афоризмами акторів.

/Files/images/kt.png

Леся Українка відіграла неабияку роль у її житті. Адже Людмила Приходько понад 300 разів виходила на сцену театру в образі Мавки із легендарної драми-феєрії «Лісова пісня».

Багато часу вона віддає громадській роботі – є головою первинної організації Національної спілки театральних діячів України, член Національної спілки журналістів України, член ради Спілки жінок України.

/Files/images/бе.png /Files/images/бен.png

Багатолітня праця відзначена численними нагородами: орденом княгині Ольги, Золотою медаллю української журналістики. II ім'я ввійшло у 8 енциклопедій. У Канівській міській гімназії ім. Івана Франка, де навчалася, заснована стипендія її імені для відмінників з гуманітарних предметів.

Книга Людмили Приходько «Примадонна: таїна любові» – це спогади про видатних друзів, архівні статті (зокрема, із журналів «Український театр», «Радянська жінка»), думки відомих людей про її творчість, починаючи від академіка Миколи Жулинського, заслужених діячів мистецтв Михайла Ілляшенка, Данила Поштарука, заслуженого лікаря України й обранця двох скликань Верховної Ради Володимира Карпука, науковця й народної депутатки Ірини Констанкевич і завершуючи народним артистом України Товієм Рівцем».

/Files/images/ге.png /Files/images/рас.png /Files/images/то.png

/Files/images/6b8065f489427e6ecd7e35178576e8.jpg /Files/images/фар.png

/Files/images/af.jpg /Files/images/фр.png

/Files/images/shevchenkana/of.jpg

Зіграла понад сотню ролей у виставах за творами української і світової класики, сучасної вітчизняної драматургії. У творчому доробку – ролі у драмах, комедіях, трагікомедіях, поетичних виставах. Особливими вважає Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки (режисер Ярослав Сисак), Марину Турчин («Соловейко Сольвейг» Івана Драча; режисер Михайло Ілляшенко), Кочубеїху («Я кличу Всевишнього Бога...(Іван Мазепа)» Дмитра Строїча) і вперше виконану на українській сцені роль Лісістрати за Аристофаном (режисер Михайло Ілляшенко).

/Files/images/ми.jpg /Files/images/те.png

/Files/images/ка.png /Files/images/ви.png

/Files/images/и т.png /Files/images/shevchenkana/ст.jpg

/Files/images/shevchenkana/ст.png /Files/images/лю.jpg

/Files/images/си.png

«Я прожила два життя: на сцені і громадське», – підсумовує народна артистка України. І за цим мигтять театр, творчі вечори у Львові, Києві, Каневі, авторство передачі на Волинському радіо «Театр поетичного слова» – дороге й вагоме слово до людей, яке десятиліттями сколихує добрі порухи душі, і, звісно ж, простягається далеко за рамки найдосконаліше зіграної акторської ролі.

" Слово о полку Ігоревім"

Уже скільки століть пройшло з часу написання "Слова о полку Ігоревім", а воно живе і хвилює серця людей, дороге і близьке, бо в ньому відбито високі ідеали, що осяюють життя,и – любов до батьківщини, любов до народу.

Сторінками української книги

(бібліографічний огляд літератури)

/Files/images/cty.png

Сенцов, О. Жизня [Текст]: роман /О. Сенцов. – Львів: вид- во Старого Лева, 2019. – 68с.

Олег Сенцов –український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст. Лауреат Премії Сахарова «За свободу думки» та Національної премії України ім. Т. Шевченка. Був затриманий в Криму в травні 2014 року і засуджений до 20 років ув’язнення в російській в’язниці за звинуваченням у тероризмі.

«Жизня» – збірка автобіографічних оповідань. "Прочитати ці оповідання – не лише нагода дізнатися, що улюбленими заняттями малого Олега були перегляд кіно і читання книжок, що сільський юнак самостійно вступив у престижний ВНЗ, що у студентські часи спілкувався з рок-музикантами, що за освітою – маркетолог, що був лідером кіберруху Криму… і ще багато "жизні", сторінка за сторінкою.

«У дитинстві я хотів собаку. Вівчарку. Неодмінно німецьку… До цього в мене вже був пес. Тобто не в мене, а в нас, у родини. Ім’я в нього було зовсім не геройське – Тузик. Чорний дворняга, середнього розміру, прибився колись до нашого двору. Попереднє життя Туза (я так називав пса, намагаючись надати йому ваги передусім у власних очах) було не дуже солодке – судячи з усього, його добряче духопелили й узагалі ображали. Перший тиждень він сидів у буді й не виходив навіть попоїсти. Він так радів, що його ніхто не чіпає, що нехтував їжею заради спокою».

Це книжка для всіх, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування. Це надзвичайно важлива для Олега книжка, і, навіть перебуваючи в ув’язненні, він активно брав участь у її виданні.

/Files/images/prezentatsya/sht.png

Карпа, І. Добрі новини з Аральського моря [Текст]: роман /Ірена Карпа. – К.: Книголав, 2019. – 592с.

Ірена Карпа – українська письменниця, співачка, журналістка, магістр іноземної філології за спеціальністю «англійська та французька мови», телеведуча. З жовтня 2015 року — перший секретар з питань культури посольства України у Франції. Член Українського ПЕН.

У романі розповідаються історії чотирьох українських жінок у Франції. Кожна з них шукає щось своє: юна красуня Богдана – пригод і розваг, досвідчена й виважена Рита — свободи й сімейного затишку, колишня рок-музикантка Хлоя прагне спокою, а енергійна «феменка» Маша — самореалізації та слави. Стосунки й секс, пошуки себе, травми, інтриги та вбивства – вир емоцій зашкалює. Та поки є справжні почуття, дружба й підтримка, вміння насолоджуватися життям, любити себе і своє місто – доти є і надія на «добрі новини», що неодмінно надходять навіть після найбільших катастроф.

«Французька мрія» вабить стилем і романтикою, ароматом випічки і смаком вишуканого вина. Здавалося б, Париж – ідеальне місце для втечі, де легко все почати заново. Та паризькі вулички розкривають секрети лише «своїм», а від минулого не втечеш, поки воно живе в пам’яті…

/Files/images/erh.png

Українська модерна проза [Текст]: антологія /упор. Ю. П. Винничук. – Х.: Фоліо, 2018. – 507с.

Антологія «Українська модерна проза» представляє майже невідомі твори переважно забутих письменників початку ХХ сторіччя –

Марка Черемшини, ЄвгенаМандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенії Ярошинської та багатьох інших. Нові віяння, які прийшли з Заходу на початку ХХ сторіччя, надихнули наших митців на відхід від старої реалістичної школи. Українська модерна проза того часу сміливо заторкує раніше замовчувані теми, вдається до фантасмагорій, готики, притчі, символізму й імпресіонізму. Багато хто з авторів намагається поєднати поезію й музику або прозу й музику, маючи за мету передати словами звучання музичного твору. Героями оповідань часто стають уже не робітники й селяни, а митці. Окремі часописи відверто ворогували між собою. Завдяки цьому витворилася багата полемічна література, якої так бракує в наш час. Завершують антологію спогади Петра Карманського про львівську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Поліщука – про київську. Справжнім відкриттям для читачів стане публікація дуже відвертої автобіографічної повісті Клима Поліщука «Світ червоний», де зображені відомі київські поети і прозаїки 1917 – 1919 років.

На жаль, ранній період українського модерну тривав не довго. Перша світова війна внесла свої корективи, а нова доба вимагала вже інших творів.

/Files/images/prezentatsya/rfh.png

Шиян, Г. За спиною [Текст] / Гаська Шиян – Харків: Фабула, 2019. – 352с.

Гаська Шиян – перекладач, видавець, підприємець, аматор фото і поезії.За освітою філолог. Захоплюється філософією гедонізму. У 2012 переклала та опублікувала роман Букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див», створила на основі твору проект «Декаданс Бере Своє», який синтезував текст, візуальне мистецтво і музику. У Брюсселі українська письменниця Гаська Шиян отримала Літературну премію Європейського Союзу (European Union Prize for Literature). Це перша українська лауреатка в історії цієї нагороди. Відзначили її роман "За спиною".

27-річна Марта із покоління солом’яних сиріт — понуре дитинство у маленькому містечку, мама, яка покинула сім’ю заради заробітків в Італії. Але це лише стало поштовхом до того, щоб зробити успішну кар’єру ейчара в айті-галузі. Марта щиро насолоджується комфортом та добробутом, який створює для себе і для свого бойфренда Макса, і намагається триматися осторонь політичних новин. Аж ось в один момент її затишний світ перевертається догори ногами. Макс бере повістку в армію. Він молодий юрист із хорошою освітою і шансами на вдалу кар’єру, не розглядає можливості уникнути призову. Як і не вважає за потрібне залучити до прийняття рішення свою кохану. Вона, впевнена у собі дівчина з хорошою зарплатнею, відчуває провину за те, що переважна більшість населення її країни заробляє значно менше. У ролі коханої солдата вона потрапляє у зовсім не звичний для неї світ дружин, вдів, самотніх матерів у фінансовій скруті. Усі чоловіки цього нового для неї світу – герої, бо вони на війні – ще воюють або вже загинули. Усі колишні їх обов’язки у мирному житті тепер автоматично опинилися на плечах дружин та коханих, які змушені підтримувати , допомагати матеріально і психологічно, прощати, терпіти, ховати свої власні емоції та проблеми. Адже бути дружиною героя – це не важко, а почесно. Життя за спиною іноді (чи завжди) складніше, ніж на передовій.

Як Марта долає депресію? Які рішення приймає? І головне: куди її приводить намагання втечі?

Часодії – серія книг письменниці Наталії Щерби, написана в жанрі підліткової фантастики.

/Files/images/prezentatsya/xfc.png

Щерба, Н. Часовий ключ [Текст]: Кн.1: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 352с.

Звичайна дівчина-підліток Василина Огнєва, несподівано дізнається, що її рідний батько, якого вона ніколи не бачила, – впливовий маг Ефларі, світу, створеного особливою часовою магією. Батько забирає доньку до себе, і дівчинка опиняється в самому серці небезпечної гри часодіїв, фей і лютів. Одного разу вона стає свідком дивної події: до батька приїхали гості, покрутивши стрілки годинника в бібліотеці, проходять крізь стіну і зникають. Слідуючи за ними, Василина виявляється у великому замку і підслуховує розмову батька з духом, який керує часом. З'ясовується, що існує два світи, Остала – звичайна Земля, і Ефлара – ефемерна планета, світ чарівників-часодіїв, здатних чаклувати, використовуючи тимчасові парадокси і ймовірності. Василина разом з братами і сестрою проходить перевірку на рівень здатності до чародійства і показує вищий ступінь. Оскільки батько не збирається проводити для Василини часове посвячення, без якого вона не може часувати, вона тікає з батькового замку. При Посвяченні Василина отримує крила, виконання одного простого бажання (вона просить фей дати Ніку два подарунки: від світлих фей – Рубіновий Ключ для Часового Кола, а від темних – кинджал(Сталевий Зубок), з інкрустованими в його сталь сапфірами. Ключ у неї незабаром відбирають, але перед Василиною з'являється Чорна Королева, повелителька лютів (темних фей) і повідомляє їй, що кинджал, який їй подарували, – не що інше, як Чорний Ключ, найголовніший з ключів Часового Кола.

Щерба, Н. Часове серце [Текст]: Кн. 2: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 384с.

Василина разом з іншими володарями семи Часових Ключів знов опиняється на Землі. Їхня мета – дочекатися цвітіння таємничого Пурпурового Квіту і за його допомогою врятувати Ефлару, чародійний світ, та нашу землю від зіткнення.Ключники потрапляють на Осталу, в спортивний табір «Вершина» і розшукують там великого духа Остали – Астрагора. Астрагор гарантує ключникам захист і допомогу в обмін на чашу Пурпурового Квіту. Однак Василина діз нається, що, перерізавши стебло квітки, вона постаріє або помре. Дізнавшись, що Василині загрожує небезпека після зрізання Пурпурового Квіту, Феш просить у свого дядька Астрагора дозволу взяти пораду у його гадального дзеркала. Астрагор дозволяє Фешу скористатися дзеркалом, але в обмін змушує його підписати кабальний договір. Коли Пурпуровий Квіт нарешті розквітає, Василина перерізає його стебло. Потім, діючи згідно з порадою дзеркала, вона відкопує серед коренів квітки Кришталеве серце і розбиває його, бажаючи, щоб Ефлара пішла на сотню годин назад. Її бажання виконується.

Щерба, Н. Часова вежа [Текст]: Кн. 3: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 384с.

Усі ключники мають знайти Часову вежу й повернути час у Розколотий замок. Василина ладна зробити все, аби довести своє вміння керувати Часом. Але на її шляху стають її одвічні вороги. І ось Василина знову опиняється сам на сам зі смертельною небезпекою. Чи зможе дівчинка протистояти Олені, впливовій подрузі свого батька? Чи вдасться їй викрасти часівну стрілу й повернути до життя фею Діану? Чи доведе вона всьому часодійному світу, наскільки сильна в її серці синя іскра? Адже дівчинка ще має вступити до часової школи, пройти карколомні випробування і… знайти ключ до серця найближчого друга.

Щерба, Н. Часове ім’я [Текст]: Кн. 4: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2018. – 384с.

У книзі «Часове ім'я» продовжується оповідь про неймовірні та часто небезпечні пригоди володарки ЧорноКлюча Василини. Ці пригоди змішуються з шаленими переживаннями у її серці: чи буде коли-небудь їхня родина разом? Чи розв'яжуться нарешті непорозуміння з її найближчим другом? У кого таки вселиться страшний дух Астрагор? Та крім того на тендітну юну дівчинку чекає участь у перегонах на зорепташці, пошуки Чорної Кімнати, падіння у жахливу ущелину Розколотого Замку, таємне проникнення в чужий замок, жорстоке покарання, здобуття часодійної речі у Чорній Кімнаті. Зустріч із Фешем на побаченні, і раптовий візит до них Нортона-старшого. Чим же закінчиться їхня зустріч, чи дізнається Феш розповідь про загибель його батьків?

Щерба, Н. Часограма [Текст]: Кн. 5: роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 384с.

Часодійний світ хвилюється: Астрагор, ворог ефларців, повернувся і жадає помсти. Нортон Огнєв кинув йому виклик, Василина хоче допомогти батькові. Разом з друзями вона намагається розгадати таємницю іржавого уламка, знайденого в Розколотому Замку, вчиться новому часодійству і відкриває для себе незвідані таємниці управління Часом. Ключників чекають небезпечні і захоплюючі пригоди, перші втрати, жорстока боротьба і зустріч зі справжнім злом. Василини доведеться зробити непростий вибір, розгадати найважливішу таємницю в її житті. Чи впорається вона з неймовірною відповідальністю, яка раптом обрушилася на її юні плечі?

Щерба, Н. Часова битва [Текст]: Кн. 6. роман /Н. Щерба. – Х.: Школа, 2019. – 448с.

У шостій книзі циклу «Часодії» на Василину й Феша чекають неймовірні випробування. Наближається фатальна мить – вирішальна битва за трон Часу. Зодче Коло збентежене: Василина Огнєва стала ученицею Астрагора, запеклого ворога всіх ефларських часівників, Феш Драгоцій безслідно зник, і невідомо, що очікує ключників у майбутньому. І тільки Астрагор упевнений у своїй долі та стрімко прямує до найголовнішої мети, залучаючи союзників і розбиваючи ворогів. Чи вдасться Василині врятувати свого друга? Яка доля судилася її батькові, Нортону Огнєву? Ким же насправді є Родіон Хардіус і які ще таємниці зберігає Розколотий замок? В останній книзі часодійної історії розкриються всі найважливіші секрети і ми нарешті дізнаємося, на чиєму боці сам Час.

/Files/images/vfh.png

Кідрук, М. Твердиня [Текст]: роман /М. Кідрук. – Х.: К.С.Д., 2019. – 560с.

Макс Кідрук – український письменник, мандрівник, колумніст чоловічого журналу «XXL». Автор романів «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», «Жорстоке небо», «Твердиня», а також низки тревелогів. За освітою інженер-енергетик. Загалом побував більше ніж у 30 країнах, серед яких Танзанія, Мексика, Еквадор, Перу, Китай, Чилі, Бразилія, Ангола, Намібія, Нова Зеландія та інші.

Дія книги відбувається в Перу, у лісах Мадре-де Діос, куди п'ятеро студентів Королівського технологічного університету Стокгольма (українець Левко Бартош (Лео), росіянин Семен Твардовський (Сьома), американець Ґрем Келлі, чех Ян Фідлер та японка Сатомі Хігенорі) вирушають на пошуки твердині Паїтіті, що належала давній цивілізації. Згідно з легендами, саме в ньому старовинні племена заховали найбільші запаси золота. Вони потрапляють у полон до сучасних мешканців цитаделі…

Всередині Твердині виявляється загін охоронців, декілька вчених і американський археолог Джейсон Х'юз-Коулман, який досліджує Твердиню. Він наказує своєму поплічнику Амаро дізнатися в полонених як вони тут опинились. Коли вони розповідають свою історію, Левка, Ґрема, й Сатомі відправляють працювати на плантацію коки поблизу. Семен же, оскільки не може добре ходити, допомагає Джейсону в дослідженнях…

Семен розповідає Джейсону, що розшифрував найтаємничіше число Твердині — це відношення маси протона до маси електрона. Джейсон пропонує працювати на нього та показує, що індіанці виливали Твердиню з розчину. Також він показує камені, сховані в стінах Твердині, здатні змінювати вагу навколишніх об'єктів. Всю Твердиню він порівнює з термітником, основна частина якого під землею. Згідно з його дослідженнями, хтось копав тунель з-під землі у Чорну кімнату Твердині, але зупинився, не завершивши справу. Довжина тунелю при цьому складає понад 19 км. Семен розшифровує дати й розуміє, що вони позначають події, коли відбувалася масова загибель людей: 11 вересня 2001 року, 26 грудня 2004 і так далі. Йому здається, що якесь світло виривається з тунелю, але Семен встигає втекти.

Левко планує втечу і по трохи складає план Твердині. Семен виявляє у Твердині бруґмансію, квітки якої містять сильні галюцигени. Він пропонує аби Сатомі, котра допомагає на кухні, підкинула квіти в їжу охоронцям і поки вони будуть спантеличені галюцинаціями, друзям вдасться викрасти гелікоптер…

Та ефект виявляється не тим, на яких очікували полонені — деякі охоронці падають без тями, тоді як інші стають гіперактивними. Зібравшись разом, ЛевкоСемен, Ґрем і Сатомі забирають свої речі та захоплюють гелікоптер. Ґрем думає сісти за штурвал, але на місці боїться, адже ніколи не пілотував. Група повертається та вирішує вибратися інших шляхом. Левко пропонує прийняти отруту, так відвівши від себе підозри…

Амаро викрадає флешку Левка, де знаходить фото з Яном. Він допитується хто це і розбиває Семену череп. Джейсон за це застрелює Амаро. Між прибічниками Амаро й Джейсона стається перестрілка, в якій студенти тікають з Твердині та ховаються в джунглях…

Левку з Сатомі вдається відшукати свій пліт та дістатися до хатини Тора. Згодом вони зв'язуються з посольством і розповідають що сталося. Виявляється, що Ян зник, а Ґрем, як вважають вони, лишився в полоні. Це стає причиною міжнародного скандалу, через який США починає інтервенцію в Перу. Джейсон заміновує Твердиню та підриває її разом з собою, щоб поховати її скарби й таємниці. Його, втім, втішає, що подібних Твердинь ще є багато по світу.

Повернувшись до України, Левко стає відлюдькуватим. Він отримує посилку з речами Семена та починає розшифровувати записи. Левко пересвідчується, що всі дати з Твердині є датами масової загибелі. Він знаходить дату майбутньої події 27 січня 2013, того дня стається пожежа в Бразилії. Не бажаючи згадувати про що-небудь, пов'язане з Твердинею, Левко викидає аркуш з передбаченнями.

/Files/images/prezentatsya/rjr.png

Кокотюха, А. Багряний рейд [Текст]: повстанська трилогія: Кн.2. /А. Кокотюха. – Х.: К.С.Д., 2019. – 288с.

Продовження теми історичного бестселера «Чорний ліс».

Тільки-но зійшла з української землі німецька навала, як Совіти почали утиски й арешти. Серце Максима Коломійця обливалося кров’ю, коли він бачив, як паплюжать рідний край. Але й у відділі УПА, куди він пішов за покликом сумління, йому не довіряють. Бо він колишній міліціонер, радянський диверсант. А головне — чужий, бо Східняк: таке псевдо взяв собі нинішній повстанський командир. Він має серед бійців недруга, котрий тільки й чекає від нього помилки. Та саме групу Східняка відряджають у рейд на Лівобережжя, у глибокий тил радянських військ. Бойове завдання Східняка: закріпитися в тилу й організувати повстанський рух на Київщині. Скількох побратимів ховатиме Східняк і хто допоможе йому помститися?

Календар

пам’ятних дат Канівщини

на 2020 рік

/Files/images/shevchenkana/кал.jpg

– 565 років від дня народження О.Дашкевича (1455 – 1535), старости канівського і черкаського (1514 – 1535)рр.

– 490 років від дня народження Самійла Кішки (1530 – 1620), козацького отамана, старшого війська Запорізького (1602).

– 470 років з часу появи на історичній арені українського козацтва Д.І. Вишневецького (Байди), старости черкаського і канівського (1550).

Січень

06 – 90 років від дня народження Горєвої Євгенії Антонівни (1930), української письменниці і перекладача, лауреата премії імені Максима Рильського; уродженеці Канева.

08 – 85 років від дня народження Василя Андрійовича Симоненка(1935-1963), українського поета, журналіста, шістдесятника; лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (1995).

10 – 95 років від дня народження Гриненко Галини Олександрівни (1925-2013), української поетеси, лауреата премії імені Лесі Українки; уродженеці Канева.

Лютий

13 – 100 років від дня народження Волошина Олексія Прохоровича(1920), Героя Радянського Союзу, полковника; уродженця с. Синявки Канівського району

15 – 80 років від дня народження митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Д.Дмитрука, 1940).

24 – 95 років від дня народження Маркіна Володимира Федоровича (1925), заслуженого будівельника УРСР , кавалера орденів «Знак Пошани», «Жовтневої революції; мешканця Канева.

Березень

12 – 90 років від дня народження Аршинова Анатолія Васильовича (1930), спеціаліста з точної механіки у військово-промисловому виробництві, голови ради наставників Канівського електромеханічного заводу «Магніт», члена Центрального Комітету профспілок радіоелектронної промисловості СРСР, кавалера орденів «Трудового Червоного прапора», «Леніна», «Героя Соціалістичної Праці».

18 – 105 років від дня народження Каляєва Григорія Івановича (1915-2000), доцента кафедри гідрогеології Київського гідромеліоративного інституту, письменника, нагородженого Державною премією УРСР в області науки і техніки; уродженця Канева.

28 – 175 років від дня народження Андрієвського Олексія Олександровича (1845-1902), українського історика, публіциста, редактора, педагога, засновника «Товариства сприяння початкової освіти»; уродженця Канева.

Квітень

01 – 95 років від дня народження Піки Катерини Іванівни (1925-1998), української поетеси, лауреата літературної премії ім. Олекси Кобця (Варавви); уродженеці Канева.

02 – 90 років від дня народження Толока Віталія Павловича (1930-2003), народного артиста УРСР, режисера Черкаського, Ровенського, Вінницького, Житомирського музично-драматичних театрів; уродженця Канева.

05 – 130 років від дня народження Прудкого Никона Івановича (1890-1982), українського бандуриста; постійного доглядача могили Т.Г.Шевченка у 1920 – 30 роках; уродженця Канева.

06 – 85 років від дня народження Бондаренко Любові Сергіївни (1935-2008), вчительки історії у Канівських середніх школах № 1, № 2; нагородженої Грамотою Міністерства освіти УРСР, нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», Заслуженого вчителя УРСР.

23 – 100 років від дня народження Шкатюка Григорія Титовича (1920-2000), ветерана Великої Вітчизняної війни і праці, засновника Канівського клубу-музею ветеранів війни і праці, кавалера орденів «Леніна», «Трудового Червоного Прапора», «Великої Вітчизняної війни», нагородженого медаллю «За бойові заслуги», Заслуженого працівника сільського господарства УРСР, Почесного громадянина Канева..

25 – 95 років від дня народження Бесараб Майї Яківни (1925), письменниці, перекладача; уродженеці с.Таганчі Канівського району.

30 – 180 років першому виданню «Кобзаря» Т.Г.Шевченка (1840).

Травень

05 – 70 років від дня народження Міненко Любові Павлівни (1950), української художниці, члена Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України; мешканки Канева.

25 – 90 років від дня народження Поташника Семена Ізраїльовича (1930), Почесного громадянина Канева, Героя України, кандидата технічних наук, академіка 4-х академій.

Червень

07 – 85 років від дня народження Руденка Федора Мефодійовича (1935-2016), поета, лауреата літературної премії ім. Олекси Кобця; проживав в м. Каневі.

15 – 105 років від дня народження Шпака Прохора Савича (1915), Героя Радянського Союзу, старшого сержанта запасу; уродженця с. Горобіївки Канівського району.

19 – 75 років від дня народження Приходько Людмили Іванівни (1945), заслуженої артистки УРСР, народної артистки України, кавалера Ордена княгині Ольги III ступеня, лауреата літературно-мистецької премії ім. Лесі Українки; уродженеці Канева.

23 – 90 років від дня народження Модебадзе Нодара Григоровича (1930-2008), начальника Канівського будівельно-монтажного управління «Дніпробуд», кавалера орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора», Заслуженого будівельника УРСР, почесного енергетика СРСР, Почесного громадянина міста Канева

25 – 90 років від дня народження Поповича Євгена Оксентовича (1930-2007), письменника, перекладача, члена Спілки письменників України, лауреата літературної премії України ім. Максима Рильського та премії ім. Миколи Лукаша; уродженця с. Межиріччя Канівського району.

Липень

26 – 120 років від дня народження Пустовойта Гаври́ли Миха́йловича (1900 – 1947), українського художника-графіка, ілюстратора, педагога; уродженця с. Межиріччя Канівського району.

Серпень

20 – 95 років Канівському державному музею-заповіднику «Могила Т.Г.Шевченка» (1925).

Вересень

02 – 65 років від дня народження Пасічної Катерини Петрівни (1955), поетеси; уродженеці с. Лізки Канівського району.

12 – 145 років від дня народження Ко́шиця Олекса́ндра Анто́новича (1875-1944), українського хорового диригента, композитора, етнографа та письменника-мемуариста; уродженця с. Ромашки, Канівського повіту.

16 – 55 років від дня народження Тараненка Івана Івановича (1965), українського композитора, члена Національної спілки композиторів України , лауреата премії імені Л. Ревуцького, Всеукраїнського конкурсу імені С.Прокоф’єва, засновника та генерального директора Міжнародного фестивалю-конкурсу академічної та сучасної музики «Фарботони»; уродженця м. Канева.

24 – 100 років від дня народження Мінька Івана Савовича(1920), Почесного громадянина м. Канева, учасника другої світової війни; проживав у м.Каневі.

Жовтень

– 65 років тому відкрито у Каневі музичну школу – сучасну Дитячу школу мистецтв (1955 р.).

– 55 років від дня заснування ЗОШ №4 в м. Каневі (1965).

06 – 110 років від дня народження Голодняка Петра Михайловича (1910 – 1979), Героя Радянського Союзу, льотчика, у роки другої світової війни штурмана 277-ї штурмової авіаційної дивізії (1-я повітряна армія, 3-й Білоруський фронт); уродженця с. Бересняги Канівського району.

18 – 110 років від дня народження Литвиненка Трохима Опанасовича (1910 - 1963), військового льотчика, Героя Радянського Союзу; уродженця с. Степанці Канівського району.

22 – 120 років з дня смерті Гнилосирова Василя Степановича (1836-1900), українського педагога, публіциста, просвітника; організатора першого у світі народного музею Т. Г. Шевченка «Тарасова світлиця».

Листопад

14 – 110 років від дня народження Гоцірідзе Георгія Георгієвича (1910-1977), Героя Радянського Союзу отримав за визволення Канева, Почесного громадянина Канева: «За мужність і героїзм проявлені при визволенні Канівщини», командира 62-го окремого гвардійського саперного батальйону 3-го гвардійського механізованого корпусу 47-ї армії Воронезького фронту».

15 – 95 років від дня народження Кулика Григорія Маркіяновича (1925-2016), поета, ветерана другої світової війни; уродженця с. Хмільни Канівського району.

16 – 105 років від дня народження Чайковської Катерини Миколаївни (1915-2006), громадської діячки, журналіста, наукового працівника Канівського державного музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка».

30 – 85 років від дня народження Чередниченка Дмитра Семеновича (1935), українського письменника, поета, літературного редактора, педагога, мистецтвознавця, члена Національної Спілки письменників України; уродженця с. Межиріччя Канівського району.

Грудень

06 – 100 років з дня народження Данилова Якова Михайловича (1920-1998) , шевченкознавця, директора Канівського державного музею-заповідника «Могила Т.Г. Шевченка», Заслуженого діяча мистецтв і культури Польської Народної Республіки, Заслуженого працівника культури УРСР .

5 квітня

130 років від дня народження

українського бандуриста, постійного доглядача

могили Т. Г. Шевченка у 1920 – 30 роках,

Прудкого Никона Івановича

/Files/images/prezentatsya/Прудкий_Никон_Іванович.jpeg.jpeg

Ни́кін Іва́нович Прудкий народився 5 квітня 1890 в місті Канів в родині матроса, що плавав по Дніпрі; родина жила бідно. Ще малим Никона відіслав батько працювати до майстра з ремонту музичних інструментів. На бандуру грати вчився в Терешка Пархоменка. У1914 році переїхав до Києва, одружився з Марією Калениченко, дружиною залізничника. Того самого року з початком війни його мобілізовано; воював під Берестям, Барановичами, Варшавою. Повернувшись із фронту, жив у Каневі, не служив ні в українських, ні в радянських військах. У 1920-х роках працював на будівництві залізничної гілки Гришене – Канів. Згодом переїхав до Черкас, працював листоношею. З 1932 року працював у Черкасах у майстерні музичних інструментів, керував гуртками бандуристів. За нацистської окупації був одним із музикантів капели бандуристів при Черкаськім театрі, деякий час очолював капелу – з червня 1942 по травень 1943 року, за наполяганням директора Кравченка.

У 1950-х роках керував самодіяльними ансамблями бандуристів у Черкасах; виконував українські народні пісні й думи, пісні на вірші Т. Шевченка, у репертуарі мав понад 100 творів, з них власні: «У кінці греблі», «Черевички», «Усі гори зеленіють», «За річкою, за Дунаєм», «Кидай, Петре, жінку, а я чоловіка». У 1948 році Прудкого засуджено за «недоносительство» на 5 років. 24 травня 1961 року постановою пленуму Найвищого суду СРСР Прудкого реабілітовано. У 1970-х роках виконував музичні твори на річкових теплоходах, що курсували між Черкасами та Києвом, щонеділі – на Чернечій горі. У 1980-х роках зовсім осліп, жив у будинку-інтернаті в Соснівці.

Помер 8 грудня 1982 року у м. Черкаси.

Інтернет-ресурси

Вікіпедіяuk.wikipedia.org › wiki › Прудкий_Никон_Іванови

Через ту бандуру old.kray.ck.ua › …

...profosvita.od.ua › Статьи

«Видатні бандуристи України

5 травня

70 років від дня народження

української художниці,

члена Національної спілки художників України,

Національної спілки театральних діячів України

Міненко Любові Павлівни

/Files/images/prezentatsya/foto.jpg

Міненко Любов Павлівна – живописець, графік, художниця театру. Любов Міненко народилася 1950 року в Каневі на Черкащині в сім’ї робітників. У 1976 році закінчила Київський державний художній інститут, факультет живопису, театральне відділення (майстерня Данила Лідера). Студенткою V курсу здійснила оформлення вистави «Не просте, а золоте» Ю. Чаповецького в Київському театрі юного глядача. Після закінчення інституту протягом двох років працювала художником-постановником вистав у Хмельницькому музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського. З 1980 року працювала в Києві (художньо-монументальне оформлення Будинку шлюбу по вул. Червоноармійській, художнє оформлення книжок Т. Ніколаєвої «Украинская народная одежда», «Київ та Київщина», «Історія національного одягу»). З 2000 року – член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України. З 2003 року працює в Каневі в училищі культури та мистецтв викладачем композиції. Любов Міненко – учениця Тетяни Яблонської та Данила Лідера. Член Національної спілки художників України, переможиця ІІІ і ІV Міжнародного «Конкурсу без кордонів», лауреатка Премії імені Василя Стуса (2013). З 1979 року постійна учасниця всеукраїнських і міжнародних художніх виставок. У творчому доробку художниці десятки персональних виставок, зокрема в Національному музеї Т. Шевченка, Національному музеї літератури, Національному художньому музеї.

Творчість

За фахом Любов Міненко - художник-постановник театру. Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Має дванадцять персональних виставок.

/Files/images/shevchenkana/images (1).jpg

Мистецтво Любові Міненко органічно вписується в образотворчий простір України, не випадково вона звертається до творчості Т. Шевченка, Л. Українки, Г. Сковороди, М. Гоголя. ЇЇ роботи виконані в різноманітних техніках і експоновані на багатьох престижних виставках, цікавлять як фахівців, мистецтвознавців, музейних працівників, так і безпосередньо глядачів. Вона - людина, яка вберегла гармонію в собі, й дає можливість відчути красу світу іншим. Заворожує її здатність наповнювати все любов'ю. Персонажі не просто оживають, надихаються в її аплікаціях, вони мають душу. Сприймаються не як метафора, а як духовна реальність. Це особливо прочитується в роботах "Розмова", "Сестри", "Сповідь", "Чужі".

/Files/images/shevchenkana/IMG_3244_01.jpg

Залюблена в колір, Любов Міненко щедро послуговується всім багатствам палітри. Працює розкуто і винахідливо, то зіштовхуючи різкі контрасти в роботах "Не віддам", "У схованці", то будуючи струнку єдину поліфонію у таких, як "Розмова", "Коню мій, коню". Але завжди світ сприймається нею через колір, про що власне свідчать І назви робіт: "Коню білий", "Коню чорний".

В акварельній серії "Канів" та живописних полотнах "Злет", "Місячна ніч" драматичний діалог загострюється своєрідністю пластики та експресивністю ліній, а іноді композиційною побудовою живописних смуг.

Література

Сорокопуд, І. Крізь терни[Текст]: [Л.П.Міненко] /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С.9.

Овчаренко, Е. «Серце Канівських гір»[Текст]: [виставка нових робіт художниці Любові Міненко у музеї шістдесятництва] /Едуард Овчаренко //Слово Просвіти. – 2017. – 28 верес. – 4 жовт. (№39). – С.13.

Ташань, Ю. Побачити світ через призму Любові[Текст]: [Заслужений художник України Любов Міненко] /Юлія Ташань //Дніпрова зірка. – 2017. – 31 серп. – С.2.

Басиста, Н. 20 робіт із своєї персональної виставки художниця Любов Міненко подарувала музею[Текст] /Ніна Басиста //Дніпрова зірка. – 2015. – 28 трав. – С.3.

Вербицька, М. Відкрилася персональна виставка творів канівської художниці Любові Міненко /Марія Вербицька //Только ты Канів. – 2010. – 13 жовт. – С.№.

Поклад, Н. Виповісти свій скарб[Текст]: [ 60-річчя художниці Л. Міненко] /Наталка Поклад //Україна молода. –2010. – 20 трав. – С.13.

Зелененко, Л. Любов Міненко: пульсація канівської матерії[Текст] /Лариса Зелененко // Дніпрова зірка. – 2004. – 19 берез. – С.1.

19 червня

75 років від дня народження

заслуженої артистки УРСР, народної артистки

України, кавалера Ордена княгині Ольги III ступеня, лауреата літературно-мистецької

премії імені Лесі Українки

Приходько Людмили Іванівни

/Files/images/prezentatsya/ghb.jpg

Приходько Людмила Іванівна народилася 19 червня 1945 року в місті Каневі Черкаської області. Заслужена артистка УРСР, народна артистка України (1993). Член правління СТДУ.

Навчалася в канівській школі №2, яку успішно закінчила. Батько її був головним редактором канівської газети «Дніпрова зірка», мати – вчителька географії школи №2. ЇЇ родина дружила з народною артисткою УРСР – Ольгою Кусенко.

Людмила ще в шкільні роки захоплювалася театром, брала участь в шкільній самодіяльності. Після закінчення школи вона без вагань подає документи до Київського театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого і з відзнакою закінчує його. Після закінчення інституту у Людмили був вибір: або залишатися в Києві, або їхати за направленням до Полтави, в Полтавський музично-драматичний театр. Після Полтави був Тернопільський драматичний театр, де Людмила мала велике визнання. Там вона чудово зіграла мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Згодом вона переїжджає до Луцька, куди отримав направлення її чоловік, молодий і перспективний режисер Микола Стефурак. Від 1976року працює у Волинському обласному музично-драматичному театрі ім.. Т.Г. Шевченка.

Ролі

Минали роки за роками у творчій праці. У Людмили Приходько з’явилися цікаві ролі, серед яких

– Любина «Синії роси» М. Зарудного;

– Мавка «Лісова пісня» Лесі Українки;

– Анна «Земля» О. Кобилянський;

– Валя «Іркутська історія» О. Арбузова;

– Оленка «Голубі олені» Олекси Коломійця;

– Юля водевіль «Вірус кохання» Ю. Бобошка і

В. Данилевича;

– Маруся «Роман Міжгір'я» П. Т.Ластівки за І. Ле;

– Женя «Ціною любові» Корнієнка;

– Дуся «Я завжди усміхаюсь» Я. Сегеля;

– Бібі «Чортове плем'я» Т. Мухтарова та інші.

Багатолітня праця Людмили Приходько відзначена численними нагородами: орденом княгині Ольги ІІІ ступеню, Золотою медаллю української журналістики, почесними відзнаками від луцького міського голови та обласного керівництва.

У Канівській школі-гімназії, яку закінчила актриса, заснувала іменну стипендію Л. Приходько.

Література

Сорокопуд, І. Щастя актриси[Текст] /Іван Сорокопуд //Краси розкрилля. – Канів: Родень, 2005. – С. 53-55.

Яковенко, Т. І. Дочка Шевченківського краю[Текст]: [Людмила Яківна Приходько] /Т. І. Яковенко //Мадонни. – Черкаси: Око-Плюс, 2009. – С. 35-38.

"Із забуття - в безсмертя"

бібліографічний огляд літератури

до 200 – річчя від дня народження Пантелеймона Куліша

/Files/images/reksi.jpg

«Я не поет і не історик, ні!

Я – піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою», –

так в одному з віршів характеризує себе Пантелеймон Куліш.

Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях. Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах.

Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж Чернігівської губернії (тепер Сумська область) у сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював переважно у дворянських училищах та гімназіях. Кілька років перебував на державній службі у Варшаві. Був заарештований за причетність до справи Кирило-Мефодїївського товариства. Засновник власної друкарні в Санкт-Петербурзі, видавець літературного альманаху „Хата” та журналу „Основа”, дешевих книжок для народного читання під загальною назвою „Сільська бібліотека”, реформатор українського правопису, автор „Граматки”, праць „Дещо про виховання дітей” та „Про українську словесність”, першого українського історичного роману-хроніки „Чорна рада”, фольклорно-етнографічних „Записок о Южной Руси” (у 2-х т.), збірок оповідань, поезій, лірико-епічних поем, літературно-критичних статей, рецензій та наукових і публіцистичних праць – це лише частина здобутків Великого Українця.

У 1873-1874 роках він працював перекладачем у Петербурзі. Цій роботі Куліш віддавав багато часу. Перекладацька діяльність була великим внеском в українську літературу. Був автором українського алфавіту – «кулішівки» – однієї з перших версій української граматики, яка лягла в основу сучасної української мови, і названої на честь автора. У ній була вперше застосована українська буква «i» замість старого ятя (літо, сіно, осінь), а так само замість «о» та «є» в словах стіль, жінка, пічь. Його книга для читання «Граматка» (1857) стала своєрідним «українським букварем» для багатьох українців в XIX столітті аж до 1893 р., коли на Галичині почала застосовуватися більш сучасна «желехівка». П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою. Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.

Літературну діяльність Куліш розпочав у 40-х роках. Виявив себе як талановитий поет, прозаїк, драматург, майстерний перекладач та проникливий літературний критик.

До вашої уваги пропонується огляд видань творів письменника із фонду Канівської міської бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка.

Пантелеймон Куліш, Вибрані твори / П. О. Куліш. – К.: Дніпро, 1969. – 559 с.

/Files/images/куліш.jpg

У видання ввійшли роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», повісті та оповідання, поетичні твори.

Оповідання-казка «Циган», написана на основі уривка народної казки про цигана, яку Куліш, за своїм зізнанням, колись чув від матері. У творі йдеться про п’яницю-цигана та його сім’ю. Усі дні циган лише пиячив та бився із чоловіками, а його дружина з дітьми часто безуспішно ходила в місто танцювати, щоб заробити на хліб. Подальший сюжет оповідання дуже нагадує історію зі збірки арабських оповідань «Тисяча і одна ніч» – казку про халіфа Гаруна аль-Рашида: одного разу п’яного цигана, котрий спав на дорозі, підібрав пан і взяв у свій двір. Наступного дня, коли п’яниця прокинувся, він побачив, що перебуває в гарному будинку, а всі люди величають його паном, приносять чай, горілку, вареники, ковбасу, сало. У залі грали музики, а циган пив і їв, дуже веселився. Однак увечері, коли він знову впився, пан звелів відвезти його на те саме місце, де його підібрали.

Оповідання «Бабуся з того світу» побудовано на народних віруваннях про перебування людини в потойбіччі. Героїня твору стара баба Дубиниха розповіла своїм односельчанам, що «побачила» на тому світі, коли там побувала. Читачі дізнаються, що після смерті хороші люди живуть у раю, а злі, скупі страждають у пеклі. Так, брати, які в земному житті між собою ворогували, стали собаками, що тепер гризуться; чоловік, який не пустив подорожнього в мороз до хати, мерзне, хоча й горить у полум’ї; інший мучиться від спраги, хоча йому через рот тече струмок (у реальному житті він не дав подорожньому у спеку напитися); їхній покійний сусід (це мало би справити сильне враження на слухачів) у пеклі стоїть по пояс у жару, бо не послухався Бога, котрий визначив йому дівчину як дружину; гайдамака, котрий убив батька й матір, руками носить різних гадюк, а чорти його поганяють батогами тощо.

Яскравим зразком майстерного творчого опрацювання чужого сюжету стала Кулішева ідилія «Орися», написана, як зазначив сам автор, на матеріалі шостої пісні Гомерової епопеї “Одіссея”. Куліш замінив античний сюжет на український та переніс дію в часи Гетьманщини. У центрі твору – ідеальна українська дівчина Орися із чистим і романтичним серцем. Вона безтурботно (хоча й без матері) живе серед мальовничої української природи та врівноваженого сільського побуту. Героїня мріє про щасливе сімейне життя, однак поки не зустріла свого судженого. Тут їй на допомогу приходить покійна матір, котра й на тому світі прагне допомогти доньці: з’явившись Орисі вві сні, розповідає, що таки випросила в Господа для неї нареченого. Готуючись до весілля, Орися разом із дівчатами та старезним Гривою, батьковим товаришем, вирушила до річки Трубайло, щоб випрати одяг. Кульмінація сюжету – зустріч героїні зі своїм судженим, який у світлі романтичної оповіді старого Гриви про золоторогих турів здався їй величним князем, хоча насправді був лише осауленком, отаманом у своїй сотні. Історія завершується їхнім весіллям і щасливим життям, бо Куліш наприкінці твору написав, що бачив Орисю через рік із маленькою дитиною на руках.

Пантелеймон Куліш, Твори. В 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т.1. Поетичні твори /Пантелеймон Куліш. – 654с. Т.2 Чорна рада, хроніка 1663 року. Оповідання. Драматичні твори. – 586с.

/Files/images/виб.png

Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.

Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).

У прозі Куліша центральне місце посідає історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Перший варіант роману (1846 р.) не був вчасно опублікований через арешт письменника. Нова редакція «Чорної ради» побачила світ 1857 р.

Пантелеймон Куліш, Чорна рада, хроніка 1663 року / П. О. Куліш. – К.: Котигорошко, 1993. – 160с.

/Files/images/чорна.png

Пантелеймон Куліш, Чорна рада, хроніка 1663 року / П. О. Куліш. – К.: Веселка, 1990. – 255с.

/Files/images/рада.jpg

Пантелеймон Куліш, «Чорна рада, хроніка1663 року», Богдан Лепкий «Мотря». Вибрані твори /укл.Савченко О.М. – К.: Шанс, 2008. – 400с.

/Files/images/пант.jpg

Твір «Чорна рада, хроніка 1663 року» є першим історичним романом, написаним українською мовою.

Історична лінія – достовірне зображення конфліктів та суперечностей між різними соціальними верствами українського суспільства в період Руїни. Кульмінацією цих суперечностей стала чорна рада з виборів гетьмана, що відбулася влітку 1663 р. в Ніжині. Через участь у ній черні (селян і городян) рада й названа «Чорною». Тогочасним українцям було не важливо, що гетьман Лівобережної України Яким Сомко був чесною і справедливою людиною, виступав за єдність українських земель. Натомість хитрий, лицемірний та амбіційний Іван Брюховецький знайшов підтримку запорожців, городових козаків, міщан і селян через обіцянку зробити всіх рівними. Обранню Брюховецького сприяла й підтримка московського царя, який із того часу ще більше контролював нового гетьмана й цілу Україну.

Любовний сюжет пов’язаний з образами сина полковника Шрама Петра, Лесі Череванівни, гетьмана Сомка й запорожця Кирила Тура. Петро закохався в Лесю, яка була заручена з гетьманом Сомком. Уже в Києві, куди Черевані і Шрами поїхали на зустріч із Сомком, у Лесю закохався Кирило Тур, який здійснив справжній романтичний учинок – викрав дівчину, щоб вивезти її в Чорногорію, на батьківщину свого побратима. Героїчний подвиг Петра Шраменка, котрий не лише наздогнав викрадачів, а й поранив Тура в лицарському поєдинку, прихилив до нього серце дівчини. Це був найважливіший момент у житті Петра: він таки відмовився від військової слави, передумав іти в Запорозьку Січ, а натомість обрав родинний затишок на хуторі Хмарище з милою його серцю дівчиною.

«Чорна рада» має дуже важливе значення для історії української літератури. Вона стала не лише «найкращим твором історичної прози в українській літературі», а й романом, яким, за словами В. Івашківа, «нелише ще раз переконливо заявлялося право на саме існування нашої словесности як цілком самобутньої та самостійної, а й вагомо впроваджувалася думка про европейський рівень такої літератури».

Пантелеймон Куліш, Моє життя: повість про український народ. – К.: Ред. жур. «Укр. Світ», 2005. – с. 384

/Files/images/моє.jpgКнижка містить три унікальні твори Пантелеймона Куліша (1819-1897), які він створив у різні періоди свого життя і в яких постає визначним історіософом, автобіографом, філософом, народознавцем, педагогом, культурологом, релігієзнавцем, публіцистом, поетом, драматургом. Першодруки цих творів побачили світ у 40-х, 60-х, 70-х роках XIX ст.: два з них (історіософський і філософсько-публіцистично-поетичний) одразу було конфісковано й знищено (збереглося лише по кілька примірників). Це видання повертає раритети великого українського творця й мислителя в національний культурний простір.

" Там, де живе рідна мова, живе український народ"

інформина до Дня писемності:

діалекти української мови окремих регіонів

Мова – це безсмертна душа народу, духовне багатство, незнищенна субстанція, вічний феномен. Українська загальнонародна чи загальнонаціональна мова є величезною незамкненою системою. До неї входять окремі підсистеми: українські діалекти (діалектна мова), мова фольклору, мова художньої літератури.

Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – її виробляли письменники, просвітителі, діячі культури внаслідок переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. В Україні з Х по ХVIII ст. літературною мовою вважалася штучна – українізована «староболгарська» мова, якою написано багато літературних пам’яток, зокрема «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», твори І. Вишенського, Г. Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася.

Основу будь-якого говору, його кістяк становлять загальнонародні риси, властиві всім або майже всім українським говорам і літературній мові. Нерідко доводиться чути, що діалект – це зіпсована, знівечена літературна мова. Місцеві говірки в жодному випадку не можна розглядати як «грубу, вульгарну мову» простих неосвічених людей, які саме через відсутність освіти ніби й зіпсували літературну мову. Такі міркування антиісторичні й не відповідають дійсності. Українська літературна мова завжди збагачувалася цілющими джерелами народних говорів, розширюючи завдяки цьому свої виражальні та стилістичні можливості. Цей процес не припиняється й сьогодні, виявляється у нових формах, що органічно синтезують особливості функціонування діалектної мови на різних її структурних рівнях. Як зазначають дослідники, «народно розмовна мова – це невичерпне, вічно діюче джерело, з якого постійно надходить поповнення, і на основі якого відбувається процес оновлення літературної мови. Саме діалектна лексика поповнює загальнонародну мову одиницями, досить часто не відомими літературній мові.

Українська діалектна мова складається з більших і менших одиниць (говірка, говір, діалект, наріччя), кожна з яких виступає на певній обмеженій території. . Отже, українська діалектна мова – це складна ієрархія територіальних структурних систем. Літературна мова і територіальні діалекти – два основні функціональні різновиди мови. Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості.

Північне – охоплює північ Сумської і Київської областей, Чернігівську, Житомирську,Рівненську і Волинську області;

південно-східне – охоплює більшу частину Київської, Одеської та Сумської областей, Полтавську, Черкаську, Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Миколаївську і Херсонську області;

південно-західне – охоплює частину Київської та Одеської областей, Вінницьку, Хмельницьку, Чернівець­ку, Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області.

Залежно від того, у якому відношенні територіальні діалектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на словникові, етнографічні, семантичні та словотвірні.

Діалектизми, що позначають поняття, для яких у літературній мові є інші назви, називають словниковими (лексичними). Це власне дублети до літературних слів.

Найбільше таких діалектизмів є серед іменників, рідше – серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. Наведемо деякі з них:

а) у північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (сапа), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до);

б) у південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кипяч (окріп), зобува (взуття), гарман (тік), киря (сокира), шарівниця (сала), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але);

в) у південно-західних говорах: бараболя, крумплі (картопля), ярець (ячмінь), трепета (осика), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (райдуга), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до).

Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:

а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) – у північних говорах; кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсетщ (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) – у південно-східних горах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани),] сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіряний пояс) – у південно-західних говорах;

б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або ї пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) – у північних говорах; бала бухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва зі житнього борошна) – у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) – у південно-західних говорах;

в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) – у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) – у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини і з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) – у південно-західних говорах;

г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) – на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).

Загальнонародні слова, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого, називають семантичними діалектизмами. Наприклад, у деяких говорах Закарпаття та інших південно-західних говорах берег означає «гора», вага – «криничний журавель», вічко – «шибка», врода – «врожай», квас – «мінеральна вода», молодиця – «дівчина перед весіллям», невістка – «заміжня жінка», квасок – «щавель».

Діалектизми, які відрізняються словотвором, називають словотвірними. Вони можуть мати інші суфікси, інше поєднання складових частин, наприклад, у південно-західних говорах: біпиця – «білка», блискіт – «блискавка», димник – «димар», баба куль – «кульбаба», моримуха – «мухомор».

Територіальні діалектизми під час формування літературної мови сприяли її збагаченню. Тепер вони зрідка використовуються в художніх творах для надання їм певного місцевого колориту. Зрештою, діалектизми є постійним джерелом для поповнення лексики літературної мови.

Література

Гриценко П. Ю. Діалектологія // Українська мова : енциклопедія. – К. : Українська енциклопедія, 2000. – С. 138 –139.

Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори / І. Г. Матвіяс. – К., 1980. – 164 с.

Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови / І. Г. Матвіяс // Мовознавство. – 2007. – № 6. – С. 26 –36.

Матвіяс І. Г. Діалектна основа української літературної мови в першій половині XIX ст. / І. Г. Матвіяс // Українська мова. – 2003. – № 2. – С. 35.

Інтернет – ресурси

uk.wikipedia.org › wiki › Діалекти_української_мови

ukrgramota.kievpereklad.com.ua › dialekt Основні ДІАЛЕКТИ української мови | Українська Грамота

studfile.net › preview Діалекти української мови

«Герої нашого часу»

Книги, що заслуговують на увагу:

пропонує бібліотека ім. Т. Г. Шевченка

/Files/images/usl.png Революція Гідності в Україні у 2013-2014 роках стала однією з найяскравіших сторінок не лише в історії нашого народу, а й усього людства. Євромайдан показав, що в українському суспільстві підросло покоління громадян, яке прагне жити у цивілізованій європейській державі. Найголовнішим здобутком Євромайдану є те, що він повернув Україну в епіцентр світової політики. Не Україну – територію, а Україну – державу. Євромайдан став логічною історичною крапкою у багатовіковому свідомому виборі українського народу – поверненні в європейську сім’ю. Це – епохальна подія, адже більшість населення молодої держави серцем і розумом зробила рішучий цивілізаційний крок до європейської демократичної матриці життя. Небесна Сотня навіки розписалася за нього кров’ю. Так дуже коротко можна охарактеризувати той багатомільйонний народний рух з епіцентром у Києві, що тривав з листопада 2013-го до лютого 2014-го. Мирний рух, що ставав боротьбою. Людська взаємодопомога, що ставала жертовністю. Громадянський вчинок, що ставав подвигом.

Вітер, М. Літопис Революції Гідності [Текст] /Михайло Вітер. – Львів: ЛА Піраміда, 2017. – 296с.: 16 іл.

/Files/images/k.lb.png В Італії видали книгу про українських «кіборгів» – захисників Донецького аеропорту. Театралізована оповідь італійською мовою під назвою «Люди і «кіборги» народилася у творчому тандемі журналіста, письменника Даріо Фертіліо та викладачки Римського університету Олени Пономарьової. «Люди й кіборги» – документальна театралізована Оповідь про російську агресію в Україні та оборону Донецького летовища як одну з найдраматичніших та глибоко символічних сторінок нинішньої війни, евфемістично йменованої «АТО». Громадянська належність авторів до різних країн (Італія, Україна) дає їм змогу об’ємніше побачити й різнобічно показати читачеві, що відбувається не тільки в Україні, а й у Європі ХХІ століття після Революції Гідности на Майдані. Це – не просто документальний виклад фактів на основі розповідей очевидців або справжня історія з вигаданими персонажами. «Люди і «кіборги» – це театралізована документальна оповідь реальних подій з реальними дійовими особами у супроводі фронтової поезії та української пісні. Саме такий документальний жанр обрали автори, щоб донести правду про війну на сході України до найширшого кола західної публіки.

Фертіліо, Даріо. Люди й кіборги [Текст] : док. театраліз. оповідь на шану України / Даріо Фертіліо, Олена Пономарева. – К. : Пульсари, 2017. – 80с.

/Files/images/igb.jpg Книжка «Шпитальні нотатки. Лютий 2015 р. - березень 2018 р.» знайомить з нашими захисниками і є документом української історії. Це крик-протест проти безуму війни, свідчення дивовижної витримки українського народу, яка щоразу дає можливість відроджуватися, знов і знов укріплюватися духом і плоттю в ім'я життя. Страждання покалічених героїв, які йшли в бій за Україну (серед них були 18 – 20-річні діти; як каже Маргарита Довгань, «я їх усіх називаю внуками»), зміцнили рішучість авторки «Шпитальних нотаток» розповісти про це людям і світові. Пані Маргарита щиро зізнається: «Інколи думаю: може, нудно читати комусь, одноманітними здаються ці розповіді про потрощені руки, ноги, голови, видалені селезінки, кішковики, вставлені в таз людський залізяки, аби так-сяк тримався, зростався, – про безглуздо скалічені такі досконалі Божі творіння. Утім, для мене це крик – протест проти безумства війни. Але за тим бачу (і хочу, щоб бачили всі) дивовижну витримку української людності, яка щоразу дає можливість відроджуватися знов і знов наснажуватися заради життя!».

Довгань, М. Шпитальні нотатки. Лютий 2015 р. – березень 2018 р. [Текст]/ Маргарита Довгань. – К.: Кліо, 2018. – 288 с. : іл.

/Files/images/cty.jpgНапевно, зараз немає людини, яка не чула б ім'я Олега Сенцова – аж надто гучним був суд над ним і неймовірним вирок: двадцять років ув'язнення. Кінорежисер, сценарист, письменник був засуджений за нібито терористичну діяльність. І незважаючи на протести громадськості, звернення до найголовнішого керівництва країни, яка звинувачує Сенцова, він до цих пір перебуває в неволі. Ця книга складається зі спогадів людей, які добре знали Олега, з уривків його книг і сценаріїв до фільмів, а ще з витягів протоколів допитів свідків, які проходять у цій сфабрикованій справі. У ній багато фотографій – і з домашнього архіву, і з залу суду. Хоча, як стверджують рідні та друзі, Сенцов ніколи не любив говорити про себе, за нього говорять його твори, і перш за все практично автобіографічні розповіді. А ще до свого затримання він написав книгу, назва якої повністю відповідає змісту – «Купіть книгу – вона смішна». Вона вийшла у видавництві «Фоліо» і російською, і в перекладі українською. Боротьба за звільнення Сенцова триває.

Мимрук, О. Олег Сенцов [Текст] / Олександр Віталійович Мимрук. – Х.: Фоліо, 2017. – 396с.

"Пізнавати світ з газетами та журналами"

періодичні видання, які передплачує бібліотека

на I півріччя 2019 року

/Files/images/ufp.png

/Files/images/prezentatsya/ah.png


Громадсько-інформаційна газета. Основні теми тижневика: аналітична інформація про події в Україні і за кордоном, політика, культура, екологія, соціальні проблеми. «Аргументы и Факты» - газета, позиція якої визначаються її назвою.

/Files/images/ві.jpg
Канівський інформаційний :щотижневик - "Віка". Газета економічних новин, юридичних, психологічних порад, жіночих порад, безплатних оголошень.

/Files/images/го.png«Го́лос Украї́ни» — українська газета, офіційний друкований орган Верховної Ради України. Виходить з 1 січня 1991 року 5 разів на тиждень українською та російською мовами. Газета всебічно висвітлює діяльність Верховної Ради України, депутатських фракцій і груп, комітетів, тимчасових спеціальних комісій і тимчасових слідчих комісій, народних депутатів України, органів місцевого самоврядування. В газеті подається інформація про події в Україні та закордоном, висвітлюються проблеми життя суспільства та соціального захисту населення, питання зміцнення законності, культурного життя тощо. Офіційно публікуються: підписані Президентом України Закони України; підписані Головою Верховної Ради України постанови Верховної Ради України та інші акти Верховної Ради України. Також можуть публікуватись й інші нормативно-правові акти.

/Files/images/дн.pngОфіційна громадсько-політична газета м.Канева і Канівського району. Заснована 17 квітня 1921 року. Газета «Дніпрова зірка» висвітлює діяльність міської ради, проблеми життя канівчан, культурні досягнення міста. Вміщує матеріал про видатних людей Канева.

/Files/images/ек.png



«Експре́с» — всеукраїнська українськомовна газета, видання універсального змісту з головною редакцією у Львові. У газеті висвітлюються різноманітні теми: політика, суспільство, економіка, культура, наука, медицина, розваги та ін.

/Files/images/кан.jpg

"Канівчанка" була заснована ще у 1996 році трудовим колективом друкарні "Родень". Раніше газета регулярно виходила майже весь 1996 рік, а потім до 2002 друкувалися лише спецвипуски. Перший місяць вона розповсюджується працівниками друкарні по міських бібліотеках, магазинах і серед населення безкоштовно. "Газета щотижнева.

/Files/images/літ.jpg«Літературна Україна» висвітлює найпомітніші події суспільного і культурного життя, а про найбільш резонансні й суперечливі друкує аналітичні та публіцистичні статті. Як літературне видання тижневик зорієнтує в широкому книжковому потоці, ознайомить з головними видавничими новинками, запропонує відгуки на найпомітніші з них. На сторінках «Літературної України» читач знайде історичні, історико-літературні, культурологічні дослідження, наукові дискусії, архівні матеріали. Які б статті різних тематики й жанрів не друкувала газета, їх спрямовано на обстоювання української національної ідеї, що в умовах багатьох викликів національним інтересам України вкрай актуально.

/Files/images/но.pngОбласна громадсько-політична газета Черкащини. Виходить від 1998 року двічі на тиждень щовівторка і щочетверга. Газета » Нова Доба» - новини, події, інформація Черкас та Черкаської області. Її мета — працювати в інтересах читачів, піднімати злободенні теми, намагатися допомогти тим, хто потрапив у важку ситуацію. Газета намагається впроваджувати нові рубрики та проекти, такі як, наприклад, «Черкаська двадцятка», суть якої — рейтинг відомих у місті людей або популярних місць; проект «Сильні духом» — про людей, які, навіть потрапивши в складні життєві ситуації, не ламаються під ударами долі. Газета відстежує тенденції в економіці, зачіпає теми прав споживачів, шукає відповіді на запитання читачів.

/Files/images/prezentatsya/пен.pngГалузеве видання «Пенсійний кур’єр» створене спеціально для людей, які отримують пенсію. У передплатників завжди є можливість бути в курсі останніх змін у пенсійному законодавстві й знати свої права на отримання, перерахунок, індексацію пенсії та інші пенсійні послуги, гарантовані державою. Газета розміщує коментарі з приводу законодавчих нововведень, фахові роз’яснення актуальних пенсійних питань. Крім того, пенсіонерів завжди хвилюють питання соціального забезпечення, тому в тематиці видання превалюють статті, які висвітлюють важливі події соціального та суспільного життя.

/Files/images/prezentatsya/сіль.png




Газета «Сільський вісник» – найширший в Україні асортимент насіння овочів, квітів, посадковий матеріалрослин, які можна замовити.

/Files/images/prezentatsya/фак.png«Факты и коментарии» - Всеукраїнська російськомовна щоденна газета. Одна з найтиражніших газет України. Всі головні події України з усіх сфер її життя можна знайти в газеті "Факты и коментарии" . Головні світові новини висвітлюються з докладним описом і високою інформативністю. Найцікавіші статті та репортажі, представлені в ній, ґрунтуються на незаперечних фактах і доказах. Це робить газету одним з кращих інформативних джерел. Газета "Факты и коментарии" розповість про політику, культуру, науку, спорт, здоров'я та багато іншого в статтях написаних кращими українськими журналістами. Кожен член вашої сім'ї знайде цікаву і корисну для себе інформацію. Ця газета надійний помічник у всіх ваших справах, поради експертів, представлені в газеті, дадуть можливість розраховувати успіх кожної задумки.


/Files/images/хоз.jpg

"Хозяин в доме" - друг і порадник для всієї родини. Тут автомобілісти зможуть прочитати про досвід кращих автомайстрів, а кулінари знайдуть багато нескладних рецептів. Газета розповість про домашніх тварин, дасть поради мамам, мисливцям і рибалкам, бджолярам і садоводам, навчить доглядати за домашньою птицею і зорієнтує у світі магнітних бурь.

Спонсорські видання

/Files/images/prezentatsya/зад.jpg


«Задавака» - газета для підлітків: кольоровий постер, цікаві факти та новини з усього світу, пізнавальні тести, розповіді про кумирів та реальні історії кохання, психологічні поради, майстер-класи, кросворди, кулінарні рецепти, анекдоти, конкурси.

/Files/images/prezentatsya/пог.png





"Погляд часу" - газета для душі, життя, для здоров'я.


/Files/images/prezentatsya/св.jpg«Свобода» - газета, яку з 2005 року видає Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Газета українцям, яким потрібна правда і свобода.

/Files/images/prezentatsya/сіл.png



"Сільські відомості" — щотижнева всеукраїнська газета новинного та порадницького характеру. Газета "Сільські відомості" виходить одним форматом, як всеукраїнська та регіональна газета Черкаської області (з 2000 до 2011 року виходила під назвою "Черкаські відомості"). Шпальти наповнені актуальними новинами, господарськими порадами та рубриками цікавих фактів, анекдотів та іншого розважального інтеренет-контенту, на який газета посилається.


/Files/images/prezentatsya/сл.png«Слово Просвіти» — культурологічний просвітницький тижневик Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Тижневик висвітлює проблеми духовності, культури, друкує матеріали на утвердження державності української мови, відкриває перед читачами ті сторінки української історії, які приховувала тоталітарна система, зокрема, репресії та голодомори, сприяє розвитку національно-демократичних тенденцій у сучасному українському суспільстві. На шпальтах тижневика — актуальні публікації на мовну тематику, унікальні історичні розвідки, ексклюзивні інтерв'ю, безкомпромісні журналістські розслідування гострих ситуацій, широко висвітлюється молодіжна музика і концертна діяльність провідних митців України, виграє всіма барвами художня палітра майстрів пензля.

/Files/images/prezentatsya/ук.gif«Украї́на молода́» — щоденна українська інформаційно-політична газета. Заснована у липні 1991 року як молодіжне видання ЦК Компартії України (перше число вийшло 4 липня 1991 року), однак уже в серпні 1991 р. газета стала незалежною, підтримавши незалежність України. Виходить щодня, крім неділі й понеділка. Газета орієнтується на національно свідому українську аудиторію різного віку.

/Files/images/prezentatsya/укр.jpg
Національний громадсько-поітичний тижневик.

/Files/images/уют.jpg

"Уют" - цікава і популярна газета, в якій відверто і довірчо ведеться розмова на різні теми: твоя дитина, краса і здоров’я, дитячі сторінки, інтим клуб, історії про знаменитих, очевидне–неймовірне, поради і рецепти, гороскоп, анекдоти.

Журнали

/Files/images/бар.png

Найстарше українське дитяче періодичне видання, перші його номери вийшли ще на початку 1928 року, щоправда, під назвою «Жовтеня». Легендарний журнал поколінь, найвідоміший здатністю навіть в епоху Інтернету захопити дитину читанням, знаннями про світ та Україну, поясненнями правил життя, доброго й поганого, корисного і шкідливого. Пропонує читачам різноманітні рубрики, серед яких «Хто? Що? Як? Де? Коли? й Чому?», «Календарик Нагадайлик», «Ми любимо читати!», «Наш скарб – рідна мова», «Балакучий Мотя», «Секретні файли про тебе», «Торбинка дядечка Запитайлика», «Книга золотих казок» та інші.

/Files/images/prezentatsya/db.png
Журнал «Визвольна боротьба. Герої України» - це воєнна історія України з давніх часів до УПА й АТО.

/Files/images/prezentatsya/dj.png
Журнал «Вокруг света» був заснований в Санкт-Петербурзі в 1861 році і видається протягом уже півтора століття. «Вокруг света» публікує нові погляди на відомі історичні події, розповіді про відомих людей і їхні долі, інформацію про наукові та географічні відкриття і технічні досягнення. Більшу частину матеріалів складають репортажі, підготовлені спеціально для журналу. Тематикою статей є: географія, подорожі, етнографія, біологія, астрономія, медицина, культура, історія, біографії, кулінарія, часто розповідається про вміст минулих номерів журналу, і нові відкриття вчених.УПА й АТО.

/Files/images/prezentatsya/lp.png





Дзвін» — щомісячний літературно-мистецьки і громадсько-політичний часопис Національної спілки письменників України. Видається у Львові. У «Дзвоні» публікують сучасну українську прозу, поезію, історичні розвідки, рецензії на книги та твори мистецтва.

/Files/images/prezentatsya/lsv.png

Місячний виробничо-практичний журнал “Дім, сад, город” має постійні головні розділи: "Господар", “Щедра грядка”, "Допоможи собі сам", “Ходімте в сад” і “Домашня ферма”. Тематика журналу формується головним чином на основі побажань читачів (городників, садівників, дачників, фермерів, народних умільців та винахідників), які надсилають до редакції листи з порадами, пропозиціями, побажаннями та статтями, в яких висвітлюють власний досвід господарювання. Крім головних розділів журнал має ще ряд підрозділів і рубрик, які містять різноманітну корисну інформацію: юридичні консультації, служба взаємодопомоги, проблеми охорони здоров’я, оголошення (пропоную – хочу придбати), місячний календар, секрети кулінарії, господарю на замітку, зроби сам тощо

/Files/images/prezentatsya/tl.png

Журнал, який допомагає сучасній українській жінці отримати натхнення і практичні поради, досягти розуміння, гармонії і повної реалізованості в усіх сферах життя. «Единственная» - це різноманітність тем, цікавих кожній жінці; Поради кращих експертів по красі і стилю, сучасні методики догляду за собою; Реальні історії з життя жінок, відвертий діалог з читачками; Поради психологів і вихід з будь-якої складної життєвої ситуації; Відверта розмова про чоловіків, відносини, секс; Все про будинок, сім'ю, рідних і наших улюблених діток; Різноманітність кулінарних рецептів з доступних інгредієнтів.

/Files/images/prezentatsya/;f.png




«Жасмин» - захопливий журнал для дівчаток від 8 років допоможе опанувати різні техніки рукоділля. Чудові квіти із паперу, ниток, тканини, вітальні листівки, вироби із бісеру, власноруч виготовлені подарунки для рідних і друзів тощо. Знайомство з новими техніками й матеріалами. Майстер-класи, смачні рецепти, поради, конкурси, призи.

/Files/images/prezentatsya/pf.png







Журнал «Загадки и тайны». Історичні сенсації, скандальні розслідування, загадкові артефакти, а також надприродне, скандальне, містичне, непізнане для тих, хто звик бути в курсі самої цікавою і незвичною інформації.

/Files/images/prezentatsya/kb.png

«Лиза» - класичний жіночий журнал. Відкриває своїм читачкам чарівний світ моди і краси. Журнал розповідає, як зберегти молодість і привабливість, як реалізувати себе, відповідає на питання про сокровенне. Інтерв'ю з зірками; сучасна, практична мода; поради по здоров'ю і психології; секрети макіяжу; пропозиції по декору, які можуть бути реалізовані в будь-якій квартирі; велика рубрика кулінарних рецептів; матеріали про людей і долях; розділ подорожей; свіжий погляд на любов і партнерство - все це зацікавлений читач знайде в журналі «Ліза». Щотижня кросворди, гумор, розіграші призів.

/Files/images/prezentatsya/yj.png

Суспільно-політичний щотижневий журнал «Новое время страны». довгоочікуваний проект на інформаційному просторі. Щотижня в журналі: політичний аналіз, позиція громадянського суспільства, лідери думок, розслідування та інтерв'ю найвпливовіших українців.

/Files/images/prezentatsya/ju.png

Щомісячний журнал для всіх, хто хоче отримувати щедрі врожаї овочів і фруктів, мріє створити затишну садибу та оздобити її декоративними рослинами. Тут ви знайдете рецепти здоров’я, смачних страв, консультації юриста та поради домашньому майстру. В журналі друкуються безкоштовні оголошення передплатників.

/Files/images/prezentatsya/jl.png

«Однокласник» є найстарішим дитячим журналом України. Безперервно виходить з жовтня 1923 року. В "Однокласнику" поєднують освітню, пізнавальну та розважальну тематики. Значну частину друкованого видання займають статті активних читачів. У журналі неодноразово проводили конкурси серед читачів, найпопулярнішим з яких став "Твій погляд" — серед юних журналістів у номінаціях "Текст" і "Фото".

/Files/images/prezentatsya/gj.png


"Позакласний час" - науково-методичний журнал. Періодичність виходу – 1 раз на місяць. На сторінках часопису можна знайти цікаві матеріали різної тематики, розробки виховних заходів місяця, годин спілкування, батьківських зборів, сценарії шкільних свят, конкурси, мандри, розваги, дидактичні матеріали для здійснення превентивного виховання.

/Files/images/prezentatsya/nf.png



Журнал про загадкове і не розгаданому світі, що оточує нас. «Тайны ХХ века» - щотижневе видання, яке розповідає про загадкові сили природи, історії великих винаходів і життя незвичайних людей. Пошуки скарбів, зниклих без сліду кораблів і літаків, інтерв'ю з екстрасенсами і розповіді очевидців про зустрічі з позаземним розумом ... Щотижня на сторінках вас чекають нові загадки світобудови і нові приголомшливі відкриття.

/Files/images/prezentatsya/er.jpg




Український журнал про рушники, вишиванки, скатертини, ікони, картини, подушки... Про все те, що відображає душу українця - про українську вишивку.

Календар пам'ятних дат Канівщини

на 2019 рік

/Files/images/90077_html_781c390b.png

Пам’ятні дати Канівщини у 2019 році

- 95 років від дня народження Яременко Івана Панасовича (1924), лікаря – нарколога, ветерана другої світової війни, брав участь у боях при форсуванні Дніпра, у Корсунь – Шевченківській битві, за що одержав медаль «За відвагу». Нагороджений «Орденом Слави» . Мешканець м. Канева.

- 100 років від дня народження Туза Анатолія Степановича (1919), вченого світового рівня, доктора сільськогосподарських наук, садівника – дослідника, уродженця с. Яблунів Канівського району.

- 145 років від дня народження та 40 років з дня смерті Сурмач Василя Григоровича (1874 – 1979), оперного співака, уродженця с. Ковалі Канівського району.

- 290 років від дня народження Козельського Якова Павловича (1729 – 1795), просвітителя, філософа, уродженця с. Келеберда Канівського району.

- 95 років від дня народження Кузнецової Надії Єфремівни (1924), «Заслуженого лікаря України».

Січень

1 – 95 років від дня народження Красюка Петра Харитоновича (1924 – 2008), поета – байкаря, уродженця с. Трахтемиров Канівського району.

3 – 80 років від дня народження Бондаря Василя Лазаровича (1939 – 2010), Почесного громадянина Канева, колишнього директора клубу – музею ветеранів і праці, директора Канівського державного заповідника «Трахтемирів», голови Канівської районної ради, мешкав в Каневі.

8 – 90 років від дня народження Костенка Василя Кириловича (1929), філолога, співавтора путівника «Державний музей Т. Г.Шевченка», уродженця с. Бобриця.

22 – 135 років від дня народження Варави Григорія Петровича (псевд. В.Стеблик; 1884 – 1937), письменника, художника, громадського діяча, уродженця м. Канева.

31 – 75 років з часу визволення м.Канева від фашистських загарбників (1944).

Лютий

25 – 90 років від дня народження Сліпець Степана Павловича (1929), архітектора, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1981).

28 – 80 років від дня народження Генсіровського Михайла Михайловича (1939), поета-перекладача, члена літстудії «Зорянка», мешканця м. Канева.

Березень

1 – 75 років від дня народження Затуливітра Володимира Івановича (1944 – 2003), поета, прозаїка, перекладача, видавця. Похований у с. Бучак Канівського району.

9 – 205 років від дня народження Т.Г. Шевченка (1814 – 1861), українського, геніального поета, художника, мислителя, уродженця с. Моринці Звенигородського району. Похований в м. Каневі.

15 – 100 років від дня народження Потужнього Миколи Никодимовича (1919), учасника другої світової війни, Героя Радянського Союзу; гвардії капітана, уродженця с. Горобіївка Канівського району.

25 – 160 років від дня народження Левитського Миколи Васильовича (1859 – 1936), публіциста, фундатора української кооперації, уродженця с. Хмільна Канівського району.

Квітень

9 – 140 років від дня народження Лівицького Андрія Миколайовича (1879 – 1954), громадсько – політичного діяча, уродженця с. Ліпляве Канівського району.

Травень

5 – 80 років від дня народження Кучеренко Ліни Василівни (1939), журналістки, поетеси, колишнього заступника головного редактора газети «Дніпрова зірка» , мешканка м. Канева.

22 – 80 років від дня народження Тарахан-Берези Зінаїди Панасівни (1939), кандидата філологічних наук; відомого шевченкознавця, заслуженого працівника культури України, провідного співробітника Шевченківського національного заповідника в м. Каневі, лауреата премії ім. Вернадського, мешканка м. Канева.

Червень

9 – 875 років Канівському Георгіївському (Успенському) собору (1144).

18 – 80 років музею Тараса Григоровича Шевченка у м. Каневі (1939).

Липень

25 – 125 років від дня народження Закревської Ганни Василівни (1894 – 1974), вченої – геолога, уродженки с. Келеберда Канівського району.

Серпень

3 – 135 років з часу заснування першого народного музею Т. Г. Шевченка у м. Каневі «Тарасова світлиця» (1884).

Вересень

1 – 100 років від дня заснування ЗОШ 1 –3 ступенів №1 Канівської міської ради Черкаської області (1919).

15 – 215 років від дня народження Максимовича Михайла Олександровича (1804 – 1873), історика, філолога, етнографа, уродженця хутора Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського району. У 1841 – 1873 рр. жив на хуторі Михайлова Гора, тепер с. Прохорівка Канівського району.

22 – 100 років від дня народження Зоріна Івана Митрофановича (1919), учасника другої світової війни, Героя Радянського Союзу, полковника, уродженця с. Яблунів Канівського району.

Жовтень

26 – 105 років від дня народження Жури Петра Володимировича (1914), журналіста, перекладача, ініціатора створення «Шевченківського словника», уродженця с. Гарбузин Канівського повіту.

27 – 75 років від дня народження Танани Раїси Василівни (1944), наукового працівника Шевченківського національного заповідника, заслуженого працівника культури України, мешканка м. Канева.

27 – 100 років від дня народження Дяченка Олександра Сергійовича (1919), критика, літературознавства, перекладача, уродженця с. Киченці Канівського повіту.

28 – 110 років від дня народження Семиволоса Івана Терентійовича (1909 – 1943), поета розстріляного відродження, уродженця с. Квітки Канівського району.

Листопад

10 – років від дня народження СемиволосаІвана Терентійовича (1894 – 1937), поета, кореспондента, уродженця с. Квітки Канівського району.

11 – 100 років від дня народження Кусенко Ольги Яківни (1919 – 1997), народної артистки СЗСЗ, уродженки м. Канева.

21 – 115 років від дня народження Журавля Михайла Семеновича (1904 – 1987), вченого в галузі селекції винограду, уродженця С. Яблунів Канівського району.

23 – 75 років від дня народження Клюєвої Валентини Харитонівни (1944 – 2008), колишньої викладачки Канівського коледжа культури та керівника народного аматорського колективу «Канівчанка», похована в м. Каневі.

24 – 120 років від дня народження та 80 років з дня смерті Лебідь Максима Максимовича (1899 – 1939), поета , уродженця с. Келеберда Канівського району.

28 – 65 років від дня народження Москальця Миколи Васильовича (1954), радника міського голови, поета, мешканця м. Канева.

30 – 90 років від дня народження Коваленка Івана Івановича (1929 – ), заслуженого працівника культури України, колишнього викладача училища культури, керівника хору «Кобзарева криниця», похований в м. Каневі.

Грудень

8 – 120 років від дня народження Слабченка Євгена Антоновича (псевд. Єжен Деслав; 1899 – 1966), кінорежисера, уродженця с. Таганча Канівського району.

290 років

від дня народження

просвітителя, філософа

Козельського Якова Павловича

(1729 – 1795)

/Files/images/rjp.png

Яків Павлович Козельський (1729 – 1794) – письменник, філософ-просвітитель, випускник Київської академії. У 1750 році працював у Петербурзі, а з 1770 по 1786 рр. – в Україні, як член Другої Малоросійської колегії у м. Глухів.

Народився 1729 року в сім'ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку, переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року – студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці – «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів. Залишивши військову службу з 1766 року Я. Козельський переходить на службу в Сенат, де отримує ще одну можливість детально ознайомитись з реаліями державного і політичного життя Російської імперії. 1770 року він залишає службу в Сенаті і призначається до роботи в Малоросійській колегії в Глухові. 1786 року мислитель знов з'являється в Петербурзі де 1788 р. видає «Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання».

У зв'язку з хворобою Я. Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року. Усього ж було троє братів Козельських, що носили одне й теж ім'я — Яків. Цей факт інколи заводив дослідників науково-теоретичної спадщини вченого-просвітника в оману та породжував плутанину. Випадок, коли брати носили однакове ім'я, доволі рідкісний, але не поодинокий у тогочасній Україні. При написанні «Філософічних пропозицій…» Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

Робота «Філософічні пропозиції…» була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив'язувалась до початку роботи «Комісії для складання нових законів». Можна припустити думку про те, що вона призначалась, у першу чергу, для депутатів від українських областей, серед яких був і його брат — майор Яків Павлович Козельський.

Теорія природного права і суспільного договору. «У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально- кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо… Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього».

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про «природний стан людини». Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: «натуральне його благополуччя безповоротне». Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. «Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливість замість спонуки, у справах своїх — мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті — обов'язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною».

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства — «Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є бажанішою для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є бажанішими ніж загроза необмеженого нав'язування їй волі інших — сильніших фізично, чи хитріших розумом Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки е закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. «Божественний, як творця закон, передбачає благополуччя взагалі для всіх його тварей і непідвладний ніякій переміні; він містить у собі… десять заповідей, що своїм змістом є такі великі, що немає такої чесноти, що не була б схожою до них і немає такого пороку, який вони б не забороняли».

«Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є такі: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші». Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів — всесвітній і громадянський: «Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше … Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні…». Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський — в середині них, між окремими людьми — він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що «Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов'язувати не можна». Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя.

Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на „природний“ характер станового розподілу суспільства». Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору — кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам'ятати просту істину: «Обов'язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов'язки її до неї самої…

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: «У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина».

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб «достатні» і «недостатні» (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: демократичну, аристократичну, монархічну. Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що «природне право» — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II «Комісії…», на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Людина, за Я. П. Козельським, спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від «природного» до культурного стану, людина втрачає частину природної свободи і приймає «суспільну волю» та закони громадянського суспільства – при цьому природний потяг до безпеки і недоторканості приватного життя нові (соціальні) норми повинні враховувати, а держава мусить надавати людині механізми їх задоволення.

Шляхи вдосконалення суспільства Я. Козельський вбачав у поліпшенні законів, накопиченні знань та у принципі «здорового егоїзму», завдяки якому кожна людина чимось поступиться для суспільної користі. Якщо ж несправедливість існуватиме, то людина може скористатися правом «защищаться силою от наносимого вреда».

Джерела та література

Н. В. Шевченко. Козельський Яків Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К.: Наукова думка, 2007. – Т. 4. – С. 433.

Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень: навчально-методичний посібник / Укладач Білецький В. В. – Донецьк: ДонДДУ, УКЦентр, НТШ-Донецьк, 2007. – 116 с.

В. Горобець. Козельський Яків // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. – К.: Парламентське видавництво, 2011. – С. 340.

Козельський, Яків Павлович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). – Київ : Абрис, 2002. – 742 с.

100 років

від дня заснування ЗОШ 1 –3 ступенів №1 Канівської міської ради Черкаської області (1919).

/Files/images/irj.png

Канівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів№ 1 Канівської міської ради Черкаської області - найстаріший навчальний заклад м. Канева. Вона була заснована в 1919 році. У місті тоді було - 1226 дітей шкільного віку. Новостворена школа прийняла лише десяту їх частину. Вже в 1924 році в школі навчається 435 учнів, працює 12 учителів.

У 1929-1930 роках на базі школи організовано школу колгоспної молоді (ШКМ). Учні школи багато працюють на дослідних ділянках місцевого колгоспу імені Леніна. У 1932 році ШКМ реорганізовують на прогресивну зразкову політехнічну десятирічку. Це була одна на всю Канівщину середня школа-прогресивка. Тому до її 8 класу приходила навчатись здібна молодь із сіл району. В 1932 – 1933 роках для них відкрито шкільний гуртожиток.

10 березня 1934 року школу відвідав нарком освіти УРСР Задонський В. П. 15 жовтня 1937 року при школі відкрито середню школу для дорослих.

В передвоєнні роки педагогічний колектив творчо працює, досягає відчутних успіхів у навчально-виховному процесі. В 1939 році учителька молодших класів Ваврійчук Клавдія Полієктовна була нагороджена Орденом «Знак пошани».

Сталінські репресії не оминули учительський колектив школи. Були репресовані Басистий Григорій Іванович, учитель початкових класів та учитель біології Марич.

У 1939-1940 навчальному році в 7 класі школи навчався Олег Кошовий, майбутній комісар «Молодої гвардії». Учителям і однокласникам він запам'ятався старанним учнем, любив літературу, писав вірші, мріяв стати інженером.

На захист Батьківщини в роки другої світової війни стали вчителі і вихованці школи. 58 випускників 1941 року вже в перший день війни написали заяви до військомату. В горнилі війни загинули вчителі: Гунько Ю. М., Мазуренко М. А., Безверхий І. Г., Бабенко П. П.

За ратний подвиг на фронтах другої світової війни сотні випускників та учнів школи нагороджені бойовими орденами і медалями.

Після звільнення Канева від фашистських загарбників відбудовували школу перші повоєнні директори: Осадча Ольга Опанасівна та Сорокопуд Іван Іванович.

З початком спорудження Канівської ГЕС на початку 60-років постає питання про будівництво нового приміщення школи. До цього школа була розташована в двоповерховому монастирському приміщенні, побудованому ще в 1781 році. Завдяки старанням будівельників «Дніпробуду», місцевої влади та тодішнього директора школи Тараненко Івана Григоровича, в 1969 році школа відсвяткувала новосілля.

Педагогічний колектив школи в 70-80-х роках минулого століття успішно вирішує питання шкільної реформи, наповнює навчально-виховний процес новими формами і методами.

Бабак Зої Григорівні, учителю фізики та Бондаренко Любов Сергіївні, вчителю історії було присвоєно звання «Заслужений учитель України».

Орденом «Знак пошани» нагороджено Мірошниченко Жанну Федорівну, учительку початкових класів.

Докторами наук стали випускники школи:

Товстоп'ятов Борислав - доктор медичних наук,

Данілов Валерій - доктор технічних наук,

Ребрик Віктор - доктор філологічних наук.

Серед вихованців школи 26 кандидатів наук, з них:

- Холодна Лідія та Тупіцька Ольга – кандидати біологічних наук;

- Бабак Анатолій та Проценко Микола – кандидати технічних наук,

- Лесечко Валентина, Чумаченько Ольга та Бранець Тетяна – кандидати економічних наук,

- Стешенко Валентина – кандидат філософських наук,

- Щербина Наталія та Лисенко Наталія – кандидати філологічних наук,

- Тищенко Владислав та Кравченко Леонід – кандидати педагогічних наук та багато інших.

Гордістю школи стали знані в Україні та на Черкащині письменники і поети: Донець Григорій Прокопович, Лагоза Віктор Маркович, Піка Катерина Іванівна, Береза Василь Панасович, Сорокопуд Іван Іванович.

Унікальністю школи є дитяче об’єднання «Веселка», яке створено 15 травня 1993 року. Барвінчата і весельчата живуть і діють за законами: «Турбота і милосердя», «Єдності слова і діла», «Честі і совісті», «Дружби і товариськості» під керівництвом досвідченого педагога-організатора Захарченко Ольги Григорівни, яка нагороджена Грамотою Президії Верховної ради Української РСР.

У школі створено: кімнату-музей Т.Г.Шевченка, зали-музеї Бойової слави та «Мій рідний край».

Календар пам'ятних дат Канівщини

на 2018 рік

/Files/images/rfkty.jpg

− 940 років першій письмовій згадці про місто Канів (1078).

− 455 років із дня смерті Дмитра Івановича Вишневецького (Байди; р. н. невід. – 1563), організатора українського козацтва, старости черкаського і канівського.

− 370 років з дня створення Канівського полку з полковим містом – Каневом (1648).

− 290 років від дня народження Козельського Яківа Павловича (1728 – 1795) – філософа-просвітника, уродженця с. Келеберди Канівського р-ну.

− 105 років від того часу, як у місті мешкав Г. М.Хоткевич (1913), український письменник, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

− 95 років Канівському природному заповіднику (1923).

Січень

12– 145 років з дня народження Кричевського Василя Григоровича (1873-1952, українського художника і архітектора, автора проекту Музею Т.Г.Шевченка в Каневі.

13 – 125 років від дня народження Павла Павловича Гарячого (Горячий. (1893 – 1943), сотника армії УНР, уродженця с. Буди-Горобіївської Канівського району.

21-22 – 40 років від дня спалення на знак протесту русифікації Олекси Гірника (1978).

Лютий

– 370 років з початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648 –1676).

01 – 70 років з дня відкриття дитячої бібліотеки (1948).

18 – 90 років від дня народження Тараненка Івана Григоровича (1928 – 2010), Почесного громадянина Канева, педагога, громадського діяча.

Березень

– 95 років з дня заснування Канівського району (1923).

01 – 70 років від дня народження Байкіна Володимира Леонтійовича (1948), композитора, диригента, хормейстера. Лауреата літературно-мистецької премії ім.. Олекси Кобця. мешканця м. Канева.

08 – 120 років від дня народження Лойцкера Юхима Борисовича (1898-1970), літературознавця, мовознавця, кандидата філологічних наук, уродженця м. Канева.

11 – 60 років Канівській ГЛМС (1958).

18 – 110 років з дня народження Шумського Костянтина Мефодійовича (1908-2018), полковника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Черниші Канівського р-ну.

Травень

27 – 105 років з дня народження Лагоди Валентина Костянтиновича (1913-1991), поета, гумориста, уродженця с. Степанці Канівського р-ну.

Червень

21 85 років від дня народження Дробота Івана Федоровича (1933), «Заслуженого працівника культури» України, засновника народного хору ветеранів війни і праці, мешканця м. Канева.

23 – 95 років від дня народження Нікуліна Серафима Микитовича (1923-2005), «Героя Соціалістичної праці», колишнього мешканця м. Канева.

Липень

01 – 95 років з дня відкриття першого пам’ятника на могилі Т.Г.Шевченка (1923), (скульптор К.Терещенко).

16 – 120 років від дня народження Чамати Павла Романовича (1898-1969), українського психолога, педагога, уродженця с. Бабичі Канівського р-ну.

21 – 110 років від дня народження Гаркавого Прокопа Хомича (1908-1984), селекціонера, академіка ВАСГНІЛ, заслуженого діяча науки України, Героя Соціалістичної праці., уродженця с. Пиляве Канівського р-ну.

23 – 95 років від дня народження Бондаренко Галини Андріївни (1923-2000), заслуженого майстра народної творчості, вишивальниці, «Почесного громадянина Канева, колишньої мешканки Канева.

Серпень

07 – 85 років від дня народження Гончара Валентина Івановича (1923), колишній директор канівського маслосирзаводу, «Почесний громадянин Канева».

15 – 95 років від дня народження Чупилки Михайла Купріяновича (1913-1944), Герой Радянського Союзу, старшина-танкіст, уродженця с. Горобіївка Канівського р-ну.

Вересень

– 940 років від дня утворення міста Канева (1078).

– 35 років від дня заснування хору ветеранів війни і праці (1983).

– 95 років з дня створення Канівського природничого заповідника (1923).

Листопад

16 – 70 років від дня народження Замулко Наталії Йосипівни (1948), поетеси,уродженки с. Прохорівка Канівського р-ну.

24 – 100 років від дня народження Лагози Віктора Марковича (1918-2002), поета-байкаря, уродженця м. Канева.

29 – 85 років від дня народження Іщенка Михайла Єфремовича (1933), завідувача головного лікаря з медичної частини Канівської районної лікарні (1965 р.); члена Правління національної спілки краєзнавців України (1989-2012); Заслуженого працівника культури України (1985 р.); першого лауреата премій імені Олекси Кобця (Варавви) та Олекси Гірника у 1990-х роках; Почесного громадянина міста Канева (2014 р.).

30 – 105 років від дня народження Донця Григорія Прокоповича (1913-1985), поета, Члена СПУ, учасника другої світової війни, уродженця с. Курилівка Канівського р-ну.

Грудень

21 – 105 років від дня народження Плисюка Миколи Юхимовича, (1913-1971), командира полку,підполковника, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Степанці.

11 лютого

70 років від дня відкриття

дитячої бібліотеки

/Files/images/гай.jpg

Уже 70 років поспіль для юних читачів свої двері відкриває дитяча бібліотека.Дитячий заклад культури у Каневі збудований на кошти зароблені школярами збором макулатури та металобрухту і відкритий у 1948 році, як бібліотека. В 1966 році заклад набув статусу музею.

Фонд бібліотеки складали книги, подаровані дитячими письменниками А.Барто, П.Тичиною, П.Вороньком, С.Михалковим, Є.Ільїною, К.Симоновим та іншими. Бібліотекарем стала В. Нікогда.

Ішли роки. невеличке приміщення бібліотеки вже не могло вмістити ні книжковий фонд, який постійно зростав, ані читачів, яких ставало дедалі більше. Виникла необхідність будівництва нового приміщення. В червні 1966 року для юних читачів відкрило свої двері нове приміщення дитячої бібліотеки збудоване на кошти школярів України. Очолили дитячий заклад директор В. Береза, який все своє життя присвятив вихованню підростаючого покоління, вкладав у роботу свою душу, та завідуючка бібліотекою О.Возна, яка присвятила дитячій бібліотеці більше 30-ти років.

Із 1 травня 2008 року бібліотека-музей А. Гайдара ввійшла до складу Шевченківського національного заповідника на правах науково-дослідного відділу "Літературна Канівщина" та відділу бібліотеки.

ХХІ століття - ера інформаційного суспільства. Інформація все частіше визначається, як основний ресурс майбутнього, тому так важливо вже змалечку навчити дитину любити книгу, сприймати її як джерело пізнання світу, знань і мудрості народу. Прищепити цю любов до друкованого слова зможуть саме в дитячій бібліотеці відділу Шевченківського національного заповідника.

Література, що є в бібліотеці

Берёза, В. Библиотека-музей Аркадия Гайдара. Путеводитель /Береза Василий Афанасьевич. – Днепропетровск : «Промінь», 1975. – 80 с.

Кугно І. Канів. Путівник містом та околицями /Кугно І.І. – Київ, 2006ю – 28с.

Інтернет-ресурси

https://uk.wikipedia.org/wiki/Бібліотека-музей_Гайдара

esu.com.ua/search_articles.php?id=28219

https://www.kaniv.net/news.php?p=22537

21 липня

110 років від дня народження

заслуженого діяча науки України,

академіка ВАСГНІЛ, селекціонера

Гаркавого Прокопа Хоміча

/Files/images/c18ccf38-m.jpg

ГАРКА́ВИЙ Прокіп Хомич народився 21 липня 1908 року в с. Пилява Канівського р-ну Черкаської обл. Вчений-селекціонер. академик ВАСГНІЛ (1972), заслужений діяч науки УРСР (1968), Герой Соціалістичної Праці (1971). Закінчив Маслівський інстітут селекції та насінництва (Миронівський р-н, нині Київська обл., ( 1928). Відтоді працював на Київській контрольно-насіннєвій станції; від 1931року – у Всесоюзному селекціонно-генетичному інституті, (Одеса): від 1947 – зав. відділу селекції та насінництва ячменю. Очолював Координаційну раду з селекції ячменю (від 1971). Основний напрямок наукового дослідження – селекція зернових культур, зокрема ячменю. Обґрунтував методи підбору пар для схрещування, оцінки ячменю на фіто захворюваність та морозостійкість; запровадив у практику метод складних схрещувань; вивчав типи розвитку ячменю. Автор 27-ми районованих сортів ярого та озимого ячменю, серед них – Нутанс 106, 244, Південний, Одеський 36, Оксамит, Зімран. Сталінська премія (1949), Ленінська премія (1963) та Державна премія СРСР (1977). Державні нагороди СРСР.

Помер 1квітня 1984року в Одесі.

Праці

Селекция ячменя на основе теории стадийного развития // Яровизация. – 1937. – № 2.

Внедрение нового сорта в производство // СиС. – 1947. – № 3.

Результаты селекции ярового и озимого ячменя // ВСХН. – 1968. – № 3.

Основные итоги, задачи и методы селекции // Селекция ячменя и овса. – Москва, 1971.

Селекция ячменя // Селекция и семеноводство зернових культур. – К., 1978.

Итоги и основные направления в селекции ячменя // Вопросі селекции и генетики зернових культур. – Москва, 1983.

Література

Енциклопедія сучасної України. – Т. 5. – К., 2006. – С. 401.

Ятко М. М. Люди і хліб /М. Ятко. – К., 1968.

К 70-летию академика ВАСХНИЛ П. Ф. Гаркавого // ВСХН. – 1978. – № 7.

Лінчевський А. А. Гаркавий Прокіп Хомич (1908–1984)/А.А. Лінчевський// Вчені-генетики і селекціонери у галузі рослинництва. Кн. 4. – К., 2000.

нтернет-ресурси

esu.com.ua/search_articles.php?id=28743

www.ukrainiansworld.org.ua/ukr/peoples/32b62717003a86a1/

16 листопада

70 років від дня народження

поетеси

Замулко Наталії Йосипівни

/Files/images/pf.jpg

Наталія Йосипівна Замулко народилася у 1948 р. в с. Прохорівка Черкаської області. Навчалася у Прохорівці, Золотоноші та Черкасах, куди переїжджала разом з батьками. Друкуватися почала з 1964 р. у обласній та республіканськійпресі України, а також Казахстану, де Наталія Замулко проживала у 1967–1968 рр. Пізніше її твори з’являються у збірниках поезій "Повноліття", "Кроки", "Вечірні вікна". Н. Замулко брала участь у діяльності об’єднання літераторів при газеті "Звезда Прииртышья" (Казахстан), наради молодих письменників при Спілці письменників України. Одне із своїх оповідань пані Замулко-Дюбуше назвала «Долю не вибирають», що дуже пасує до її власного життя. До Черкас‚ де мешкала Наталя‚ приїхала велика група французьких фахівців, аби змонтувати й налагодити хімічне підприємство. Їх оселили в новому домі. Компактне проживання чужинців полегшувало для КДБ стеження за ними. І все ж місцеві «гебісти» не встежили, як саме 34-річний інженер Норбер Дюбуше покохав 20-річну Наталю Замулко. І не дивно: дівчина козацького роду з козацького села Прохорівки, овіяного поетичним духом і леґендами, була вродливою та стрункою. Однак одружитися з іноземцем з "капіталістичної країни", а тим паче виїхати за кордон на постійне проживання було неможливо, через що шлюб не склався. Пан Дюбуше повернувся до Франції без коханої. Наталя залишилася в Україні, але час брав своє, і вона одружилася з іншим — вродливим водієм таксівки. Народилося трійко дітей: Юлія, Володимир і Дарья. Але саме приваблива зовнішність чоловіка стала причиною розлучення. Жіноче оточення обдаровувало його надмірною увагою, а він охоче відповідав взаємністю. Горда козачка із цим не змирилася. у 1987 році вона розлучається з чоловіком.

У 1975–1980 рр. здобуває вищу економічну освіту у Вищій школі профспілкового руху ВЦРПС ім. М. М. Шверніка у Москві. Пізніше працює у Черкаському обласному комітеті захисту миру. Поза професійною працею економіста Наталя віддалася поезії. Її вірші радо друкували літературні часописи, вони виходили й окремими збірками. Якось у приморському місті Коктебейлі, куди до колишньої садиби поета Максиміліана Волошина традиційно приїздять літератори, Наталі наснився Норбер, який дивився на неї крізь велике вікно та щосили стукав у шибу. Уранці вона розповіла свій сон подрузі, і та запевнила, що чоловік чекає на Наталю. А та ж була «невиїзною» за зв’язок із чужинцем, не мала дозволу їздити за кордон.

У 1989 р. Наталія Замулко після 20-літньої перерви поновлює контакти з Норбером Дюбуше і виходить за нього заміж, переїжджає до Парижу. Наступного року відбувся переїзд родини Дюбуше до Шательро, пізніше – до Пуатьє. Вони прожили разом 20 років. Жінка працювала в мерії міста Пуатьє. Але час спливав надто швидко – Наталя овдовіла. Та її найпершою любов’ю була й залишилася Україна‚ і свої ностальгічні почуття до неї вона передає у віршах. Добре знаючи французьку мову, у своїй поезії її уникає, не відчуваючи в ній української поетичності. У Франції Н. Замулко-Дюбуше ніколи не стояла осторонь громадського життя, важливою сторінкою якого була й Україна. За її активної участи було засноване товариство «Пуатьє-Черкаси». Як перекладачка-експерт при трибуналі міста Пуатьє, вона була учасницею низки судових процесів, що стосувалися біженців із Чечні, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, уражених російською аґресією. Як літератор, має за вірші та прозу низку нагород і відзнак в Україні. Незборимою залишилася туга за Дніпром, за Україною. У Франції Н. Замулко-Дюбуше вивчила французьку мову, викладала російську й українську мови у Технологічному інституті м. Шательро, з 1993 р. працює перекладачем, у 2009 р. вийшла на пенсію. Поетеса не стоїть осторонь громадського життя, за її активної участі засноване товариство "Пуатьє-Черкаси". У 1990 р. в Україні виходить перша книжка Н. Замулко-Дюбуше "Березнева заметіль". Поетеса подає заявку на вступ до Спілки письменників України, заручившись підтримкою О. Гончара, В. Захарченка, М. Негоди, М. Фролової, однак документи для вступу до Спілки кудись зникають – радянська влада не бажала бачити в лавах українських письменників емігрантку. У 1994 р. у Черкасах вийшла нова збірка поезій Н. Замулко-Дюбуше "Берег пам’яті". Там само у 2004 р. опубліковано її книжку "Лелеки рідної землі", номіновану на премію В. Симоненка. Вірші Н. Замулко-Дюбуше надруковані у кількох колективних збірках творів українських поетів. Наталія Замулко відома також як авторка прози, переважно російською мовою. На вірші поетеси заслуженим художником України Т. Гордовою написані картини, композиторами О. Стадником, М. Бендиковим – пісні. Пісня на вірш Н. Замулко-Дюбуше "Ти любов моя остання, Україно" стала справжнім гімном сучасної української еміграції.

У К Р А Ї Н І

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку,

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

Так бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому — дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана.

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Твори, що є в бібліотеці

Наталія Замулко-Дюбуше //Криничка. Антологія творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: у 2 томах.–Черкаси: Ю.Чабаненко,2009. – Т.2. – Зміст: «Україні», «Розмова з рікою дитинства Дніпром», «Живи, мій болю!», «Перше кохання», «У цьому лісі…», «Не повертайся», «Я квітів хочу, як води…», «Не треба, сину…». – С.112-115.

Інтернет-ресурси

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

tsdazu.gov.ua/index.php/ua/component/content/article/181-news.html

https://sites.google.com/site/nataliazamoulko/avtobiografia

Народно-декоративне мистецтво Канівщини

(інформаційне досьє до 45-річчя

Канівського народного декоративного музею)

/Files/images/nbn.png

Українське народне декоративно-прикладне мистецтво багате і різноманітне: художня обробка дерева, розпис, вишивання, ткацтво, різьблення, вироби з глини, шкіри, соломи, лози і т. д. Для нього характерні глибока традиційність, стриманість декоративного вирішення, перевага давніх геометричних мотивів, чорно-червона гама в прикрашанні одягу, наявність спільного в мотивах, тематиці і характері з мистецтвом інших слов'янських народів.

Українська сорочка

/Files/images/cjh.jpg

Основу українського народного вбрання становлять сорочки. Найчастіше вони шилися з конопляного полотна і набагато рідше – з льняного. Шилися вони на Канівщині «додільними» або «допідточки». «Додільні» здебільшого побутували, як обрядові або святкові. До «підточки» шилися буденні, які одягалися під час виконання хатніх або польових робіт. Святкові сорочки оздоблювались багатою, розкішною вишивкою, особливо на рукаві, низ їх також був декоративний. Орнаменти, які жінки переносили на полотно, підказувала сама природа України. І перший листочок на деревині, і тугий пшеничний колос, і кетяги стиглої червоної калини…

За кроєм і оздобленням сорочки мали деякі особливості на лівобережній та правобережній Канівщині. Сорочки в селах на лівобережжі часто прикрашались геометричним орнаментом, який створювався ажурним вишиванням, «вирізуванням», «виколюванням». І вишивали тут здебільшого білими нитками. Хоч поряд з цими побутували сорочки, які були вишиті рослинним орнаментом чорними й червоними нитками, як і на правобережжі.

Геометричні та рослинні мотиви на вишиванках виконували червоною ниткою.

/Files/images/hbc.png

Наприклад, у Пекарях часто можна було побачити сорочки, які прикрашалися геометричним орнаментом, що створювався чорною заполоччю. А в самому Каневі найулюбленішим орнаментом були грони винограду. Їх канів’янки створювали в традиційних колярах.

Українська хата

/Files/images/[fnf.png

Українська хата – це невід’ємна частка нашої давньої культури. Вона втілювала у собі уявлення та вірування наших пращурів, уклад всього їхнього життя та побуту. Хата назавжди стала взірцем естетичних вподобань українців. За повір`ями, світ ділився на однаково важливі частини – підземну, земну та небесну – ось так і хата повинна була відображати ці світи: стеля і товстий сволок втілювали небесний світ та духовний; двері, віконця та білі стіни – мали співвідношення із життям реальним, земним, вони ж ставали своєрідними каналами спілкування людей із навколишнім світом; підлога, поріг і призьба – були найнижчим ярусом, своєрідною межею між земним і підземним світами. Ось таке бачення свого житла може пояснити те, що хату люди часто називали Берегинею своїх душ.

Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященнішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священним, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов’язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.

Навпроти печі, по діагоналі, розташовувалась свята покуть, або червоний кут, який завжди був орієнтований на схід, або на південь. Тут завжди висіли ікони, що передавались від батьків до дітей, як знак благословення. Ікони були прикрашені найкращими, власноруч вишитими рушниками. Там же стояв стіл, де клали речі найвищої культурної цінності для українців: Біблію, святий хрест, дідух – Різдвяний сніпок пшениці, іноді – ляльку-мотанку, а ще покриту рушничком, спечену в печі, паляницю і букет пахучих цілющих трав. За цим столом, на покуті, садили весільних молодят та почесних гостей. А в будні тут завжди сидів батько – господар хати, голова родини. Стіл мав бути великим, бо був розрахований на чималеньку кількість родичів. Саме тут, за цим столом, під святими іконами, на довжелезних, прикритих домотканими ряднами лавах, розсідалися всі члени родини. Так проходили спільні вечері, проводилась сімейна рада. Важливу роль це місце відігравало під час пологів, бо саме сюди під образи, час від часу підводили вагітну жінку а потім підносили немовля.

Збоку столу стояла величезна скриня, туди кожна господиня складала святковий одяг, вишиті рушники та придане для дочок. Неподалік печі стояв на стовпчиках піл – деревяний настил, на якому вночі спали, а вдень – використовували для різноманітних хатніх справ.

Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом.

Ажурні паперові візерунки – витинанки, здавна прикрашали українську хату і є оригінальним своєрідним видом народної декоративної творчості, що має глибокі і багаті традиції.

Перші паперові прикраси виникли у Каневі в зв’язку з винаходом там паперу. Перед святом весни китайські жінки наклеювали на вікна своїх будинків графічно чіткі паперові «чуанхуан», тобто віконні візерунки,які заздалегідь виготовляли взимку.

В Україні такі прикраси почали використовувати із середини19-го століття. На стіни, до сволока прикріплювали різнобарвні квіти та сюжетні композиції. Замінювали їх перед Великоднем, коли за звичаєм білилися стіни, старі узори знімали, а на їх місце звичайним молоком наліплювали нові витинанки. Ця техніка витинання використовується для виготовлення паперових серветок, скатерок, рушничків.

Зараз паперова витинанка, як прикраса української хати призабута. Канівський музей народного декоративного мистецтва зберігає витинанки М. К. Мухи, М. П.Павлової, К. Бурлаки. Це яскраві композиції рослинного і тваринного світу в папері.

/Files/images/rfh.png

Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби.

Найколоритнішими орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.

На межі оселі з вулицею часто викопували криницю та ставили біля неї лаву – на знак поваги до тих, хто подорожує: мандрівників, кобзарів та чумаків.

Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева – ті що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, тому будуючи її, дотримувалися різних вимог: город мав виходити до долини або ж річки; місце під хатою повинно бути «цілинним», бо там земля «спокійна»; або ж будували на горбку, бо там була відсутня волога.

Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках – це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало – життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем – це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя.

Українська хустка

Важливе місце в ансамблі українського національного костюма займає хустка.

/Files/images/[e.jpg

«Хустино, хустино, чи біла, чи синя –

мені ти миліша усяких обнов.

Хустино, хустино, як ласка родинна,

як вірності пісня про щиру любов

Хустка – візитна картка її власника, яка передавалася з роду в рід, як реліквія, як пам'ять роду.

Хустка – це і оберіг, і прекрасний подарунок. Тарас Шевченко у поемі «Хустина» писав: «Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита». Тарас Григорович описав козацький звичай: якщо козака хоронили з почестями, то тіло його клали в домовину, накриваючи червоною китайкою, а сідло коня накривали хустиною: «Ведуть коня вороного, розбиті копита…А на ньому сіделечко хустиною вкрите».

Хустка на спеченій хлібині, на дитячій колисці… Хустка – це і вузлик з вечерею для хрещених батьків й подарунок нареченому, як у пісні співається: «Два рушники – старостам, третій – молодому, і ще йому подарую хусточку шовкову…»

Коли говоримо про хустку, неодмінно згадуємо матерів, бабусь. Згадуємо які і як носили вони хустки: біленькі у свята, картаті – вдома, квітчасті – до церкви чи на весілля.

У селянському побуті хустка слугувала на різні потреби: нею пов’язували голову, накривали хліб, вона була весільним дарунком для бояр і свашок, її використовували у весільному ритуалі.

Національний характер української хустки полягає саме у білому кольорі. На Канівщині полотняні хустки вишивали здебільшого червоними нитками і зрідка чорними, створюючи рослинні і тваринні орнаменти. Найпростішою композицією на хустках є звичайна хвиляста лінія, розташована по краях. Куточки заповнювалися зірочками, а середина залишалася вільною. З геометричних композицій переважали узори з елементами трикутників, прямокутників, ромбів. Рослинні форми орнаменту складалися з квітів або з гілочок, іноді – з птахів. Були хустки оздоблені шовковими і золотими нитками, веселі і сумні, розшиті волошками і яблуневим цвітом, наповнені осіннім сумом і весняною радістю. На старих українських хустках зустрічається зображення голубів, півнів.

Кераміка по-канівськи

/Files/images/red.jpg /Files/images/rth.jpg /Files/images/dfk.jpg

Археологічні знахідки свідчать, що гончарство – одне з найдавніших ремесел Канівщини . На поч. 20 ст. гончарним промислом у Каневі займалося 45 родин, у 1940-х рр. – 17, у 1960-х рр. – 5 гончарів. Промисел існував до кін. 20 ст. Де ще, як не в Канівських ярах, можна знайти таку високоякісну глину та різноманітність кольорів. Отож з діда-прадіда жителі Бесарабії й Монастирка використовували цей Божий дар, тим паче, що необхідна для гончарства вода Меланчиного потоку й Дніпра була біля порогу. Вивітрену в купах глину, ретельно подрібнену, перемішану та очищену від домішок, клали на гончарний круг – і починалось дивовижне: руки гончара – чаклуна витворювали з неї миски, макітри, ринки, глечики, горшки. Ці сирі виробі випалювали у викопаних в землі горнах. Асортимент гончарних виробів невеликий: глечики, горщики, макітри, слої, тикви.

Канівський посуд вигідно відрізнявся своєю міцністю та оригінальністю від продукції інших регіонів. Глину копали в канівських ярах, в глину наші майстри додавали просіяний попіл, випалювання проводили один раз, попередньо вкриваючи вироби розписом і рідкою свинцевою поливою. Канівський полив’яний посуд облитий переважно зеленою, зрідка коричневою поливою. Неполив’яний посуд прикрашали опискою. Малюнок був простий – рівні або хвилясті горизонтальні лінії. Повторюючись вони створювали традиційний орнамент, характерний іще для стародавніх слов’ян.

Розпис гончарних виробів канівські майстри почали робити у другій половині ХІХ століття. Фарбу виготовляли на місці. Червону і білу робили із глини, зелену – шляхом перепалення виробів з міді, чорну – із старого заліза.

Користуючись простими орнаментами (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки) канівські майстри виробили свій самобутній стиль розпису.

Канівськими майстрами кераміки були династії Баліцьких, Білинських, Мазуркевичів, котрі постійно вдосконалювали свою майстерність, дбали про оригінальність форми, кольору й орнаменту.

/Files/images/миска.jpg

Широкої популярності набув канівський посуд у формі баранів, левів, півнів. Його неперевершеним майстром був Никін Мазуркевич. А Єлізавета Мазуркевич і Микола Решетняк виготовляли іграшки-свістунці: котики, качечки, коники, півники.

Безперечно, канівська кераміка – цікавий і важливий різновид української культури.

/Files/images/баран.jpg

Канівський музей народного декоративного мистецтва

/Files/images/музей.png

Канівський музей народно-декоративного мистецтва був заснований в 1972 році. Його організатором і засновником був ентузіаст музейної справи, заслужений працівник культури України Коваленко Василь Олександрович. В музеї представлені речі трьох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів.

Основні відділи музею: ткацтво і килимарство; народний одяг і вишивка; художнє скло і фарфор; кераміка; різьба по дереву; народний розпис. Основні види діяльності: науково-збиральницька; екскурсійна; лекційна; співпраця з народними майстрами.

Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, яких також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалось прикладне мистецтво в індустріальну епоху.

Працівниками відділу «народного декоративного мистецтва» при Шевченківському національному заповіднику створено два виставкові зали із фондів відділу.

Перший зал знайомить відвідувачів з деякими елементами інтер`єру селянської оселі початку ХХ ст., а другий – з роботами на Шевченківську тематику. Селянська оселя, адже в ній залишився дух національних традицій, що здавна виховували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу. В кожній селянській оселі на покутті знаходились образи. Для ікон виготовляли спеціальні полички (бодники) а у найбільш заможних селян були цілі іконостаси. Внутрішнє планування хати обов`язково включало в себе піч. Це був центр життя, його душа. Вважалося – де тепло, там і добро, там злагода в сім`ї та забезпеченість родини. Важливу роль у декоративному оздобленні хати відігравала дерев`яна розмальована скриня. Скриню, що стояла на видному місці розмальовували олійною фарбою. Скриня була незамінним атрибутом сільського весілля. Сільську оселю всюди прикрашали вироби з дерева. Вони були практичними, зручними і гарними. Також експонується прядка, за якою жінки виготовляли нитки з вовни чи льону. В музейній експозиції – дерев`яні ложки, ковганка з товкачем, тарілка «хліб наш насушний», оздоблена рельєфною різьбою, а вінця – рослинним орнаментом. Значний інтерес викликають роботи нашого земляка Івана Гутника з села Копіювате Канівського району, його дерев`яний стілець, стінки якого ніби помережені та дві картини, виконані в народному стилі в дерев`яному обрамленні: «Перебендя» та «Наталка Полтавка». Кожну сільську оселю прикрашав дерев`яний мисник, в який ставився найкращий посуд.

З давніх-давен Канів відомий як осередок гончарства. Уміння виготовляти глиняний посуд передавалося від покоління до покоління. Досі збереглися вироби 19 століття, які свідчать про високий рівень розвитку гончарного виробництва на нашій землі. Асортимент виробів величезний: глечики, горщики, макітри, тикви, миски... виготовляли в Каневі і фігурний посуд. Надзвичайно гарні миски виготовляли Олександр та Сергій Білінські та Марія Баліцька, які нині експонуються в музеї. Користуючись простим орнаментом (смужки, кривульки, зубчасті лінії, крапки), канівські майстри виробили самобутній стиль розвитку.

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі, рушник – невід`ємна частина нашого побуту. Він служив оберегом оселі українців. Послуговувався не тільки, як оздоба, а мав і практичне призначення: був скатертиною і вузликом, де зберігали харчі, утирачем і стирком, закутником і божником, плечовим, весільним, ритуальним. Ним піднімають перший сволок, коли будують хату, накривають хліб на столі, паску і крашанки, які несуть до церкви, хлібну діжу... Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували вишиту сорочку. Наші пращури вважали, що сорочка має чарівну силу – захищає від ворожої стріли і меча, недоброго погляду, злої думки, тому вона й досі бажана у нашому вбранні.

Другий виставковий зал знайомить з роботами на Шевченківську тематику, окрасою якої став килим художниці з міста Києва Наталії Литовченко «Квіти Кобзареві». Портрет Кобзаря органічно вплітається в рослинний орнамент, витриманий в синіх, сірих, білих і коричневих кольорах. Почесне місце займають вироби заслуженого майстра народної творчості України Василя Семеновича Кваші з міста Миргорода, що на Полтавщині. Його глибокий оригінальний талант розвинувся на основі українських митців-різблярів.

Барельєф Т. Шевченко в обрамленні українського орнаменту з квітів і листочків. Ця робота відрізняється високою художньою виразністю та багатим ідейним змістом. До образу великого мужа України зверталася у своїй творчості відома канівська вишивальниця Галина Бондаренко. Прикрашає зал її тематичне панно «три жіночі долі», «І квилить плаче Ярославна», «І сниться їй той син Іван», «Рости, рости, тополенько».

Завдяки наполегливій праці наукових працівників, музей став скарбницею духовної спадщини українського народу.

Білинський Йосиф – майстер-ліпник

Йо́сиф Біли́нський – український майстер-ліпник з Канева. Це він очолив народних майстрів, які у 1722-1729 роках натхненно й завзято відновлювали Успенський собор – дивовіжну перлину Києво-Печерської лаври після її пожежі. Вибагливої форми фронтони, вікна та портали були оздоблені в дусі найкращих народних традицій. В орнаменті поряд з класичними бусинками і акантом є стилізовані мотиви української флори та фауни.

Бондаренко Галина Андріївна -

її доля –вишита доріжка

/Files/images/бондар.png

Бондаренко Галина Андріївна народилася 23.07. 1923 року в селі Верхні Марки, нині Воронезька область. Коли дівчинці було десять років, родина переїхала до Канева. Навчалася в школі №1. Учасниця 2-ї світової війни. В червні 1941 року Галина закінчила на відмінно десятий клас. На другий день після випуску всім класом пішли у військкомат і попросилися на фронт. Вчорашня випускниця стала медсестрою.

Після війни працювала у вишивальній артілі, згодом завідувачка виробництва Канівської артілі ім. 40-річчя Жовтня. 1951–54рр. – проживала у Чернігові. 1954-78 – учитель трудового навчання Канівської середньої школи № 2, 1978-95 – керівник гуртка «Вмілі руки» в Будинку школяра.

Створювала малюнки для вишивок, вивчала і збирала народні орнаменти. Улюблена техніка вишивки – хрестик; кольори – червоний і чорний. Роботи останніх років вишиті різнокольоровими нитками. Узори – деякі запозичені, а більшість – власні композиції, що вражають багатством орнаментів. Ружі, маки, колоски, калина, грона винограду, дубове та кленове листя – ось неповний перелік узорів, що зустрічаються на її вишивках. У творчому доробку – рушники, панно, серветки, доріжки, наволочки; рушники з портретами Т. Шевченка, Лесі Українки, Й. Гете, Й.-С. Баха, Г. Гейне, Л. Ван Бетховена вражають філігранною технікою й точністю образу. Галина Андріївна відтворила Лесин рушник, котрий в свій час поетеса подарувала в Шевченківську світлицю на Тарасовій горі.

Героїчне минуле та сучасне Канівщини відображене на панно «Канів – козацький», «Трахтемирів», «Родень», «Україно, мати моя». Твори експонувалися на виставках, окремі відзначені дипломами.

З 1991року Галина Андріївна – майстер народно-декоративного мистецтва. Їй було присвоєне звання Почесного Громадянина Канева.

/Files/images/руш.png

Сергій Андрійович Радько – гончар-художник

/Files/images/радько.jpg

Член спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості України, гончар-художник, бандурист з с. Межиріч. Навчався в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у м. Києві та Львівській академії мистецтв. Працював викладачем гончарства у канівському училищі культури та

мистецтв. Займається живописом, керамікою, скульптурою. Має багатий пленерний досвід в Україні, і за кордоном. Найбільше захоплення автора – робота з гончарним кругом. Вдома є власна майстерня та гончарне горно, де він сповна проявляє свою фантазію.

«Глина, коло, піч для мене – це поклик долі», – каже Сергій Радько, художник-монументаліст за фахом і гончар за покликанням. Митця вабило до гончарства ще з дитинства, бо виріс серед дніпровських круч, які, за словами Сергія Радька, ніщо інше, як суцільний глиняний «пиріг».

Автор провів близько десяти персональних виставок, які з успіхом проходили у Києві, Львові, Каневі, Полтаві, Черкасах. Має у творчому доробку дуже багато витворів з кераміки – монументальні скульптури (заввишки 3-5 метрів) зберігаються нині у музеї гончарства. Їх назви досить цікаві: «Вони – це ми», «Створення світу», «Пасе Галя гуси», «Чорний, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема. Та чорний же, раз, два, три, чотири, п'ять, шостого нема…» та ін.

Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та інших музеях України й зарубіжжя, а також у приватних колекціях.

Художник каже, що в нього склався навіть певний ритм життя – влітку їздить на симпозіуми, а взимку вдома, читає книжки і займається живописом, гончарством. Нині живе та працює в селі Межиріч.

/Files/images/лош.png /Files/images/скул.jpg

Шарай Ганна Григорівна –

майстриня художньої кераміки

/Files/images/шар.jpg

Ганна Григорівна Шарай народилася 25. 03. 1921, в м. Канів, померла – 24.06 2013р. в м. Київ – українська художниця-керамістка.

У 1944році на території Софіївського собору створили майстерню кераміки, яку очолила технолог і художниця Н. Федорова. Під її благодатною рукою і стала художницею, членом Спілки художників України Ганна Шарай.

Цьому злету нашої краяни передував довгий, позначений важкою працею шлях: вона готувала розчин глини для виробів, трудилась вантажником на керамічному заводі. Однак знаходила час для освоєння керамічного процесу. Коли ж стала техніком, то не зупинилась на цьому щаблі, а взялась за опанування розпису. Починала з посуду, довго й наполегливо експериментувала, пізнаючи таємниці мистецтва.

Пошуки майстрині продовжувались доти, поки вона знайшла себе у виготовленні керамічних плиток, доборі малюнку та орнаменту. У Ганни Григорівни свої уподобання гами фарб, тож її роботи легко відрізнити від інших. Творчим набутком майстрині є орнаментальний фриз на шляхових спинках станції метро «Нивки», а також керамічні елементи в архітектурних спорудах Києва – настінні тарілки в ресторані готелю «Дніпро» %

Кiлькiсть переглядiв: 2008

Коментарi

  • Help My Essay

    2018-02-25 10:57:47

    essays write essays for me essays george orwell [url=http://essays.store]good essay[/url]...

  • Spotloan

    2018-02-06 02:40:00

    loans personal loans personal loans personal [url=http://personalloans.store]personal loans[/url]...

  • Philipdrece

    2017-11-29 12:39:45

    ome people, especially those running on busy daily schedules tend to use the pills to help maintain weight since they can not afford to follow all the diet programs. This is not advised. It is recommended that one seek advice from a professional in this field before using the pills. This can save one from many dangers associated with the misuse. The diet pills should always be taken whole. Some people tend to divide the pills to serve a longer period of time. This is not advised and can lead to ineffectiveness...

  • nihlmcGuine

    2017-09-13 06:13:18

    guaranteed payday loans direct lenders payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> best payday loans</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans mn[/url] first payday loans...

  • Charlestum

    2017-09-11 01:46:47

    [url=https://www.viagrapascherfr.com/]Show more!..[/url]...

  • nwkazlGuine

    2017-09-05 16:25:13

    payday loans for bad credit legitimate payday loans online no credit check <a href="http://paydayloans2017.com"> payday loans direct lenders only</a> [url=http://paydayloans2017.com]payday loans no credit check[/url] payday loans houston...

  • CatsnamesDaf

    2017-02-02 12:28:04

    Купил кота не знал как его назвать. Нашёл здесь nerdy cat names http://allcatsnames.com/nerdy-cat-names полный список имен для котов....